Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Юр адрес смотрите на adres77.ru.
При беременности узи.

Статті

19.01.2006 18:57

Кроківське молоко

Володимир Войтенко, KINO-KOЛО (28)

Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів „Крок”, що його організовують Україна та Росія, щороку чергуючи місце проведення, останньої декади вересня проплив Дніпром і Чорним морем від Києва до Одеси. Зберігаючи традицію лабораторного форуму, левову частку фільмових програм демонстрували в кінозалі фестивального корабля, позначаючи відвідання того чи того великого міста ознайомчою розважальною програмою стрічок, звернених переважно до дитячої авдиторії.

Фабрика мрій

Анімація в пересічній свідомості суспільства залишається саме мистецтвом для дітей. І хай би там як творці експериментальних та філософських фільмів, ускладнених за формою і змістом, опиралися такій повзучій дефініції, вона була і є ніби базовою для ідентифікування цього різновиду кінематографа серед решти екранних мистецтв. Хоча сучасне анімаційне мистецтво з відповідними технологіями виявилося для останніх тим, хто греблі рве. У KINO-KOЛІ про це йшлося не раз, але тенденція невтомно й потужно набирає обертів, і про те доводиться незрідка говорити знову.

Тим паче, що ці процеси повсякчас збурюють дискусії в колі фахівців, без чого не обійшлось і на „Крокові”. Зокрема, таких гострих полемік вистачало в колі цьогорічного кроківського журі, куди було запрошено працювати й мене, – а очолював його Юрій Норштейн, абсолютна величина в усій світовій анімації. Зашкалювало, власне, під час розгляду фільмів, автори яких беззастережно віддавалися фантастичним можливостям тривимірної анімації. Особливо гостро протестував проти неестетизованого вживання технології 3D (а чи й зловживання нею) прихильник класичних анімаційних форм метр Норштейн. Звісно, за великим мистецьким рахунком, він має рацію. Адже навіть лабораторність „Кроку” не може автоматично виправдати нехай і віртуозного, але самоцінного маніпулювання технологією. Утім, тут присутній момент естетичних і смакових пріоритетів, а також світоглядних речей, як і завше – в оцінці творів мистецтва. Тож переможцем у полеміці такого роду зазвичай стає той, хто не тільки знаходить переконливіші арґументи чи має загальновизнаний авторитет, що вже автоматично працює на нього, а й проявляє непоборний характер і вміє шукати союзників у суперечці. (Власне, це я вже ділюся спостереженнями та деяким, сказати б, психологічним досвідом, набутим у журі 12-го „Кроку”).

Коли ж повернутися до міркувань про „долю анімації”, то, попри все, згаданий і „наданий” дитячий вектор насправді засвідчує не її обмеженість чи не вповні серйозність, а безумовну універсальність. Зокрема, що стосується повноцінної глядацької уваги, а отже, безпосередніх перспектив відповідної (у всіх варіаціях) професії.

Почнемо з того, що сучасне кіновидовище – це переважно фільми для родинного перегляду, зорієнтовані саме на дитячу свідомість. Ідеться не тільки про малят як таких, творці цього кіна звертаються до дитинного в дорослій свідомості. І досягають надзвичайного успіху... Зазвичай увесь цей новітній кінопласт, що спирається на казкові фантазійно-фентезійні світи, є результатом застосування новітніх анімаційних технологій, насамперед уже згаданої – і „лаяної” у кроківському контексті – 3D. Та саме тут стає зрозуміло: річ не тільки не в технологіях як таких, але й не в мистецьких чеснотах. Ґрандіозний глядацький успіх „Володаря каблучок”, „Гаррі Поттера” чи джексонівського „Кінґ-Конґа” – це те, що несе в собі ще й певний суспільний феномен і забезпечує цим картинам попит в отієї самої родинної авдиторії. А відносний неуспіх останніх кінотворів Стівена Спілберґа – „Штучного розуму” та „Війни світів”, в яких віртуозно оперовано технологіями і які є назагал мистецьки вартіснішими за згадані вище блокбастери, – призвів до боргів і грудневого продажу Спілберґом його улюбленого дітища – студії Dreamworks. Але – не її анімаційного відділку (на чолі зі „Шреком”), що виявився феноменально бізнесово успішним!

