Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

15.02.2006 14:16

Навчитися волі... аби померти(на Берлінале-2006)

Сергій Тримбач, "Україна молода"

Фестиваль приносить не тільки інформацію "на тему". Скажімо, в останньому числі журналу "Variety" (один із найавторитетніших кіночасописів світу) щойно прочитав про те, що російський продюсер Анатолій Фрадіс збирається робити фільм "Бабин Яр" – про відому усім трагедію осені 1941 року. Це буде історія про 14-річного хлопчика, який постраждав під час тієї самої масової екзекуції. Передбачається, що зйомки відбудуться у Києві й під Києвом. Сценарист Грег Меллот, зніматимуть англійською. Бюджет фільму має становити біля 25 мільйонів доларів. Нині йде пошук режисера. Серед можливих кандидатів знамениті американці Сідней Люмет, Барбара Стрейзанд, Норман Джувісон... Є сподівання на інвесторів з України, Росії та Польщі.

Добре це чи погано? Ну, напевно, що добре – великі гроші, робота, знамениті учасники зйомок. А головне, Україні пора звикати до участі в міжнародних проектах. Це одна з чільних тем нині в Берліні. Тут працює новий Європейський ринок (Europian Film Market – EFM) і йдеться про витворення нових технологічних та організаційних структур, які дозволять по-новому облаштувати міжнародну копродукцію. Коли не будемо прагнути до цього – лишатимемося на узбіччі. Про розуміння важливості такого ринку свідчить хоча б те, що на відкритті EFM були присутні канцлер ФРН Анджела Меркель та міністр культури Бернд Нейман... Інша річ, що, як у будь-якій справі, коли берешся до неї не сам, варто б не загубитися, не розчинится у континентальній "масовці", де є такі монстри кіноіндустрії, як Німеччина чи Франція. Німці на фестивалі виступають рядом потужних стрічок у конкурсі, а також в ряді ретроспектив, головнішою з яких є власне ретроспектива сучасних фільмів. Відчуття таке, що німецьке кіно кіно нарощує не тільки індустріальні, а й власне творчі м"язи.

Ще одним свідченням цього став конкурсний фільм "Свобода волі"/Der Freie Wille режисера Маттіаса Гласнера. Майже тригодинна картина, що більш ніж ризиковано, одначе часові перевантаження майже не помічаються. Оповідь про Тео (Юрген Фогель не тільки зіграв головну роль, а й виступив у ролі одного із сценаристів), молодого чоловіка з ознаками психічної неврівноваженості. Власне фільм починається без найменших передмовин – з довгого епізоду, де оскаженілий Тео підстерігає й гвалтує дівчину. Його затримують і... І далі ми вже бачимо його по закінченні 9 років ув’язнення в психіатрічній лікарні.

Тео прагне увійти в нормальне життя, і в цьому його підтримують волонтери, котрі прагнуть допомогти йому адаптуватися у навколишній реальності. Саме реальності – вона і постає перед камерою оператора (а режисер і є тим оператором) в усіх своїх проявах. Точніше сказати, найчастіше ми бачимо сучасне життя великого міста очима героя, якому щиро хочеться позбутися залежності від гріховних думок про жіноче тіло. Одначе ж спробуйте утриматися, коли мало не кожна молода жінка вдягнута так, аби поефектніше подати свої секспринади. А до того ж і потужна рекламно-телевізійна-поліграфічна продукція значною мірою орієнтована на збудження тваринних почуттів – чоловічих передусім. Ні, фільм не виправдовує Тео, одначе, ставши на його точку зору, не може не констатувати: оточення, в якому ми живемо, не гасить хвороби, не лікує їх, а, навпаки, провокує їх загострення...

Фільм некліпно стежить за боротьбою Тео із власною хтивістю. Тривалий час видається, що він перемагає себе. Ось же, вистеживши молоду і звабливу жінку, забравшись у її квартиру і відкинувши ковдру, він усе ж іде геть, лиш доторкнувшись до найінтимніших місць. Перемога. А далі й зовсім чарівно. Між ним і дочкою його хазяїна Нетті (Сабіна Тімотео) спалахують романтичні почуття, і Тео поводиться як бездоганний лицар і кавалер. Остаточно примушуючи повірити в себе. Хеппі-енд? Ні, Гласнер і компанія відмовляються носити рожеві окуляри. Людська природа, а надто чоловіча, містить у собі так багато звірячого. Під тонесеньким шаром цивілізації бурхають зологічні емоції. Тео таки зривається, й накидається на першу-ліпшу жінку, гвалтуючи її у гаражі.

