Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

10.01.2006 13:27

Метафізика бридливости (Українська кіноцензура 2004 – 2005 років)

Олег Сидор-Гібелинда, KINO-KOЛО (28)

Що ви, ніяких докорів. Ніяких кпинів. Хай чиновники живуть як їм заманеться (кращими вони вже не стануть – гіршими можуть, ще б пак!)… але хай дадуть жити іншим*. Жити – в сенсі дивитися сумнівне, двозначне, а то й просто шкідливе. Глядач має право на помилку. Принаймні, на пояснення вчинених дискримінаційних жестів. За відсутности таких (пояснень; жестів – хоч греблю гати) пропоную власну інтерпретацію. Винятково естетичного ґатунку, що не скасовує можливої дієвости всіх інших факторів (політичних, економічних – мені на них, перепрошую, начхати).

Так уже склалося, що два заборонені іноземні фільми автор цих рядків переглянув у ситуаціях доволі дражливих. У одній (Дім кіна, 24 травня 2004) його, зібравши зі жменькою фахівців, не просто допустили до "солодкого плоду", а й почастували наостанок – справдешніми плодами й чимось "до плодів", а ще – підсунули цидулку з каверзними, мало не єзуїтськими запитаннями: яких, на вашу думку, мала б зазнати скорочень картина, аби все-таки потрапити на екран? У іншій (кіноклуб Могилянки, 12 вересня 2005) – перегляд закінчився приходом офіцера міліції та складанням протоколу, а вже потім – дискусією за участи знаних фахівців. Обидві ситуації втішні хоча б тим, що переконують нас: із громадською думкою в Україні ще якось рахуються – адже й офіцер міліції виявився чарівною дівчиною у формі, яка більше розпитувала, ніж наказувала, та й фуршет – у попередній історії – трохи притлумив неґативні враження, спричинені мозковими маніпуляціями організаторів дійства, вони ж дистриб’ютори забороненого фільму.

Отже, рік тому жертвою цензури стала "Техаська різанина бензопилкою"/The Texas Chainsaw Massacre Маркуса Ніспела, наразі – "Країна мерців"/Land of the Dead Джорджа А. Ромеро. Автори дуже різні (один – сіра миша, другий – визнаний класик – на "своєму полі"), але об’єднує їхні твори жанр, який я назвав би – за аналогією із "сортирним гумором" – "блювотним горором". Початок його побутування, будемо справедливі, у часі збігається з відміною у США горезвісного кодексу Гейса, який близько сорока років прагнув контролювати геть усі прояви вільнодумства, жорстокости та розпусти на екранах Америки. Перепадало на горіхи й фільмам жахів: так, певних утисків зазнав "Том-підглядач" Майкла Пауела, мудрий Гічкок волів сам себе обмежувати, та загалом їм було відкрито "зелену вулицю" – очевидно, з метою соціальної терапії. На тлі суцільного ґламуру на екрані прояви інфернально-бридотного лише приємно освіжали глядачеву свідомість, знову-таки примиряючи її з буденністю, цілком прийнятною порівняно з тільки-но побаченими почварами. Не те в нас: лякалися більше дурного "фулюгана" (у знайомому смугастому светрі) за рогом, аніж його віддзеркалення уві сні. Наші крюґери в потойбіччя не квапляться… Читайте Кокотюху.

З цієї ж причини моє ставлення до римейку класичного твору Тоуба Гупера, вчиненого Ніспелом, – після низки продовжень (числом два) та "віртуального повторення" під назвою "Нове покоління" – де в головних ролях зблиснули майбутні зірки Меттью Макконногі та Рене Зелльвеґер, було й лишається неґативним. Метафізику страху, досліджену в кінокартині 1974 року (де найразючіше – юний інвалід у візочку, залишений у лісі напризволяще, а не тельбухи, розвішані на гілках), наш сучасник замінив метафізикою бридливости, прикладів якої в нашій українській справдешності вистачає, ще й як! Таким рідним, знайомим віє, наприклад, від натюрморту сечово-жовтих банок із якимись білястими, круглястими органами всередині – у нас у таких посудинах старі шкапи вирощують чайні гриби, гордовито виставляючи їх на парадне підвіконня замість вітального вимпела на стіні.

