Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

13.01.2006 16:30

Примхливі сни Віктора Греся("Чорна Курка, або Підземні жителі" 25 років потому)

Анна Пащенко, KINO-KOЛО (28)

ЧОРНА КУРКА, АБО ПІДЗЕМНІ ЖИТЕЛІ/ЧЁРНАЯ КУРИЦА, ИЛИ ПОДЗЕМНЫЕ ЖИТЕЛИ (1980, Україна, 74’); сценарист: Тімур Зульфікаров (за однойменною казкою Антонія Погорєльського); режисер: Віктор Гресь; оператори: Андрій Владимиров, Павло Степанов; художник: Олексій Левченко; композитор: Олег Каравайчук; актори: Віталій Сідлецький, Лариса Кадочникова, Арістарх Ліванов, Альбєрт Філозов, Владімір Кашпур, Валєнтін Ґафт, Євґєній Євстіґнєєв, Людмила Сосюра, Олексійко Черствов, Віолетта Жухимович, Микола Сектименко. Виробництво: Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка.

У 1980-му на екрани вийшла казка "Чорна Курка, або Підземні жителі", що її зняв на Кіностудії ім. О. Довженка режисер Віктор Гресь. Протягом року стрічку було відзначено цілим букетом нагород більш ніж десятка міжнародних фестивалів. А казка дивна, непроста... Нещодавно у Москві та Києві з’явилися її DVD-видання. Бесіда з постановником цієї, з усіх поглядів успішної, картини двадцять п’ять років потому – спроба "перевірити алґеброю гармонію" свого колишнього сприймання, вичислити формулу її майже магічного впливу.

Віктор Гресь: Коли вперше змонтували матеріал, стрічка справила на всіх сильне враження, але виявилася надто довгою – дев’ять частин. Начебто й різати було шкода... Пам’ятаю, як Валєнтін Ґафт мене запитав: "Вікторе, ти взагалі розумієш, що ти зняв?" Я кажу: "Ну, нібито добре, красиво, але довго, нудно..." А він сказав: "Нічого, це зараз так здається, ти з цим розберешся. Пройде небагато часу, і твоя стрічка засяє так, як ти й уявити не можеш". Так воно й вийшло. Усі, хто працював над фільмом, отримали призи: оператори (Андрій Владимиров і Павло Степанов) – за операторську роботу, художники (Олексій Левченко, Галина Фоміна, Даґмара Сєлєцька) – за декорації та костюми, головний герой (Віталик Сідлецький) – за акторську гру, композитор Олег Каравайчук в Італії отримав нагороду... І ось що було вирізано. Після шмагання Альоші всі сидять за столом: Іван Карловіч (Філозов), батюшка (Євстіґнєєв), тільки Дефорж-Ґафт стоїть осторонь. Вечеряють. Я не показував прямо, що саме вони їдять, але зрозуміло, що чорну курку. І Іван Карловіч – дуже добрий, але безвольний настільки, що це іноді приносить більше болю, – каже: "Як ми могли це зробити... Адже це фантазії дитячої душі..." Батюшка каже: "А треба менше безглуздих книжок читати. Добрий сон, п’явки – і ніяких фантазій". А Ґафт обертається до них і мовить: "Невинна дитяча душа нам дорікнула. Дорікнула тим, чого ми не бачимо. І я приймаю її закид. Закид щодо святенництва, лицемірства. Єдине, що не є хибним у цьому домі, – це час. А він не з нами, панове. Він належить майбутньому". Б’є годинник. Ґафт повертається, йде, і камера стежить за ним. Обертається – в кадрі близьким планом його вольтерівський профіль, – прикладає палець до вуст і каже: "Вони прийдуть. Прийдуть". Ґафт благав мене зберегти цей вирізаний епізод. Хіба я міг тоді повірити, що все скінчиться й коли-небудь його можна буде вставити? Усе здавалося настільки фундаментальним, настільки міцним. Який там час? Я і вважав те, що зняв, лише алегорією...

За півстоліття фестивально-прокатної долі – жодної неґативної рецензії, жодного беземоційного відгуку! І це при тому, що режисер, здається, свідомим мінус-прийомом видалив із казки Антонія Погорєльського нібито найпривабливіші для дітей "казкові" та пригодницькі моменти: чудове перетворення чорної курки на міністра Підземного королівства, її битви з ворожими лицарями-охоронцями, полювання на велетенських пацюків, огляд підземного звіринцю... А фільм і досі живий, і досі дивишся його – немов переглядаєш власні дитячі сни. Не лише свої – тодішньому дебютанту в ігровому кіні Вікторові Гресю вдалося впіймати якусь частину рідних наших слов’янських сновидінь.

Віктор Гресь: Мені не цікавий побут. Я не побутописач. Те, що мені цікаво, я для себе називаю "посунутий реалізм". Але я його посуваю настільки, щоб виявилася наша суть. Найкраще її виражають наші сни... Швидко старіють побутові стрічки. А в моїй цього немає. І сюжет її – поза часом.

