Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

14.02.2006 14:37

Українські груди і український Ступка як наші бренди (перші враження від цьогорічного Берлінале)

Сергій Тримбач, "Україна молода"

Давно вже я не бачив таких довжелезних черг, як цього разу в Берліні. Востаннє, здається, ще в радянські часи, коли щось подібне шикувалося у пристрасному бажанні ходити до туалету не з газетою "Правда", а зі спеціально виготовленим паперовим начинням. Берлінці жадають бачити кіно, і це виховано в них багатолітньою звичкою до лютневих фестивальних оргій. Бо справді, чого тут тільки не побачиш. І "зірок" – від американця Джорджа Клуні, котрий зіграв одну із чільних ролей у фільмі про нехорошу властивість заводитись різним корупційним схемам не тільки у нас, а й у них (стрічка Стефана Гегена називається "Сіраніа", і її треба подивитися у першу чергу нашій так званій еліті), до якихось звичайнісіньких малозасвічених акторів і акторок Європи і Азії. Кіно так само різних мастей і спрямувань. "Голубе", наприклад, з додачею рожевого – про людей нетрадиційної сексуальної орієнтації. Уже вдвадцяте розігрується приз "Тедді" для подібного роду продукції, і з нагоди такого ювілею влаштували ретроспективу відповідних фільмів, відзначених на Берлінале. Ви проти, вам видається така річ ознакою кінця цивілізації? Ну то ваша справа. А в Європі ставляться усе поблажливіше до любові, що торує незвідане.

"Ви подумайте, – втлумачує мені один із інтелектуалів, – до чого приводить ліберальна вседозволеність... До того, наприклад, що люди все менше читають і все більше дивляться на екран. Нібито теж читають. Тільки ж різниця! Коли читаєш вербальний текст – ти проговорюєш його, включається внутрішнє мислення, опосередкованість. А без цього... Он в Америці вже чималий відсоток людей, не здатних читати. Букви знають, а складати їх докупи – не виходить. Інструментальне мислення...". Виходить, екранне мистецтво – зло. Ні, навряд чи, мова про перекоси в культурному устрої. Власне, про те, про що попереджали філософи ще сто літ тому – цивілізація нова постане, а культура почне зникати. Техніка закидає світ мільйонами милиць, з якими так зручно і так комфортно пересуватися, що ні власна голова, ні власні ноги уже не знадобляться.

Окрім іншого, великий фестиваль – це ще й величезний ринок. Цього разу на ньому представлено рекордну кількість фірм – за двісті. Зустрів я і одного з наших покупців, чи то пак дистриб'юторів. Ну що, купили фільмець-другий? Ні, – розвів руками, поки ні на чому не зупинився. Нині все краще притримується до Каннського фестивалю. З ранку до вечора дивлюся, вислуховую пояснення агітаційні – одначе щось не клює, щось мій нюх не здригнеться навіть.

Зі своєю колегою Іриною Зубавіною ми вирішили пошукати щось українське на кіноринку. Ну не може ж так бути, щоби нічого та й не було... Передивилися все. Ніц, немає нічого. Власне, єдиною надією була секція Центральної Європи, де об'єдналися поляки, чехи, австрійці, угорці... Разом дешевше. Але нам туди не треба. Нам, схоже, нікуди не треба, у нас своя гордість. Скажете, так нічого ж показувати – з ігрового кіно. Минулий рік був просто провальним. Одначе ж треба формувати хоча б мінімальні (кооперуючись із сусідами) "торговельні точки", задля входження до тієї Європи, про яку стільки дзвонять наші урядники. Чули дзвін, тільки не знаємо, де він...

Заходимо до росіян. Ну, тут усякого напхом напхано. Одначе у центрі всього красується наш Богдан Ступка. Плакат до фільму "Свої". Ми радо фотографуємось на тлі того плакату і дещо пихато пояснюємо російському служителю кінопродаж, що ми із Києва. Так, наче це ми на плакаті, а не наш знаменитий актор. Служитель відповідає, що й так зрозумів. І що вважає Ступку великим актором. Я зверхньо посміхаюсь. А що, "своїми" не обійшлися...

Тут же трапляється Володимир Дмитрієв, знаний російський кінознавець, архівіст, а до того ж відбірник Московського міжнародного кінофестивалю. Він приступає зі своїми проблемами: чи дасть Україна фільм до цьогорічного конкурсу? Пропонувати, власне, нічого, одначе після щойно пережитого українського тріумфу я не можу буцнути Вітчизну в спину. А тому загадково посміхаюсь: буде, буде вам. Не знати що, а має нарости. Пригадую Алана Бадоєва, недавнього дуже здібного студента, а нині режисера фільму "Оранж Лав", який ще в роботі. Внутрішній голос каже мені при цьому, що наші режисери, як правило, менше, ніж на Канн чи Венецію, не погоджуються. Ще фільм не закінчили, а вже про найгучніші фести маракують, з пресою діляться скромняцькими наполеонівськими планами. А Московський фестиваль – хіба ж то фестиваль? Вбогість сама. Одначе з делікатності я цього вголос не кажу, і ми тихенько ретируємось.