Нудотна каламуть – лейтмотив усієї стрічки, вирішальним вектором якої відтепер є безнадія. 30 років тому з молодіжної п’ятірки, занесеної лихою долею до Техасу, рятувалася, встрибнувши на ходу до вантажівки, одна перелякана дівуля (міраж відкритого фіналу) – нині ж її двійничка Елін опиняється у фурґоні, який везе її в бік зловісного будинку Г’юїтів, замкнувши коло втеч і пасток (фурґон цей на початку підбирав знайому нам компанію, живу-здорову), достоту як у комедії "Кавказька полонянка", тільки сміху це вже не викликає. Новим є також епізод з імітацією самогубства, яку приневолює вчиняти Морґана – аж до летального кінця – шериф-злочинець; про щось подібне оповідалося на сторінках "Вічного поклику" Анатолія Іванова, щоправда, коїлося те в німецькому концтаборі й винуватцем був офіцер СС. Щодо помешкання самих техаських різунів, то аналогію їм у нашому житті віднаходимо без зайвого клопоту: це злиденні халупи наших-таки людей, які перебувають "за межею" (лише ніякий шериф їх не покриває). З тією різницею, що передачі на кшталт "Без табу", чи "Маґнолії ТБ" розповідають про них лаконічніше, не збиваючись на горорний наратив. Чи не простіше тоді ввімкнути "ящик"?

Інша річ – "Країна мерців", похмура варіація на тему "Метрополіса". Дію твору перенесено в суспільство невизначено-далекого майбуття; безіменне місто оточене муром і рікою, які мають захистити його від навал знавіснілих зомбі (знайомих глядачеві за найкращим фільмом Ромеро "Ніч живих мерців", 1968), а в очікуванні цього наймані рейнджери вчиняють превентивно-смертоносні рейди на територію самих зомбі, без жалю їх відстрілюючи. Горорні дрижаки тут перекрито песимізмом антиутопії, яку насамкінець перекреслює сувора логіка вестерну, що за нею в битвах виживали наймужніші та найдостойніші, обсмалені вогнем випробувань. На користь цієї версії промовляють деякі сентенції "Країни мерців" як-то: "Це неправильно. Це нечесно" (байдуже, що ці слова вкладено до вуст маґната-негідника м-ра Кауфмана, хмарочос якого височить над містом: персонажа втілює Деніс Гоппер), – або ж: "Не хочу гризти кістку, коли хтось ласує біфштексом" (цю фразу промовляє героїня Азії Ардженто, артикулюючи ідею соціальної справедливости, чужу загалом для горорного жанру). Адже й останній, рішучий наступ зомбі на місто, верховоди якого такі схожі на наших олігархів... та про що це я? обіцяв же… мовчу, мовчу… – є тільки відчайдушним протестом проти свавілля рейнджерів. Отож-бо переможеним урешті-решт зомбі дозволяють піти з міста на всі чотири, тоді як жменька нео-ковбоїв збирається шукати щастя в Канаді. Мораль проста і прозора, як у Джона Форда.

Словом, "Країна мерців" не є шедевром мистецтва, це фільм вторинний і для самого Ромеро. Та ще менше вона становить собою клубок якихось кіногріхів – твір цей нічим не гірший за більшість тих, що їх демонстровано в наших залах, а про телебачення годі й казати. Мигтять на (у) "Країні…" відірвані кінцівки, відкушені та обгризені голови, пошматована різцями плоть – зомбі слабують на канібальський смак, але травм і жахіть тут на кілька сотень менше, ніж у "Живій здохлятині" Джексона. Якщо хтось заперечить мені: мовляв, річ не в кількості, а у факті наявности – нате: тиждень тому на власні очі спостеріг людську макітру, яка ляпається на долівку – і де? У "Неперевершеному" де Брока! – на що мені хтось міг би резонно відповісти: блазенство комедії "знімає" разючість макабричного аксесуару, чого не відбувається в горорі, який такими аксесуарами якраз щедро хизується… Ще раз повторю: в "Країні мерців" домінує моралізм, а не лоскотання нервів, та побачили в ній останнє. Можливо, за інерцією після "Техаської різанини…", яка вишикувалася в жанрово-дилогічний ряд зі своєю "наступницею". Надмір почвар дифузував від Ніспела до Ромеро, поставивши Джоржа під цензурний удар. Обом не змогли пробачити передусім візуальної бридотности їхніх артефактів.

