Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

25.01.2006 18:32

KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ:"Криниця для спраглих" Юрія Іллєнка

Олександр Сизоненко, "Новини кіноекрана", 1987 (№ 11)

Коли думаєш про цей фільм, мимоволі згадуєш останній абзац нарису Л. М. Толстого "Севастополь у травні": "Герой же моєї повісті, котрого я люблю всіма силами своєї душі, котрого намагався відтворити у всій красі його і котрий завжди був, є і буде прекрасним, – правда". Бо кожен кадр, кожен епізод цього незвичайного фільму позначений глибинним смислом, тривожними роздумами про сенс людського буття, спресованою багатовимірною дією чи подією, за якою постають певні періоди нашої історії – гіркі, часом трагічні, повні випробувань для головного героя та його родини, всіх його сучасників. У зв'язку з цим кіномова твору вельми складна й своєрідна: фільм наповнений символами, метафорами й алегоріями, що ріднить його із "Землею" О. П. Довженка, ставить в ранг істинного поетичного кінематографа.

Разом з тим, цей фільм наскрізь реалістичний. В ньому вмістилося ціле покоління – від повної надії молодості, коли будується хата, садиться сад, копається криниця не лише для себе, а й для всіх спраглих серед піщаного і пустельного поля, з глибокою вірою в те, що сад плодоноситиме, криниця поїтиме подорожніх, а родина житиме щасливо й приноситиме людям радість.

Та життя, як відомо, складається не з самих тільки надій та радощів, і фільм саме й розповідає про драматизм його сутності. Відкинувши всі лакувальницькі тенденції, прийняті на той час, прагнучи всією силою молодого свого таланту відтворити Правду народного життя, Іван Драч та Юрій Іллєнко двадцять років тому розкрили не тільки драму свого героя, його старечу самотність, відчуженість невдячних його дітей, а й поставили у своєму творі проблеми глобального характеру: розвінчати соціальну несправедливість, жорстоке свавілля, через яке герой фільму, блискуче втілений на екрані незабутнім народним артистом СРСР Дмитром Мілютенком, власноручно вирубує посаджений у молодості сад, краючи душу собі, своїм рідним, усім односельцям і кіноглядачам.

Ми чуємо, як падає кожна деревина. Бачимо, як разом з її скрипом-стогоном обертається й дивиться на нас з екрана з невимовним докором маленький хлопчик – представник майбутніх поколінь, які осудять, а може й проклянуть нас за непродумані й безглузді в своїй жорстокості ухвали, прийняті не нами, за наші вимушені вчинки, за знущання над природою й людською гідністю. Одумайтесь! Будьте чеснішими в своїх думках і намірах, сміливішими в своїх діях! – закликають молоді художники своїх сучасників.

Глобальність фільму, зануреного в життя однієї людини, підсилюється драмою алегоричної криниці: колись вичерпана до багна відступаючими солдатами, вона самотіє разом із своїм хазяїном і, забута людьми та його дітьми, замулюється й гине, як гинуть ліси, ріки, озера від перенасичення біосфери промисловими відходами, хімією, варварським безглуздим технократизмом. Ще звідти, з двадцятилітньої давнини, Іван Драч та Юрій Іллєнко вже закликають людство отямитись, припинити бульдозерний наступ на природу. Але їхній крик перестороги не долинав цілих двадцять років, бо фільм був віднесений до занепадницьких, а автори звинувачені в очернительстві.

Дуже вже не відповідала "Криниця для спраглих" своїм глибинним проникненням в проблеми життя, своєю правдивістю й суворим реалізмом всеохоплюючій атмосфері парадності й тріумфальності тодішніх офіційних рапортів "з місць" і загальному благодушеству та самовдоволенню, які панували в суспільному житті і в мистецтві.

Тепер же всі їхні тривоги за людство, за відчуженість і байдужість, їхні побоювання за саме життя на землі дивовижно прояснилися, справдилися, зреалізувалися в рішеннях XXVII з'їзду КПРС, в перебудові й гласності – в цьому сила й переконливість, гостра злободенність видатного кінотвору, його загальнолюдське спрямування.

Дмитро Мілютенко в цьому фільмі немовби підбив підсумки свого творчого життя, втіливши на екрані глибоко народний характер, тип скромного, терпеливого, роботящого селянина-філософа. В "Криниці для спраглих" Дмитро Омелянович виявив усю силу свого великого обдарування і віддав її представникові свого народу в буквальному розумінні: він помер на заключних зйомках, коли пізньої осені в Середній Азії творча група "доганяла" літо, яке в нас на Україні давно вже минуло.

Його, як і в фільмі "Богдан Хмельницький" Ігоря Савченка та Олександра Корнійчука, де він втілив образ ката українського народу – коронного гетьмана Польщі Миколи Потоцького, вже ніколи не забудуть кіноглядачі, побачивши, як він стоїть на порозі освітленої місяцем хати весь у білому, стоїть і мовчки дивиться на нас з екрана. Або як він крутить корбу, достаючи воду з криниці для відступаючих бійців, і питає тих, що проходять повз нього, чи не бачили вони його синів: Петра, Василя, Миколу... "Не бачили?" – допитується він, а солдати йдуть повз нього, похиливши голови, і весь екран наповнюється човганням їхніх чобіт, кроками їхніх стомлених ніг. Або як він напуває коней, що сходяться з усіх кінців світу до його криниці все тієї ж місячної ночі із стиглих хлібів з порожніми сідлами, з порожніми артилерійськими передками, бо їхніх вершників і їздових повбивано, а вони залишились напризволяще...

