Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

28.12.2002 13:52

“Кіношок” як дружба народів

Ольга Калуга, KINO-KOЛО #16

Продовжуємо знайомити з окремими матеріалами зимового числа часопису KINO-KOЛО. Цей оглядає Відкритий фестиваль кіна країн СНД і Балтії “Кіношок”, що на ньому наш часопис у вересні представляв окрему українську кінопрограму, яка називалася “Українське KINO-KOЛО”. Програму ж, своєю чергою, пердставляла заступник головного редактора журналу Ольга Калуга. Вона й написала цю статтю.

Відкритий фестиваль кіна країн СНД і Балтії “Кіношок” шокує, довго не розгойдуючись, – одразу з церемонії свого відкриття. Ніби потрапляєш, перепрошую за повний аберації вислів, у вчорашнє соцреалістичне й дружбонародне сьогодні. Оксамитового сезону в курортній Анапі, на Кубані, що зрештою так і не стала частиною Великої України, на березі Чорного моря...

На фестивальну сцену щедро вийшли представники “дружби народів”; Україну в цьому жанрі розлого-чисельно представив ансамбль Вірського. Так само “заморожений”, як і вся “дружбонародна естетика”. “Кіношок” таким чином підкреслює своє “правонаступництво” від колишнього Всесоюзного кінофестивалю. Хоча сам колись починався (тепер пройшов 11-й за рахунком), сповідуючи дещо іншу філософію. Це засвідчує і назва – на огляд замислювали збирати кіно, яке б мало “нашатирний запах” новітнього часу. Напевне ж, від того, що шоковий кінопоріг у 1990-х чи то недосяжно відступив, чи геть ізтерся, а чи самі шокові ситуації повсякденного життя підім’яли під себе слабконервових радянського роду кінематографістів, але форум змінив орієнтацію, позірно залишивши ефектну назву. Хоча й на згаданій (завжди достатньо показовій для кожного фестивалю як дійства) церемонії відкриття намагалися чи то модернізувати “дружбу народів”, чи то дещо відчужитися від неї за допомогою ведучих-ді-джеїв. Але з цього нічогісінько не вийшло – нафталін (що прийшов на зміну нашатирю) перебивав усе. Власне, й перебивати не було чого. Живою постало тільки білоруське тріо “Троіца”, яке виконує фольклорні співи в модерній музичній обробці. Надзвичайна, шалена енерґія шугнула тут як комета принципово іншої, живої естетики.

Ну а радянськість зовнішньої форми “Кіношоку” проглядала чи не у всьому. Зокрема, у зворушливо-знайомому і гіперполіткоректному формуванні своєї “Міжнародної фестивальної ради” – до неї увійшли представники з 14 пострадянських країн, себто всі, окрім Росії. Як у минулому: зафундували з Москви 14 спілок республіканських кінематографістів, а російської не утворили – була для того СК СРСР. Завдяки цього ж роду риториці мені пощастило потрапити на “Кіношок”. І не просто як журналістові, а ще й представити програму фільмів під назвою “Українське KINO-KOЛО”. Йдеться, власне, про отой самий “рік України в Росії”, що він і породив такий анґажемент...

З іншого ж боку, всередині фестиваль виявився аж ніяк не затхлим. І це значно приємніше, коли обгортка вицвіла, а цукерка свіжа, ніж коли фантик блищить, а “кара-куми” з-під нього ламають тобі зуби... “Кіношок” насправді постав таким, що здатен, судячи з усього, достатньо правдиво відбити сучасну кіноситуацію на теренах постсоюзного простору. Хоча й “дружбонародна” форма за геть невідповідного насправді змісту – це теж відбиття, визнаймо щиро, розірваної, а медичним терміном –шизофренічної, психології мас на сумнозвісній і колись аж до Соловків, до Воркути й до болю рідній 1/6-ій...

Ритм фестивального життя “Кіношоку” вибудуваний не розмірено, а рвано – коли перша половина доби курортно спокійна, а вечір і ніч перетворюються на кіношаленство. Тут варто перерахувати й коротко охарактеризувати фестивальні програми, що вмістилися на анапських екранах від 6 до 15 вересня 2002 року.

Отже, головний конкурс. 13 повнометражних картин, серед яких змагався “Шум вітру” Сергія Маслобойщикова – і в результаті Богдан Вержбицький отримав від журі Приз ім. Алєксандра Княжинського за кращу операторську роботу як правдиво видатну й поетичну. 13 фільмів заявили й у короткометражному конкурсі. Та прикрість: “Невелика подорож на великій каруселі” Михайла Іллєнка у цьому переліку, напевне, стала саме тринадцятою, бо через вітчизняну організаційну “відповідальність” до Анапи не добралася. Зате тут гарно зустріли дипломну “Теlегу” (16 хв.) випускника кінофакультету Київського театрального Сергія Шахворостова.