Лабораторія

„Крок” іще наприкінці 1990-х утвердився у своєму нинішньому статусі й, у всіх розуміннях, залишається одним із найповажніших, сказати б, класичних за формулою анімаційних фестів. І серед семи конкурсних категорій у ньому тільки дві ідентифікуються, сказати б, за жанровою ознакою. Це „Фільми для дітей” і „Прикладна й замовна анімація”. Остання вбирає в себе музичні кліпи, рекламні ролики, освітні фільми, заставки для телепрограм тощо. Ще одна категорія – „Фільм-дебют”. Усе решта – класичний поділ, зумовлений тривалістю фільмів. Окремо зазвичай стоять спеціальні призи журі.

Але ще і ще раз – про „лабораторність” фестивалю. У чому вона, зрештою, полягає?

Зокрема – в тому, що тут за „круглим столом” дискутовано певні теми та проблеми... Як цього року, наприклад: чи анімаційне мистецтво абсолютно універсалізується, а чи національні школи мають і матимуть свої відповідні обличчя? Певно, найкоректніша відповідь була б такою: універсальне завше живилося й живиться певними культурними здобутками, спиралося і спиратиметься на мистецькі надбання і традиції, випрацювані й практиковані тією чи тією національною культурою; виходячи на межу спілкування із зовнішнім світом, своєю чергою, кожна з культур перебуває у процесі модернізації і водночас спротиву іншокультурній інвазії. Утрати і здобутки в цьому діалозі тільки на боці традиції; універсальне ж має лишень здобувати, щодалі збагачуючись та універсалізуючись. Хоча ми часто називаємо універсальним те, що варто назвати іншим словом: примітивне. Що з’являється від нехтування культурою й культурами, від незнання та неосвічености. Одна біда – недосконала школа, себто погане володіння ремеслом, коли мистець не може адекватно артикулювати свого послання глядачеві. Інша, яка виходить останнього часу на перший план, – це абсолютизм ремесла, за яким коли й не зяє мистецько-світоглядна пустка, то простежується банальна мілина думок і почуттів. Утім, можливо, це й універсальна проблема мистецтва – анімаційного чи якого іншого в усі часи й серед усіх народів, навіть до існування національних культур як виразних феноменів.

Та очевидно, що лабораторність „Кроку” – і в мистецьких пріоритетах сучасного анімаційного процесу , які він може визначити кваліфікацією та волею свого чергового журі.

Ті люди, які щороку складають, сказати б, тіло „Кроку”, – вони безпосередньо з анімаційного середовища – творці, організатори, теоретики, критики. Паралельно з роботою журі серед них проводиться доволі репрезентативне (вважаймо, професійне) опитування з того ж приводу: які фільми цьогорічного фестивалю за абсолютними для вас критеріями найдостойніші? Отже, професіонали на професіоналів – журі з п’яти осіб на понад сотню колеґ зі світового анімаційного цеху. І так цього року сталося, що Ґран-прі „Кроку” отримала стрічка, яка не увійшла до пріоритетної рейтинґової десятки, що ту склала своїми голосами професійна кроківська публіка. У чому річ?

Цей фільм – „Молоко” Ігора Ковальова.

Нагадаю, що Ковальов разом із Олександром Татарським вийшов у світи з київської анімаційної школи. У 1980-х обидва подалися до Москви, де Ковальов зняв картини „Моя дружина – курка” та „Андрій Свіслоцький”. Згодом, на початку 1990-х, перебрався до США, де працює на комерційній студії Klasky Csupo (один з українських телеканалів демонстрував його серіал „А-а-а!!! Справжні чудовиська!”). Ігор Ковальов є одним із дуже небагатьох в Америці режисерів-аніматорів, які добилися студійного права створювати авторську анімацію. Як і на ранні його картини, на стрічки американського періоду „Птаха на вікні” й „Переліт Нансена” вилилася злива найпрестижніших нагород найповажніших міжнародних кінофестивалів.