Та здихатися росіян, як відомо, штука не проста. На нас налітає ще одна москвичка, котра починає на всі заставки хвалити нашого Президента. Дещо несподівано, бо ж частіше Віктора Ющенка гудять. То ж як це не послухати? "Я вами захоплююсь! І Ющенко – який молодець. Вже одне те, що студентів і випускників вузів звільнив від армії – це ж здорово!" Я про це не дуже добре знаю, але про всяк випадок мовчу. "А наш президент їсть дітей, – патетично продовжує дама. – Убивають на війні, убивають в елітних військах. Або морально розтлівають..." Тут я розтуляю уста і підтримую даму. Переказуючи відому теорію про те, що з тих, хто не настрілявся у дитинстві, й виходять охочі до убивств і стрілянини мужчини. Аж тут дивимось на годинники і стартуємо: час дивитися наступний фільм. Отакий несподіваний український тріумф на території кіноринку. Навіщо те кіно знімати, коли й так добре, коли й без того нас отак шанують?

На тому приємності не скінчилися. Дивимося фільм "Грбавіца" Ясміли Жбаніч (Боснія і Герцеговина), єдиного представника Центральної і Східної Європи у великій конкурсній програмі. Кіно, зроблене жіночою рукою і про жінок. Героїня стрічки, Есма (Мір'яна Карановіч), одна виховує 13-річну дочку Сару (Луна Мійовіч). Сучасна Боснія, яка пережила трагедію отієї лихої Балканської війни. Фільм, власне, про її відлуння. Про те, як сутужно жити. Хоча напозір – усі вдягнуті в нормальну вдягачку, й не голодують начебто. Драматургія фільму будується навколо простої речі: дочка разом з однокласниками має їхати на екскурсію до Парижа, й до кінця тижня треба сплатити 200 євро. А їх немає. У крамниці жінка довго прицінюється, що купити – у гаманці негусто. Зрештою, вона вирішує працювати додатково, вночі, в барі. Офіціанткою. Отут у ролі навчительки і з'являється наша женщина, котра представляється Яблунькою. "Я з України", – говорить вона, а далі показує, як носити пишні груди. Отако-го – повище, погордовитіше. І ми бачимо, в натурі, її розкішний бюст – національне надбання, іншого не скажеш. Гордість проймає. От тільки, чому ж та гордість вивозиться за кордон і працює не в самій багатій країні Боснії? Добре, що геніальний український актор Богдан Ступка знімається у Росії – дай, Боже, і в самій Гамериці знятися у чільній ролі. Тільки чому в Україні йому ні в чому працювати як кіноакторові?

Та ще продовжу про "Грбавіцу". Можете уявити собі український фільм, де б усе крутилося навколо грошей, які належить заплатити за дитсадок чи за пальто, без якого дружина застуджується повсякчас? Не можете. І я так само. Наші режисери думають тільки про велике. Та згадаймо, скажімо, на чому вибудувано історію знаменитої "Шинелі" Миколи Гоголя? Отож доволі скромна картина Ясміли Жбаніч не випадково потрапила до Берліна – її автори уболівають за свій народ, вони чують свою країну. Й на це реагують – відбірники фестивалів у тому числі. А наша "еліта" – хоч фінансово-бандитська, хоч інтелектуальна – здебільшого глуха якась і недорікувата, зайнята ремиганням набутого продукту.

...А ще один мотив у стрічці: де батько, хто він? – допитується дівчинка. Зрештою, з'ясовується, що вона – виплід гвалтування Есми у таборах під час отого усебалканського розору. У реабілітаційній групі мати зі сльозами розповідає нарешті про те, що трапилося. І як опісля родів не хотіла бачити дочку, одначе почула її крик через стінку і попросила принести погодувати – один раз, не більше. Тільки так і прикипіла душею й тілом до неї – назавжди. І як нагорода, опісля конфліктів, привітний жест дочки, яка усе ж їде до Парижа...

Ні, я особисто не дуже вірю в наше кіно, коли в ньому будуть присутні лишень американські лекала, запорожці та інші діла давно минулих днів, і не буде сьогоднішньої жорсткої соціальної реальності. Досить поглянути на історію кінематографії – справжнє завжди починалося з інтересу до того, чим живуть люди нині, пошуку мови, лексики для того, аби виразити на екрані їхні почуття, думки, устремління.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com