Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

06.01.2003 15:29

Ранок на майдані Танґо

Олександр Виноградов

Полін Кейл порівняла прем’єру стрічки «Останнє танґо в Парижі» з днем, коли 1913 року публіці вперше була представлена «Весна Священна» Іґоря Стравінського. Але на відміну від твору російського композитора, котрий на роки визначив шляхи розвитку сучасної музики, стрічці італійського режисера не судилося змінити обличчя сучасного кінематографа. Фільм Бернардо Бертолуччі назавжди залишився єдиним у своєму роді, недосяжним і незбагненним зразком мистецької сміливости. За виразом Роджера Еберта, «фільм був прапором революції, що так і не здійснилася».


Quo vadis, baby?

(Слова Пола до Жанни, “Останнє танґо в Парижі”)


Висловлювання авторитетних американських критиків – не просто свідчення сучасників, це показання свідків з боку захисту. Прем’єра «Останнього танґа в Парижі» / L'ultimo tango a Parigi відбулася 14 жовтня 1972 на нью-йоркському кінофестивалі. Фільмокопія була доставлена до початку сеансу в супроводі озброєної охорони. Так і тягне написати – «під конвоєм» – тому що з перших днів свого існування фільм, що в ньому дехто побачив доленосні риси, зазнавав судових переслідувань (з боку держави) і суспільного осуду (з боку громадськости).

Спроби демонстрації фільму на батьківщині режисера призвели до того, що Бернардо Бертолуччі, виконавці головних ролей Марлон Брандо і Марія Шнайдер, а також продюсер Альберто Ґрімальді були визнані італійським судом винними в непристойному поводженні. Вирок суду міста Болоньї характеризував непересічне явище мистецтва таким чином: «Непристойний зміст, що він ображає суспільну мораль, виражений шляхом нав'язливого потурання; фільм догоджає найнегіднішим інстинктам лібіда, цілком поглинений ідеєю порушення неприборканої схильности до сексуального задоволення; дійство просочено лайливою мовою... супроводжується звуками, що долинають з-за кадру, подихами і криками, які виражають вищий ступінь задоволення».

Перша заборона тривала тільки два місяці, хоча пізніше італійський суд наказав знищити неґатив, позбавити Бертолуччі цивільних прав на п’ять років і присудив його до чотирьох місяців тюремного ув'язнення умовно. У Великобританії з фільму була вирізана сцена содомії, у Портуґалії фільм узагалі був заборонений до показу. У Сполучених Штатах “Останньому танґу” присудили 1973 року прокатний рейтинг – Х, у 1981 перемонтована версія одержала рейтинг R, але рік по тому – знову Х.

Два роки фільм можна було побачити в авторській версії тільки в кінотеатрах французької столиці – місті, де вперше були опубліковані твори Генрі Міллера і Джеймса Джойса. Аж поки 1974 року на екрани звичайних паризьких кінотеатрів не вийшла еротична стрічка «Еммануель» / Emmanuelle Жюста Жакена, – до її леґалізації як фільму, що він має всі засади бути загальноприступним, доклав руку відомий адвокат Франсуа Міттеран.

Прихильники “Останнього танґа” очікували того, що фільм стане першим у шерезі стрічок з рейтингом X, у яких відверто та безкомпромісно буде досліджена сексуальна сфера життя людини. Але кінематограф так і не пішов углиб, зупинився на поверхні. За рідкісним винятком («Імперія почуттів» / Ai no corrida (1976) Нагіси Ошіми) серйозне звернення до сексуальности зникло з екранів – обмежений прокатний рейтинґ позбавляв продюсерів перспективи повернення грошей. Цензура комерційна виявилася сильніше за цензуру релігійну чи то суспільну думку. У 1980-х, консервативних, роках, що вони наслідували революційним 1970-м, режим особливого сприяння отримало софт-порно, найтенденційнішим апологетом якого виявився американський режисер і продюсер Залман Кінґ.

Сухозлітну сексуальність «Дев’яти з половиною тижнів» / 9 ½ Weeks (1986) тільки через непорозуміння та неуцтво можна було назвати «Останнім танґом у Мангеттені».

Модний персонаж сучасної Франції – Катрін Брейа, що вона зіграла маленьку роль Мушетт ув «Останньому танґові», підвівшись з-за письменницького столу, пересіла до режисерського фотелю, де дуже своєрідно продовжила справу фільму-злочинця. Але – о часи, о звичаї – британська цензура випустила її «Романс Х» / Romance X (1999) до прокату взагалі без купюр і без позначки «Дітям до 18», незважаючи на активну присутність у кадрах фільму збудженого пеніса і числених статєвих актів.