Цей режисер створює унікальні за мистецькою глибиною фільми. І „Молоко”, на моє переконання, – наразі вершина його творчости, мистецька квінтесенція його світоглядних переживань, які так чи так, але послідовно проводжено через усі фільми, починаючи від „Моєї дружини – курки”. Ось де глибина й „надмір” культури, що проявляється через тривожне дихання фактури малюнку, життя персонажів і світу, який дає нам зазирнути до притлумленого дзеркала екзистенційного трагізму. Це картина до найвищої міри лірична й межово одверта у своєму ліризмі – сповідь людського, духового й фізіологічного, входження у світ, і паралельно – загадковий портрет того солодко-лячного світу. Авторська анотація лапідарна: „Один день із життя родини. Головний герой – восьмирічний хлопчик”. Тривалість – також: 15 хвилин 30 секунд. Та це анімація, вона через особливу свою метафору може дарувати – й у випадку „Молока” дарує – чулому глядачеві те, що він, за інтелектуальною, емоційною та художньою напругою, може знайти, скажімо, в „Портреті художника в юності” Джойса, а чи в котромусь із фільмів Берґмана...

Таким чином, зі 131 фільму, що представляв 30 національних анімаційних шкіл, саме „Молоко” стало правдивим кроківським лабораторним лакмусовим папірцем. „Роби як я” – в розумінні наслідування стрічки Ігора Ковальова, а чи конгеніального йому за художньою та філософською глибиною і мистецькою віртуозністю твору, – з такої ідеї, звісно, нічого й ні в кого не вийде. Але абсолютні мистецькі твори як високе життя духу – це принципово важливо. Їхня з’ява одразу ставить на свої місця багато речей, котрі ще мить тому здавалися висококласними, а тепер, попри всі свої чесноти, похідними і вторинними.

Стан справ

З одного боку, українська анімація була представлена ніби й не густо – сім фільмів на сім фестивальних категорій: „Засипле сніг дороги” Євгена Сивоконя, „Війна яблук” Наталі Марченкової, „Ключ” Олега Педана, „П’єса для трьох акторів” Олександра Шмигуна, „Душ” Олександра Гуньковського, „Блукаючи поміж...” та „Смак – краще для всіх” Анатолія Лавренішина. З другого ж, на передфестивальній прес-конференції Давид Черкаський, незмінний президент „Кроку” від України (від Росії – Едуард Назаров), висловив сумнів у тому, що „так багато” – це адекватний у художньому сенсі відбір. Мовляв, вітчизняне анімаційне мистецтво перебуває у глибокій ямі, з якої важко щось цікаве витягнути. Зрештою, кожен має свої оцінкові та світоглядні критерії – аби тільки вони не починалися й не закінчувалися разом із твоїм інтересом до відповідних анімаційних процесів, бо в такому разі їх не можна вважати адекватними. Лишень зауважу, що попри справді різний мистецький рівень відібраних від України робіт, наша програма аж ніяк не справила пропрезидентського „апокаліптичного” враження.

З одного боку, зворушлива лялькова „П’єса для трьох акторів” Олександра Шмигуна досить упевнено перемогла в дебютній категорії. А з другого – ностальгійний спогад про дитинство „Засипле сніг дороги” його вчителя Євгена Сивоконя, створений у техніці сипких матеріалів, дискутувався журі як претендент на кілька нагород і лише через жорстку конкуренцію не був премійований у категорії чи спеціальним призом журі; бува на фестивалях і таке.

