Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


http://tamtamcasino.com/onlajn-ruletka-koroleva-azartnyh-razvlechenij/

Статті

07.03.2006 19:44

Мистецтво контрреволюції ("Помаранчеве небо" Саші Кирієнка і "Прорвемось" Івана Кравчишина)

Сергій Васильєв-молодший

002_small_new.jpgПОМАРАНЧЕВЕ НЕБО (95’, Україна, 2006); сценаристи: Юрій Бутусов, Світлана Рузинська, Саша Кирієнко; режисер: Саша Кирієнко; оператор: Улуґбек Хамраєв; композитор: Владислав Вакарчук; актори: Алєксандр Лимарєв, Лідія Оболенська, Ксєнія Бєлая, Ніколай Чіндяйкін, Олег Маслєнніков, Олексій Вертинський, Вілле Гаапсало. Виробництво: Компанія "Сінема". Вихід в український кінопрокат – 2 березня.





003_small.jpgПРОРВЕМОСЬ (95’, Україна, 2006); сценаристи: Ольга Булгакова, Андрій Гарасим, Петро Кулінський, Володимир Сердюк, Павло Солодько, Сергій Чекальський; режисер: Іван Кравчишин; оператор: Анатолій Сахно; актори: Олексій Вертинський, Андрій Курінний, Олексій Бондарєв, Віта Смачелюк, Олександр Малишев, Мирослав Гай, Олена Агошкова, Тарас Бобеляк; продюсер: Іван Кравчишин. Виробництво: Кіностудія "ПРЕ-продакшн". Вихід в український кінопрокат – 9 березня.


Напередодні парламентських виборів у кінопрокаті з’явилися два ігрові фільми українського виробництва про події осени 2004-го – "Помаранчеве небо" Олександра (в титрах – Саші) Кирієнка і "Прорвемось" Івана Кравчишина (в титрах – Vanya Ivan, як і в титрах телепрограми "5 каналу" "Закрита зона"). Звісно, картини ці не лише про президентські вибори та стояння на Майдані, їх творці активно відкидають спроби такого трактування матеріалу. "Помаранчеве небо" заявлено як мелодраму, "Прорвемось" – пригодницький фільм. Обидві роботи – як прихід кінематографа світового рівня на знекультурену п’ятнадцятирічною "незалежністю" українську землю. Здається, що для авторів стрічок про кохання та міцну чоловічу дружбу революційна тематика є лише мальовничим тлом, на якому можна вигідно розгорнути цілком аполітичну історію, а залученість (чи незаанґажованість) персонажів у виборчий процес має бути додатковим штрихом до їхніх портретів, не більше. Утім, саме відтворення "мальовничого тла", себто Помаранчевої революції, викликає в цих роботах найбільше зацікавлення – як спроба засобами ігрового кіна осмислити нещодавні суспільні події. Парадоксальний результат таких виправ – ані Олександрові Кирієнку, ані Іванові Кравчишину попри неприховане загравання з Майданом, не вдається створити позитивного образу революції. Проти своєї волі вони знімають контрреволюційне кіно.