Жахнулися поверхово-капосного, поверхнево-слизького (за словами українського есеїста – "риглів та шмарклів"). Торкнувшись, сіпнулися, засичали, відстрибнули вбік. Реакція зрозуміла і природна. Утім, історично обґрунтована: охайність із давніх-давен була в нас тестовим пунктиком – у жодному кіні, крім радянського, не було такої кількости строгих хазяєчок, які вже з порога перепитували гостей: "Руки мили?" – наче більше ніхто у світі їх не мив! Утім, навколо панувала саме весела й напівдозволена нечупарність, боротися з якою гребував закон, а народна традиція просто не бажала. Чистота – як "запорука здоров’я" – лишалася захмарним ідеалом, височіючи над сміттєщедрою буденністю на кшталт хмарочоса Фулерс Ґрін у фільмі "Країна мерців". Ні, ця земля бажала бути землею живих – і охайних (мити ноги, чистити зуби перед сном, обстригати задирки, вчасно лікувати зуби). Ось тільки її жителі бажали чогось іншого й не завжди квапилися виконувати всі гігієнічні приписи, які асоціювалися їм з устроєм казарми. А в серці вони викохували недосяжний ідеал зовнішнього порядку, порушення якого так ображало їх у стрічках колишніх ідеологічних супротивників, для котрих саме такий порядок і був справдженою реальністю, а перверсивну ностальгію викликало все те, що від нього бодай якось відхилялося: від жаків-простаків до джеків-різунів, усіх країн та континентів. З іншого боку, засудження поверхнево-бридотного має і ту перевагу, що дозволяє нехтувати паралелями й не дбати про логічні наслідки вчиненого. Бути послідовними – сьогодні це звучить як голос волаючого в пустелі. Звідси зрозуміло, що послідовність, як і охайність, не є нашою чеснотою.

Я вже звик до дурепських жартів в етері, безмежного хамства реаліті-шоу та блатної романтики серіалів, яка є викликом не те що моралі – здоровому глузду. Звик, бо обминаю їх десятою дорогою; сахаюся, як чорт ладану. Але хто врятує мене від клозетного хробака, що вряди-годи спливає мало не на всіх телеканалах, таким-от дивним чином рекламуючи засіб для чищення сантехніки? Чому цього разу цензура – сліпа, як Феміда? Адже представлена картинка не менш відразлива, ніж сцени життєдіяльности заморських маніяків. Висхідна матерія – аналогічна: вишкрібки недо-життя, відлуння того самого "тілесного низу", дозованого середньовічним карнавалом, та вповні освяченого новітнім запінґом.

Ми можемо ходити/не ходити на "Техаську різанину…" чи "Країну мерців" – та куди нам подітися від крику переслідуваної на вулицях цілком антропоморфної картоплини – яку наздоганяє цілком леґітимна (позатехаська) бензо- чи електропилка? І це заради чипсів?!

_________________________________________________________

* Зауважимо: насправді представником чиновництва у комісії є тільки заступник міністра культури і туризму України, який очолює Експертну комісію з питань розповсюдження і демонстрування фільмів міністерства. Коли забороняли "Техаську різанину бензопилкою", це був Тимофій Кохан, у випадку заборони "Країни мерців" – Владислав Корнієнко, який обіймає цю посаду понині. Решта вісімнадцять експертів, – сказати б, представники громадськости. Серед них подибуємо кінознавців та кінокритиків. Але, в кожному разі, комісія складається переважно або з осіб старшого віку, які мають відповідний світогляд, або просто з людей із так званою "заборонною свідомістю". Зрештою, хоч як це прикро (чи комусь – дивно) визнавати, виникає враження, що в більшости сучасного українського суспільства свідомість саме така. Наразі ця думка сформувалася не завдяки соціологічним дослідженням (які безумовно ще варто провести), а завдяки спілкуванню з так званою "просунутою" частиною публіки. Отже, висновки комісії в якомусь розумінні можна вважати закономірними. Про цю проблему, зокрема, вже йшлося в осінньому (27) числі KINO-KOЛА у статті "Україна vs. "Країна мерців" (– Ред.).



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com