Казка як жанр, укорінений у мітологічне, апріорі відкрита для нескінченних інтерпретацій. Кінотвір Віктора Греся, завдяки напрочуд непростому плетиву моральних категорій, – відкритіший удвічі. А втім, його фільм поволі опирається озброєному логікою аналізові, стікає водою крізь пальці і, як вода – зодіакальна стихія Греся, – набуває тієї форми, в яку виллється. Форми душі глядача. Кожного окремо. Адже, як казав інший візіонер – Вайльд, – "Мистецтво віддзеркалює не життя, а того, хто на нього дивиться". "Чорну Курку" не можна споглядати інакше, крім як згадуючи своє дитинство, ті дні, коли нам "были новы все впечатленья бытия»… Тема "Чорної Курки" – прощання з дитинством – зроду не була безболісною: хоч у Пєтєрбурзі ХХVІІІ століття, хоч деінде на початку ХХІ-го. Прощання з мрією через жорсткий дотик реальности. Прощання з чистотою, втраченою через зраду. Повернення гідности через спокутування провини. І – дорослішання. Пізнання того, що в цьому непростому світі немає гармонії, і хоча в ньому є добро та зло – немає добрих та поганих.

Віктор Гресь: Дитинство – це те джерело, з якого людина невпинно живить свою душу. У кожному з нас є така внутрішня криниця – туди збирається все, що нас глибоко вражає. Ілюзією є те, ніби ми згадуємо якісь сюжети, перипетії, – ні. Згадуються миті, що або ранили вашу душу, або вразили – болем, радістю, чим завгодно, – і все одно це є благісним для душі.

У фільмі майже цілком збережено фабулу повісти Погорєльського, написаної, до речі, для його племінника Альоші (майбутнього Алєксєя Константіновіча Толстого), – дещо наївну і традиційно для ХІХ століття дидактичну. Та це тільки на перший погляд. Тут усе є не тим, чим видається. Недарма міністр Чорна Курка каже маленькому Альоші: "Усе навколо тільки здається реальним і може розсіятись від одного твого дотику". Пєтєрбурґ, до якого привозять учитися героя стрічки Альошу Ланського, – не холодна кам’яна примара, не Пєтєрбурґ Достоєвського і не Пєтєрбурґ Гоголя. Таким, певно, був би Пєтєрбурґ Гоффмана, що його серйозно вивчав Погорєльський (і що його мріяв перекладати мовою кіна Віктор Гресь). Замість звично асоційованого з Північною Пальмірою свята прямих кутів та лінійних перспектив – уписані одне в одне безнадійно замкнені кола. Світ пансіону окреслений старим дерев’яним парканом, що за ним по колу, як ван-ґоґівські в’язні, відпрацьовують маршовий крок бліденькі, з прозорими обличчями хлопці в пудрених перуках, Альошині випадкові брати по неволі. Усередині будівлі – не краще. Нескінченна панорама (з якої починається фільм), запаморочуючи темними інтер’єрами, що їх щедро насичують алюзії петровської доби та "малих голландців", видає правду про те, чим є тутешня наука. Зубріння, муштра, різки, дерев’яний паркан. Єдиний вихід для тонкої душі маленького героя – у світ мрій та лицарських леґенд. Його уява робить посланцем казкового світу звичайну чорну курку, врятовану ним із-під ножа кухарки.

Віктор Гресь: Цю курку ми взагалі-то, за фільмом, мали зарізати. Але це була моя власна історія, з мого дитинства. Одного разу в нас зібралися гості, й бабуся наказала мені піти і впіймати курку. Бабця в мене була надзвичайна людина, я дуже її любив... Я тоді був десь у другому класі. Було то взимку. Упіймав я цю курку, віддав їй та й пішов собі. А потім чомусь мені спало на думку подивитися, що там таке. Вона, звичайно, взяла курку й понесла її до пенька, щоб відтяти їй голову, бо там, у гостей, скінчилася їжа... А я туди влетів, коли вона вже цю курку поклала й занесла сокиру. Сокира пішла, вона підвела очі й зустрілася зі мною поглядом... А сокиру було вже не зупинити. Я досі пам’ятаю її вираз: вона тоді зрозуміла, що зараз помре в очах свого онука. Голова курки відскочила, і птиця заплигала, а сніг білий... Бабця розгубилася, хотіла її накрити фартухом, і все мимо... А курка – по снігу, і об паркан, об паркан... Такий епізод мав бути і в фільмі. Операторам дуже кортіло це зафільмувати. Ми вже виїхали на зйомку. І тут я подумав: "Ні. Не будемо цього знімати". Вони мене просто зненавиділи: уявіть собі, як це можна було б вражаюче зняти! Довго не могли мені пробачити... Я завжди був противником подібного. Мені не подобалося, що Тарковський підпалював корову, не подобалося, коли у Вайди кінь падав... Хтось добре сказав, що навіть найвище мистецтво не варте пролиття крови живої істоти, не важливо – людської чи ні. […]

Матеріал подано у скороченому вигляді, повністю його можна прочитати в часописі

KINO-КОЛО (№28, зима, 2005)



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com