"Помаранчеве небо" – картина, що її буде дуже легко видати на DVD: у монтажерів навряд чи виникнуть проблеми з поділом фільму на глави. Власне, стрічку Олександра Кирієнка, який доти зняв хіба що осучаснену версію "Королеви бензоколонки", можна дивитися з будь-якого місця, не надто тим переймаючись. Це своєрідна збірка кліпів на музику "Океану Ельзи", які ілюструють любов героїв під президентські вибори-2004. Син губернатора Задухи Марк (росіянин Алєксандр Лимарєв, серіал "Солдати") закохується у львів’янку з університету й "помаранчевого" табору Іванну (Лідія Оболенська), кидає заради неї наречену (росіянка Ксєнія Бєлая, ток-шоу "Дівочі сльози"), дочку міністра внутрішніх справ, відмовляється від поїздки до Лондона й оселяється в наметовому містечку на Хрещатику – в очікуванні рішення Верховного Суду, третього туру виборів, перемоги Ющенка і взаємности. Шлях головного героя до кохання та усвідомлення "помаранчевих" ідеалів (мелодраматичний момент вибору – заціпеніння з квитком на Лондон у Бориспільському аеропорту і швидке повернення до Києва, в обгін бронетранспортерів із військовими) проходить через кілька болісних ініціацій: роз’юшений міліціонером у цивільному ніс під час демонстрації перед Центвиборчкомом, пакування обличчям у підлогу у виборчому штабі Ющенка на Подолі й поїздку до СІЗО (через підкинутий міліціонером пістолет), подорож з Іванною до святкового Львова, в якому "обирають свободу", та зустріч із батьками дівчини, переконаними ющенківцями, мляву лекцію Олександра Мороза в наметовому містечку стосовно ролі Георгія Ґонґадзе у справі звільнення України від бандитського режиму...

Рубіжні події у громадянському й особистому житті Марка режисер професійно вмонтовує у витворену ним передреволюційну та революційну реальність. Кирієнко чергує теплі комедійні сценки україномовного "помаранчевого" низу (вагітна сестра Іванни сперечається на політичні теми з чоловіком, котрого, невідомо, з якої радости, зіграв фін Вілле Гаапсало) й холодно-відсторонене змалювання російськомовної "блакитної" верхівки (губернатор – Ніколай Чіндяйкін, міністр внутрішніх справ – Олег Маслєнніков), насолоджується красотами України (кліп-подорож на Jaguar’і до Львова, польоти на повітряній кулі: "Дивись, небо помаранчеве!") і смакує майданним буттям. За точним спостереженням режисера, Майдан – не так місце боротьби за громадянські права, як місце карнавалу з усіма його перевагами: танцями козаків на морозі під пісню групи "Тартак", колективним зігріванням навколо розведеного посеред Хрещатика полум’я, ночівлею на лаштунках театру (певно, мається на увазі "Молодий", який розміщував демонстрантів, але у фільмі замість інтер’єрів переробленого кінотеатру показано типову буржуазну конструкцію – з ложами та ярусами, яка, звісна річ, бачиться значно театральнішою), петинґом у наметі й, нарешті, ейфорійним святкуванням тріумфальної з’яви "короля карнавалу" Віктора Ющенка – події, яка, немов Deus ex machina, спричиняє пологи в сестри головної героїні – себто народження першої вільної людини й водночас повернення до усталеного режиму життя.

Уособленням духу карнавалу є вічний активіст-аґітатор ("я ще у 2001-му ставив свій намет на Хрещатику") у виконанні Олексія Вертинського. Одягнений у червону футболку анархічного "Братства" Дмитра Корчинського (мабуть, її було обрано через героїчне обличчя Че Ґевари) голомозий чоловік із водянисто-масним поглядом, він, послуговуючись "рішеннями Майдану", спершу самотужки заблоковує вхід до Кабінету Міністрів (єдина сцена, в якій режисер узявся показати події дещо символічно, й водночас єдина, де звучить натяк на існування організованої, а не стихійної революційної боротьби), потім трохи розповідає "помаранчевій" молоді "за життя", а насамкінець – знаходить собі кохану з трикімнатною квартирою... В ролі блазня-буфона Олексій Вертинський почувається дуже природно, залишаючись при цьому ніби поза нею, – недарма вона довгі роки була його театральним амплуа, намертво викарбувавшись у штампи, які потребують майстерности, але не душевного тепла. За власним зізнанням авторів "Помаранчевого неба", акторів на ролі вони вибрали за принципом типажности. Використання такого методу на схематичному сюжеті призводить до того, що картина, в якій мова про події найвищої напруги, виявляється абсолютно позбавленою емоційности, холодною і бездушною: в ній відсутній присмак не тільки шекспірівської пристрасти, на яку прозоро натякають сценаристи (в театрі закохані читають "Ромео і Джульєтту"), а й бодай нервового зачудування подіями.