А ще було дві супутні конкурсні програми. “КІНОмалиШОК” – 7 фільмів для дитячої авдиторії, переможцем з яких став “Спартак і Калашніков”. Це повнометражний дебют молодшого Прошкіна, Андрєя, – про пригоди 13-літнього вихованця дитбудинку Шурки Калашнікова й вівчарки Спартака. Прикметними є не тільки імена героїв (а відтак і назва стрічки), а також і сюжетні перипетії, що претендують показати зріз сучасного російського життя: друзі у своїх пригодах-мандрах пізнають і “нових російських”, і безпритульників, і військовиків, а у фіналі знешкоджують терористів...

Далі – особлива й розлога паралельна конкурсна програма “Відкриті відеоночі на “Кіношоку”. (Її назву запозичено у нас, зі згоди того самого Михайла Іллєнка – режисера, декана кінофакультету й арт-директора українського кіновідеофестивалю “Відкрита ніч”). До “Відеоночей” феноменально увійша майже сотня фільмів тривалістю від секунд 45-ти до 45-ти хвилин. Себто від мікрофільмів до таких картин, що вони вже дозрівають до повнометражности. Українського тут було небагато: власне, “Українські балади” Олександра Коротенка (спільно з Кирґизстаном), “Трохи більше, ніж усі інші” Віри Свєшнікової і три кліпові мініновелки з повнометражної стрічки Михайла Іллєнка “Сьомий маршрут”, знятої ще 1997 року. А “нічним” переможцем визнали стрічку комп’ютерну анімаційну (11 хв.) – “Комариха і кінь” естонця Мікка Ранда (вона кілька років тому змагалася на нашому анімаційному “Крокові”). Це екранізація народної казки, що гарно приклалася до кіношоківської не тільки “дружбонародної” форми, а й до відповідного змісту-наповнення. Від того, очевидно, й показова мотивація для Ґран-прі: “За привернення уваги до душі малих, але кусючих народів”.

Та “Відеоночі” – це не тільки конкурсне змагання. Це своєрідний окремішній фестиваль у фестивалі – він має і свою позаконкурсну програму, за обсягами майже тотожну конкурсній. Тут демонструвалися фільми, сформовані у свої окремі програми, а саме: Перший міжнародний Каннський відеофестиваль, Прибалтійське відео, Новосибірський фестиваль надкороткого фільму. Також була особлива програма із трьох фільмів – пам’яти трьох видатних кінематографістів: Болота Бейшеналієва, Толомуша Океєва та Андрєя Тарковського; саме тут демонструвлася 20-хвилинна стрічка “Дві сім’ї” Сергія Маслобойщикова – про стосунки родин Тобілевичів і Тарковських.

І ще дві загальнофестивальні позаконкурсні програми. “Кіно на майдані” – себто просто неба, для відпочинкової публіки – включало дуже різні за походженням і віком картини (всього 7): від Чаплінових “Вогнів великого міста” через “Гусарську баладу” Рязанова до “Кукушки” Роґожкіна. Й нарешті – “Фільми, зняті на Кубані”, серед яких закономірно вивищувалися останніх років 15 лаяні-перелаяні за соціальну брехливість, але ж надзвичайно талановито й енерґійно зроблені “Кубанські козаки” Івана Пир’єва.

Таке фільмове насичення вражало! Від того цілком заслуженим видається й вітається диплом Ґільдії кінознавців і кінокритиків Росії “за розширення кінематографічного простору”, що його отримав директор фестивального кінопоказу й надхненник та автор-селекціонер “Відкритих відеоночей” Сєрґєй Зємлянухін.

Якою ж статистично є ота сама сучасна кіноситуація на теренах постсоюзного простору, що її взявся відбити на екрані “Кіношок”? Проста й несекретна своїми цифрами: скажімо, з 13 конкурсних повнометражних картин 5 фільмів суто російського виробництва і шостий – у копродукції з Росією. Правда така: тільки наш північний сусіда (з усіх 14 близьких-далеких “дружбонародних” сусідів) може похвалитися розвоєм свого кінематографа. І не тільки похвалитися, а й люб’язно запропонувати його нам як альтернативне голлівудському “наше” або ж “вітчизняне”.

Цікаво, що дві конкурсні повнометражні російські картини створили українці, які тепер у світах. Це львів’янин Юрій Кузін, що його короткометражний фільм “Шульга” (фантазія про дитинство Гітлера) мав успіх на багатьох міжнародних фестах. Тепер у нього повнометражний дебют за доти неекранізованим і ненайкращим сценарієм Ґєннадія Шпалікова “Причал”. У фільму назва інша – “Ковчег”. Просту історію про стосунки чоловіка й жінки Кузіну на “належну висоту” (як назву стрічки) підняти не вдалося, то й журі обійшло картину своєю увагою.