Важливо позначити саме ці два полюси, зокрема вікові. Як на моє бачення, в українській анімації Євген Сивокінь майже самотужки (звісно, й завдяки тому, що йому дали змогу вести режисерські анімаційні майстерні відразу у двох вищих навчальних закладах) протягом останніх півтора десятиліття створює і утримує перспективи вітчизняної анімаційної школи. Адже всі дебютанти всіх українських незалежницьких анімаційних сезонів, зокрема і Степан Коваль із нагородженою в Берліні „Срібним ведмедем” стрічкою „Йшов трамвай №9”, – усі вони учні Сивоконя. Тим часом навчитель знаходить сили й надхнення робити фільм за фільмом, жодного з яких не обходять увагою престижні міжнародні кінофести.

Отже, попри всі проблеми та складнощі, в українській анімації (на відміну від кіна ігрового) не сталося драматичного, конфліктного розриву між поколіннями. Що й забезпечує певну тяглість мистецького процесу, вберігає творчу атмосферу й дає відповідні результати .

А фестиваль, організований двома країнами, так і підштовхує з берега українського поглянути на російський. Звісно, анімаційний. Що видно? Активність надзвичайну!

Передусім варто зауважити: там усе ж таки не вщухав не тільки творчий процес, а й виробничий. Навіть у найкритичніші роки. Завдяки відкритості до молодих із боку славних майстрів старших поколінь – Фьодора Хитрука, Юрія Норштейна, Едуарда Назарова, Андрєя Хржановського – тривав повноцінний навчальний процес. А Олександр Татарський у якості продюсера на своїй незалежній студії „Пілот” узагалі створив особливу „анімаційну країну”. Він зумів налагодити випуск і комерційної продукції, і авторських мистецьких проектів, які, природно, було фінансовано за рахунок першої. Останніми ж роками в Росії вже постали студії, що працюють винятково над повнометражними комерційними фільмами; досвід – через відносні невдачі й успіхи – набувається.

Та й що прикметно, поряд із приватною ініціативою, яка спирається на багату російську анімаційну традицію та потреби телевізійного й кіноринку, – відчувається державна політика в цій сфері. У конкурсній програмі брали участь кілька фільмів, створених за державною програмою анімаційної екранізації творів російської літературної класики. Але справжньою подією можна вважати цикл казок „Гора самоцвітів”, який буквально тріумфував на фестивалі. Було представлено 11 стрічок, розрахованих на телевізійний прокат і виконаних різними майстрами (від знаних до дебютантів) у різній стилістиці й переважно на дуже високому мистецькому рівні, з художньою вигадкою та дотепним гумором. Це та ж сама студія „Пілот” за державного фінансування створює півсотні екранізацій казок із різних реґіонів Росії, а також із-поза неї. Не сумнівайтеся, українські анімовано також...

До речі...

Як повідомили українські інформаційні аґенства, після зустрічі й розмови з провідними фігурами вітчизняної анімації, віце-прем'єр з гуманітарних питань В’ячеслав Кириленко на брифінґу в Києві 8 грудня заявив, що Кабмін планує збільшити фінансування українського анімаційного кіна у 2006 році. Уряд спробує поліпшити становище галузі за рахунок бюджетних і спонсорських коштів. В’ячеслав Кириленко виступає за виділення в бюджеті окремої статті для фінансування анімації: "За проблемами великого кінематографа ми часто забуваємо про те, що нашим маленьким співвітчизникам немає на що дивитися".

За словами віце-прем’єра, галузь анімації в Україні повинна найближчим часом вийти на виробництво одного повнометражного фільму, близько 20 короткометражних і одного телесеріалу за рік. В’ячеслав Кириленко також висловив упевненість, що перспектива розвитку вітчизняної анімації – за повнометражними стрічками: "Ми повинні вийти на повнометражні фільми, які стануть резонансними, модними в нашій країні і на яких виховуватимуться представники нового покоління".

Віце-прем’єр повідомив, що нині для української анімації виділяють близько одного-двох мільйонів гривень на рік, яких вистачає на три короткометражні фільми.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com