Й отут мало не документальна драма виходить в режим мелодрами. Знесилений боротьбою із своїм підпіллям, Тео зрікається Нетті. Кажучи про все, як воно є. Одначе несподівано молода жінка починає боротьбу за кохану людину. Хоча, здавалося б, опісля того, що вона дізналася. Вона навіть йде на зустріч з жертвою Тео, яка, втім, сама гвалтує жінку (отут почуття міри зраджує авторам). Заключні епізоди – пошуки Тео, котрий вирішив покінчити з життям, яке він так і не зумів здолати. Одкривши вени, він помирає в обіймах Нетті на березі моря. Екстатичний фінал про програну людську долю. Така собі "Німецька трагедія" на суперсучасному матеріалі. З точним поєднанням документально відтвореного й художньо, мистецьки обробленого.

Загалом, чим далі, тим очевиднішими стають принципи програмування великого конкурсу – у ньому переважають фільми соціального, ба навіть політичиного спрямування. Картина аргентинця Родріго Морена називається "El Custodio" (в титрах англомовного перекладу немає, це щось на зразок тіні). Дуже хороший актор Хуліо Хавез (його одразу вписали в число претендетів на "Срібного ведмедя" за кращу чоловічу роль) грає роль охоронника міністра. Рубен, так звати охоронника, не полишений власних амбіцій – він дуже добре малює і, напевно, замолоду вимальовував собі зовсім інше майбутнє. Та ба, став тінню одного із сильних світу цього. Він спостерігач, він увесь в життя міністра та його строкатого сімейства. Режисер прагне говорити мовою кіно – довгими, іноді пронизливо довгими планами без діалогів промовляє так багато... Хвилин зо три, скажімо, ми спостерігаємо за тим, як Рубен супроводжує міністра до туалету, а потім назад. І не треба слів: презирливе ставлення охоронника до свого шефа наростає. А з ним і бажання радикально змінити своє життя. Усе закінчується кулею в голову міністра – зовсім не віртуальною. Реалізоване бажання багатьох, тих, хто не хоче бути тінню, чимось третьорядним на цьому святі життя.

У вівторок показали один з найочікуваніших фільмів фестивальної програми – "Дорога до Гуантанамо"/The Road to Guantanamo британських режисерів Майкла Вінтерботтома та Мата Вайткросса. Вінтерботтом два роки тому тріумфував у Берліні, діставши "Золотого ведмедя" за картину "У тому світі". І от знову про Схід, а разом і про стосунки між Сходом і Заходом. Оповідь про те, як четверо молодих мусульман, що мешкають у Британії, вирушають на свою історичну батьківщину, до Пакистану. А звідти вирішили ще й Афганістан провідати – на свою біду. А відбувається все це восени 2001 року, коли американці опісля відомих подій заходилися наводити порядок у деяких східних країнах. От четверо молодиків, віком від 19 до 23 років, і опиняються в американському полоні. Уся подальша історія – це відтворення мук. Тим, кому поталанить подивитися фільм (не упевнений, що американці, які правлять бал на наших теренах, будуть просувати його на український ринок), пропоную знайти відмінності між ставленням до полонених з боку німців, у часи Другої світової, і американців. Навряд чи вам вдасться. Автори наполягають на тому, що це зовсім не мистецькі вигадки, довільні оповідні конструкції. Та ж ні, ігрові епізоди густо перемішані з інтерв’ю і навіть чисто документальними зйомками (їх легко пізнати – якість тут недосконала). Свідки свідчать: американська військова машина перемелює "ворогів" зі звірячою заповзятливістю...

"Ми розказуємо історію їхніми словами", тобто словами жертв, – так прокоментував Вінтерботтом свій фільм. А ще, "ми прагнули викласти їхню версію того, що трапилося з ними..." Чи треба казати, яким чином стрічка резонує із сьогоднішньою "карикатурною", хоча й зовсім не смішною війною? Американці (а на екрані ми бачимо і Джорджа Буша, і міністра оборони Рамсвельда: зал Берлінале одверто сміявся їх словам про дотримання якихось благородних конвенцій) виглядають – після побаченого у фільмі – на диво "переконливо у ролі навчителів демократії для усього світу. Мабуть, що мусульманам картина сподобається, можливо її сприймуть як таку собі форму вибачення західних інтелектуалів за агресивне "навчительство".

Закінчується картина поверненням хлопців до Пакистану, де їх зустрічають як героїв. Справді, вони вистояли, кілька років поспіль провівши не за гратами навіть, а в клітках, і відповідаючи рішуче "ні" на запитання про їхню причетність до Аль-Каїди і Бен-Ладена. Хоча, здавалося б, так легко було перевірити ідентичність людей, що мешкають у Великій Британії.

...Не подивуюсь, якщо фільм британців дістане головний приз. Політична складова часом дуже важлива. У середу вручили почесного "Золотого ведмедя" за внесок у кіно видатному польському режисерові Анджею Вайді, одна з найпочесніших нагород якого, Каннська "Золота пальмова гілка", була колись вручена за далеко не кращий його фільм "Людина із заліза". Митців винагороджують не тільки за мистецтво, а й за сміливість, громадянську мужність, викриття хвороб, якими хворіє людство. Хоча сказано ж: історія учить тому, що нічому не учить. Задавнені хвороби не лікуються, хоча природа їх надто відома.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com