Ну а другий українець, що він десь від початку 1990-х живе у Франції – це Ігор Мінаєв. Уроджений у Харкові, закінчив кінофакультет у Києві, зняв на Одеській студії картини “Холодний березень” (1987) і “Перший поверх” (1990). Саме за останню його французи сильно й полюбили, бо наш режисер там майстерно наслідував естетику французької Нової Хвилі. Згодом, 1993-го, Мінаєв зафільмував російсько-французьку (за оповіданням Є. Замятіна) “Повінь” з Ізабель Юппер у головній ролі (лавреатство на «Кіношокові” 9 років тому). А тепер у тій самій копродукції режисер створив “Місячні галявини”. Вони й тріумфували – краща жіноча роль в Аліси Боґарт і Ґран-прі “Золота лоза”. Не та лоза, якою лупцюють, а та, що родить виноград. Іронія – бо для фестивальної публіки лишилася загадкою така палка прихильність журі до цієї надзвичайно манірно-маньєристської стрічки. Хіба що – задля виправдання первісного посилу в назві фестивалю... Тут “за кілометр від екрана” відчувається авторський прорахунок піднести глядачеві дещо “погарячіше”. І так народжується історія про інцест – непереборне кохання брата й сестри. Весь фільмовий час нам наполегливо доводять, що це велике, справжнє кохання – від самого Бога, а не “брудна пристрасть”. Герої – в дусі високої трагедії – навіть і думки не припускають вирішити свою проблему якось реально-побутово. Скажімо, чому б їм не змиритися зі своїм коханням, втекти від людей та й жити собі щасливо, втішаючись думкою, що не вони, зрештою, перші й останні – такі ось збоченці. Ні, брат і сестра старанно дограють свою трагедію до кінця й картинно-красиво помирають, випивши отруту. Не знаю, чи можливо було у принципі вдихнути життя в подібну конструкцію, але Мінаєву це явно не вдалося.

Також зауважу на інших лавреатах... Спеціальний диплом журі “За особливий кінематогафічний погляд” Євґєнію Юфіту: його погляд у фільмі “Вбиті блискавкою” традиційно некрореалістичний. Приз за кращий сценарій – “З любов’ю, Ліля”; його автори – сама режисерка Ларіса Саділова за участи Ґєннадія Сідорова. Повість про самотню жінку, яка відчайдушно прагне розпалити родинне вогнище. Та, на відміну від своїх попередниць із фільмів “Самотнім надається гуртожиток” і “Закоханий за власним бажанням”, вона не обтяжена зайвим почуттям власної гідности і розумом. Лілі не дорікнеш за перебірливість – вона кидається на кожні зустрічні “штані”. Проте, звичайно, в авторському трактуванні вона – людина щира й хороша. А для глядача тут створюється максимум кумедних ситуацій. Після перегляду ж муляє відчуття, що героїню потрактовано з позиції дещо зверхньої... Тріумфатор основного короткометражного конкурсу – “Зліт” кирґиза Марата Сарулу. Режисер уже прославився на різних МКФ і цим, і своїм повнометражним фільмом “Мій брате, Шовковий шлях”, що вони обидва створені 2001 року. Десятихвилинна стрічка переконливо доводить непроминну актуальність “вічних” історій, що ґрунтуються на тому чи тому автентичному національному матеріалі (власне, з його відповідною екранною матеріалізацією). Навіть коли вигадку чи ориґінальність художніх знахідок замінює добротність, щирість і професійність. Історія незнищенности (найжахливішим побутом) прагнень людської душі до високости неба – попри одверто невиразний фінал – підкорила журі.

А найбільшою фестивальною подією стала повнометражна картина казаха Аміра Каракулова “Не плач” – Приз за кращу режисуру й Приз кінокритики. Стрічка фільмувалася на відео, й ця підкреслена відеоестетика разом із грою непрофесійних акторів (тут лиш один актор-професіонал, та він нічим не видає себе) створює небачений рівень довіри до екранного дійства. Виникає ефект документальности. Таким чином, проста й людяна історія переростає в дійсно високу трагедію. Оперна співачка, для якої сцена – це все її життя, змушена тимчасово залишити співи під загрозою повної втрати голосу. Вона проводить цей час у родичів у глухому селищі. Й на її очах у маленької племінниці, що живе з бабусею без батька й матері, виявляють смертельну хворобу легенів. Аби розважити дівчинку, що давно вже мріє побувати в опері, героїня співає для неї...

А в “Українському KINO-KOЛІ” ми показали дві програми – повнометражну й короткометражну. Перша була розрахована на глядача фестивально невтаємниченого: “Вперед, за скарбами гетьмана!” Вадима Кастеллі, “Лісова пісня” Віктора Івченка, “Пропала грамота” Бориса Івченка, “Прокинутись у Шанхаї” Миколи Сєднєва. Другу приміряли на публіку, сказати б, внутрішньофестивальну – фільми режисерів-початківців: “Вітя Ґуров їде в італію” Віктора Ґурова, “Житель країни Іннеара” Олександри Гейлик, “Різдво” Олеся Саніна й “Одноразова вічність” Михайла Іллєнка (як дебютанта в анімації).

Ось так в Анапі потроху з усім і склалося – і з кіношоком, і з дружбою народів...

Анапа – Київ



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com