Показовим прикладом такої "безособовости" є гра Ніколая Чіндяйкіна, який своїм "голомозим штампом" освітив уже не один десяток російських серіалів і фільмів незгірше за пана Куценка. З однаковими інтонаціями впевненої байдужости, яку можна віднайти в "Московській сазі", чи, скажімо, в "Мамо, не горюй", він фіксує, як міліціонери б’ють демонстрантів, діагностує стан носа побитого сина, замовляє автобуси для організації "каруселей", розмірковує про те, як армія розганятиме Майдан, чи прощається із сином, виїжджаючи "в довгу відпустку за кордон" напередодні третього туру виборів. Очікуваний наслідок подібного підходу: серед штучности сценарних розробок, штучности музичних композицій "Океану Ельзи" та штучности акторської гри починаєш вірити тому, хто якнайпрофесійніше використовує штампи. Впевнені слова губернатора-Чіндяйкіна, який стверджує, що для того, аби залишитися при владі, "треба під когось лягти", а цього не хочеться, посеред ігрового фільму звучать куди переконливіше за мляві – хай і справедливі – повчання Олександра Мороза про Георгія Ґонґадзе, який загинув "за нашу і вашу свободу". Попри появу в кадрі одного з вождів революції, протягом усього фільму не покидає відчуття, що герої є лише "революційним м’ясом", вони не здатні усвідомити процесів, які відбуваються (чому солдати не пішли розганяти демонстрацію, хто фальсифікував вибори, яким чином перемогли?), хоч і розповідають, "як я провів революцію на Майдані". У фіналі "Помаранчевого неба" закохана пара обіймається на знелюднілому Хрещатику, яким їде колона автомийок помаранчевого кольору. Їде вимивати "блакитне" сміття із країни, натякає режисер? Ні, прибирати те, чим наслідили революціонери...

Картина "Прорвемось" теж завершується кадрами техніки: колони автобусів, напханих демонстрантами з помаранчевою символікою, які виїжджають із містечка Гуляй-Волі до Києва захищати свої права на майдані Незалежности. На відміну від залаковано-столичного "Помаранчевого неба", революційна історія Івана Кравчишина, обмежившись другим туром президентських виборів, дуже швидко втікає з широких київських вулиць до глухої провінції. Режисер, який узявся створити "перший український блокбастер", використовує цілковито іншу наративну інтонацію, інших героїв, інші сюжети й інші штампи, аніж Олександр Кирієнко. Єдине, в чому простежується принципова схожість між двома українськими фільмами, – це використання російської мови як маґістральної в картині й запрошення актора Олексія Вертинського до бенефісу. У "Прорвемось" він грає Дока – провінційного злочинного авторитета, холодного садиста й хуторянського інтелектуала, який "шукає формулу вічности", робить досліди на людях, вбиває чесних журналістів, допомагає сфальсифікувати вибори й (sic!) торгує ядерними технологіями.