Іллєнко – великий майстер будувати кадр. Мені здається, після Урусевського чи не найбільший майстер в радянському кінематографі. І оця його перша режисерська робота подарувала нам неперевершений зоровий ряд: фільм можна переповісти кадр за кадром, і це буде захоплююча розповідь! Причому, художня значимість і місткість кадру невичерпні. Ось ми бачимо зоране поле, посеред якого стоїть довгий стіл, застелений білосніжною скатертиною. Біле-біле на чорному. А на протилежному кінці столу, віддаленому від нас на немислиму далечінь, сидить задуманий Мілютенко, склавши руки перед собою й похиливши голову. Сидить довго й непорушно, так що план цей спершу здається затягнутим. Але ось з'являється спочатку тихий і якийсь по-домашньому умиротворений звук давнього примітивного аероплана, потім з'являється над цим безмежним степом і над столом сам аероплан – двокрилий, повільний, слабосильний. І коли він "вилітає" з кадра, вривається раптом свист і ревище сучасного реактивного літака. Він проноситься над столом з такою дикою швидкістю і пронизливим гуркотом, здіймає таку бурю, що зриває з столу скатертину, закочує її і накриває нею Мілютенка – героя фільму. Накриває з головою. Б'ється й метиляється на ньому велетенська скатерка. Змагаючись із цим саваном, відбиваючись від нього обома руками, головою, плечима і всім своїм єством, Мілютенко, знесилений цією безплідною боротьбою, падає, потім знеможено кладе сповиті руки на стіл і схиляє на них свою голову.

Значимість цього кадру, його зміст – невичерпні. Так налітає на стару людину сучасний світ з його науково-технічною революцією, нестримними ритмами й темпами, невідворотними процесами. Тільки за одним цим кадром вчувається по-справжньому асоціативність поетичного кінематографа. Суть його і полягає в тому, що він асоціативний, як сама поезія. Дивлячись цей кадр, згадуєш, що один із синів нашого героя – льотчик-випробувач, і починаєш розуміти, що це його власні уявлення про сучасний світ. Вони народилися в ньому самому, викликані його внутрішнім світом, а не нав'язані йому сценаристом чи режисером. Такі глибоко вмотивовані і художньо досконалі кадри запам'ятовуються як справжня поезія.

Таких кадрів і епізодів у фільмі багато і переказати їх так само важко і невдячно, як саму поезію. Тут є все: і самотність, і покинутість, і велич духу людського. Є й морока з домовиною: де взяти дощок на неї? Але є й віра в безсмертя людського духу і людського діяння: хоч син-льотчик і гине на своєму посту, лишається його вагітна дружина, що саме в фіналі опускається на пісок в родових переймах, щоб народити нашому героєві онука. А він для них у фіналі чистить криницю, приносить здалеку й садить біля неї яблуню в плодах на майбутнє життя і безсмертя. Так оптимістично закінчується цей суворий і правдивий фільм. Але тоді його оптимізму не помітили, засліплені оптимізмом лозунговим і фальшивим.

Слово моє редакторське про цей дорогий мені видатний фільм хотілося б завершити, як і розпочав, цитатою з Толстого – адже він нам усім в літературі й мистецтві учитель на всі часи: "От я й сказав, що хотів сказати... Та тяжкі роздуми опановують мене. Може, не треба було говорити цього? Можливо, те, що я сказав, належить до тих злих істин, котрі, підсвідомо таючись в душі кожного, не мають бути висловленими, щоб не зробитися шкідливими, мов осадок вина, котрий не треба збурювати, щоб не зіпсувати його".

Ділячись з читачами своїми сумнівами, Лев Миколайович доходить висновку про головного героя – правду, яка завжди прекрасна.

Так само можуть сказати й автори цього примітного в нашому кінематографі фільму – Іван Драч та Юрій Іллєнко.

Але вони ні перед якими комісіями (а їх було немало!) не висловлювали своїх сумнівів, не виставляли напоказ ні правдивості, ні сміливості своєї. Вони більше мовчали, сказавши все своїм фільмом. За це я їх поважав тоді. Поважаю ще більше тепер. Бо художники мають доводити свою правоту й свою позицію художніми засобами, а не словами. Особливо це стосується кіно. А вони в ньому сказали своє неповторне й незабутнє слово, продовжуючи справу безсмертного Олександра Петровича Довженка. Сказали вагоме для українського кіно слово перед братніми й віддаленими майстрами кінематографії.

За двадцять років фільм не тільки не постарів – навпаки, здається й сьогодні дуже актуальним і за художніми засобами абсолютно сучасним. Про глибину правдивості і гостроту його говорилося вище. Про художню вартість говоритиметься, я певен, багато після виходу фільму на екрани республіки і Союзу.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com