В “Останньому танґу в Парижі” бачили не тільки замкнений, герметичний світ двох безіменних людей, що вони усамітнилися, зачинившися в порожній паризькій квартирі, де поринають до брутального, тваринного сексу. Бачили виклик застарілій суспільній моралі, яка не відповідала реаліям сьогодення; чули слова, що їх промовляли наодинці чи то в компанії, але не звикли до їхнього оприлюднення в публічному місці. Сексуальна енерґія фільму, бійцівська відвага Марлона Брандо і Марії Шнайдер, що без остороги кидалися на амбразуру широкого екрана, спонукали замислитися над власним життям; провокували не тільки сексуальну свободу, але й несвободу і залежність від визнання помилок і дрібних злочинів. Ґарантована анонімність (імена і факти біографії персонажів – минуле чоловіка і майбутнє жінки – відомі тільки глядачам) – мрія мільйонів, що кожного дня несуть відповідальність за свої не найкращі думки й учинки.

20-річну Жанну зіграла її перевесниця Марія Шнайдер. Молодій акторці дістався шанс, що випадає єдиний раз у житті, але в даному випадкові їй потрібно було мати в статку не тільки мужність узятися за роль, але і знайти в собі сили продовжувати працювати далі. Незабаром Шнайдер на собі пізнає силу влади героїну і на деякий час зникає з полю зору. Якщо режисер «Останнього танґа» зупинив свій вибір на Марії Шнайдер після того, як по черзі завагітніли Домінік Санда і Катрін Деньов, то п'ять років потому Марію (первісний вибір Луїса Бунюеля на роль Кончіти) у фільмові «Цей неясний об'єкт бажання» / Cet Obscur Objet Du Dйsir (1977) “розміняли” після перших днів зйомок на двох акторок – Анхелу Моліну і Кароль Буке. Згодом як «привіт» од «Останнього танґа в Парижі» сприймалася її скороминуща поява в епізоді в Танжері у фільмові Сиріла Колара «Дикі ночі» /Les Nuits fauves (1992), що він був поспішно оголошений «Останннім танґом» дев'яностих».

“Останнє танґо в Парижі” – фільм, який повною мірою виразив сферу інтересів і переваг Бертолуччі на той час у царині мистецтва, літератури, психоаналізу і – передовсім – кінематографа. Інколи це виглядає навіть зайвим, штучним: роль нареченого Жанни грає Жан-П’єр Лео – знакова постать “нової хвилі”. В одному епізодові він разом із Жанною тримає в руках рятувальне коло з написом «L’Аtalanta», що відсилає обізнаного глядача до класичного фільму Жана Віго. Сюжет стрічки певною мірою є інверсією ґодарівського "На останньому подиху" / А Bout de Souffle, – цього разу пара американка/француз замінена парою француженка/американець – з майже дослівними цитатами в розмовах і настільки ж драматичним фіналом.

Формулу фільму можна за бажанням вивести як ББББ – Бертолуччі, Брандо, Бекон, Барб’єрі.

Щемлива музика, без якої неможливо уявити фільму, зробила з арґентинського композитора і музиканта Гато Барб’єрі зірку світового штибу. Картини британця Френсіса Бекона – поета відчаю, – виставку котрого в Парижі перед початком зйомок відвідав Бертолуччі, справили на режисера таке враження, що він навіть змінив попередню концепцію фільму. Гостре, до божевілля, почуття екзистенційного суму – лейтмотив творчости Бекона – винесено на вступних титрах стрічки немов епіграф до всього фільму. Бертолуччі називав “Останнє танґо” жовтогарячим фільмом – помаранчеві елементи одягу та світло абажурів ледве-ледве додають тепла могильній атмосфері фільму. Камера Вітторіо Стораро слідкує за тим, що відбувається, із холоднокровною, майже ентомологійною цікавістю дослідника. Марлону Брандо не було потреби шукати прототипу свого персонажа – 45-річного Пола, що перебуває в стані стресу після незрозумілого і нелогічного самогубства дружини. Актор не визнавав ніяких правил, ніяких табу, ніяких імен. Уся його біографія свідчить, що він з перших кроків кар’єри відмовлявся жити за голлівудськими законами.

Нульовий ґрадус свідомости та скорботна нечутливість властиві стосункам Пола і Жанни – якщо досліджувати причини, що кинули цих двох людей в обійми одне до одного, то їх не варто шукати в сфері почуттів і емоцій. Марлон Брандо пише у своїй автобіографії: ««Останнє танґо» залишило мене виснаженим і спустошеним. Певною мірою страждання, показані у фільмі, засновані на моєму власному досвіді. Після цього фільму я вирішив будувати своє життя так, щоб воно менше виснажувало мене емоційно».

Джек Леммон, друг Брандо, відзначив, що його акторській роботі в “Останньому танґу” притаманна надзвичайна сила тому, що вона бере виток з його дитинства, коли майбутній актор вирішив не мати будь-яких зв’язків, що вони б змогли його “вбити емоційно”. Можливо, ключ до розуміння поведінки героїв фільму, їхніх взаємовідносин, слід шукати у дитинстві. Невипадково Жанна каже: “Дорослішати – це злочин”. Стверджують це і останні кадри фільму – залишивши на згадку про себе жуйку під перилами балкону, вмираючий Пол намагається прибрати пози ембріона – повернутися до початку.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com