Член команди парашутистів Заєць (Олександр Малишев) викрадає у злочинця таємничу валізу (привіт, "Кримінальне читво"!), однак потрапляє до нього в полон. Парашутисти Старий (Андрій Курінний), Клоун (Мирослав Гай) і Гонщик (Олексій Бондарєв), котрий і розповідає історію (привіт, "Американська красо"!), беруться врятувати друга і їдуть до міста Гуляй-Волі, де розташована бандитова резиденція. Кордон зачуханої Гуляй-Волі – своєрідна точка розриву. В’їжджаючи до міста, герої ніби змінюють реальність: режисер цілковито відмовляється від передвиборної правдоподібности, створюваної поїздами з блакитними прапорами та злочинними фізіями чи автобусами з "помаранчевими" спостерігачами-аґітаторами, на користь макабричної карикатурности, яка робить із людей персонажів коміксу, точніше, байки (чув?). Усе це – завдяки вульґарним і не завжди логічно виправданим закадровим коментарям героя, котрий до фраз "порвав як мавпа газету" і "в кожного заграло очко" долучає порівняння привабливої дівчини з Пашею Ангеліною, та завдяки абсолютно незрозумілим сюжетним вивертам. Складається враження, що сценарна група "Прорвемось" (аж шість чоловік) у своєму намаганні створити повноцінне розважальне кіно для певности звела докупи всі штампи американської серії "Б", так і не довівши жодного з елементів до пуття. Щире кохання й секс, бритоголові злочинці й випробування дружби, бійки навкулачки й автоматні перестрілки, стрибки з парашутом та філософські дискусії, гумористичні дивертисменти й політичний патос залишаються безформною масою: "Хочеться розказати красиво, а воно абсолютно не виходить. Коротше, не Шекспір". Слова головного героя.

Якщо action – частина історії, пов’язана з визволенням товариша, – часом скочується до ориґінального, хоча й абсолютно не до місця, абсурду (парашутист-професіонал умирає, напоровшись на гілляку, хлопець, якому, накладаючи життям, довго готують утечу, безперешкодно йде від злочинців самотужки; лісові пастки, що їх колишній десантник, неначе Рембо, старанно розставляє на бандитів, позначені видатною безпомічністю), то "політична" лінія в картині висвітлена тонше, з претензією на "ідеологічну правильність". Метод карикатури має підкреслювати неґативні сторони представників "блакитного" табору (політтехнолог, головний фальсифікатор, має виразні признаки гомосексуальности і співає в кабаре, аґітатор штабу Януковича має гітлерівську зовнішність) і нівелювати аґресивність "помаранчевої" команди ("спостерігача" із Закарпаття, який ходить містом з автоматом та в’язкою ґранат і кричить: "Шахтарі, я йду до вас!" – герої сприймають винятково позитивно). Нарешті, сцена кохання "Прорвемось" (аякже, блокбастер – має бути) відбувається в автомобілі міського голови на транспарантах "Ющенко: Так!", стверджуючи життєдайну енерґію помаранчевої ідеї. Утім, вимушена карикатурність у зображенні персонажів та голос за кадром, що поливає глядача емоціями, яких іще не прожили актори, грають злий жарт із творцями картини. Якщо в "Помаранчевому небі" акторські штампи використовувано професійно й цілеспрямовано, то "Прорвемось", заходячи на те саме поле, виявляє повну безпорадність. Спроби близьких планів, які зрідка дозволяє собі Іван Кравчишин, жахають емоційною безбарвністю акторських облич. Відсутність ідеї та безглуздий сюжет свідчать про суто формальне використання режисером кінематографічних прийомів, цілковито позбавлене внутрішнього сенсу. Рідкісний плюс "Прорвемось" – хіба що інтуїтивно, а радше мимоволі, схоплений алкогольний вектор об’єднання країни. І прихильники Януковича, і прихильники Ющенка активно смакують горілку однієї – спонсорської – марки. Спільність гастрономічних уподобань – найкращий фундамент примирення.

На жаль, "помаранчеві" фільми виходять у прокат тоді, коли шириться розчарування результатами президентських виборів, стають відомими факти про зруйновані родини, що їх було засновано в революційний період, не є секретом приклади марнотратного ставлення жителів наметового містечка до продуктів і речей, що їх привозили добровольці, чи історія політичного руйнування президентської команди. В момент, коли Помаранчева революція видається складним, але ефективним сценарієм леґітимного приходу Віктора Януковича до влади (справедлива перемога Партії реґіонів у чесних парламентських виборах, організованих уже не "злочинним", а "демократичним" режимом, не видається чимось неймовірним), будь-яка історія на тлі революційних подій бачитиметься корумпованою. Особливо, коли вона не має інших плюсів, окрім політичної актуальности.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com