Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

11.04.2006 12:47

Незавершені життя ("Людмила й Анатолій" Ґуннара Берґдала)

Сергій Васильєв-молодший

11 квітня, о 18-30, в Домі кіна, в рамцях фестивалю "Контакт", відбудеться українська прем’єра шведсько-українського фільму "Людмила й Анатолій"/Ljudmila & Anatolij (2006, 86’) режисера Ґуннара Берґдала, копродюсером якої з українського боку виступило (вперше у своїй історії) KINO-КОЛО. Зйомки стрічки, робоча назва якої була "Голос Людмили – п’ять років потому", проходили влітку минулого року в Києві. Над картиною працювала та сама знімальна група, що фільмувала й перший "Голос Людмили" (2000) – автор і режисер Ґуннар Берґдал, оператор Андерш Боман, лінійний продюсер Алік Шпилюк. Нагадаємо, що "Голос Людмили" був присвячений долям сімей пожежників, які першими вийшли гасити полум’я після вибуху на реакторі Чорнобильської АЕС 26 квітня 1986 року. Стрічка отримала нагороду "Золотий жук" Шведської кіноакадемії як найкращий повнометражний документальний фільм і досі подорожує кінофестивалями світу.

"Людмила й Анатолій"/Ljudmila & Anatolij (2006, Швеція – Україна, 86’); режисер: Ґуннар Берґдал; оператор: Андерш Боман.

Саме 2006 року можна було сподіватися на появу фільмів, які ятрять болісні рани новітньої української історії і в яких ідеться не лише про змалювання подій Помаранчевої революції. Час надзвичайно слушний, через граничну суму приводів: до 20-х роковин "найбільшої у світі техногенно-екологічної катастрофи сучасности" і 35-ї річниці початку "спорудження поблизу Чорнобиля в Київській області однієї з найбільших в СРСР атомних електростанцій" (про це всім охочим повідомляє, зокрема, "Календар селянина", спеціалізований на пригадуванні вікопомних подій української історії, вік яких кратний п’яти), додано передвиборні параноїдальні балачки деяких політичних сил про "могильники ядерних відходів", що їх збираються побудувати в Україні американці, та масштабну й малозрозумілу урядову програму розвитку атомної енерґетики, яка мусить відповісти на газовий пресинґ Росії. Такий комплекс чинників міг би привести до якогось більш-менш кон’юнктурного й аґресивного українського авдіовізуального проекту, фінансованого державою чи зацікавленою партією. Натомість мусимо із приємністю говорити про документальну стрічку іноземного кінематографіста "Людмила й Анатолій". Шведському режисерові Ґуннару Берґдалу вдалося уникнути традиційних, але від цього не менш небезпечних пасток, які чатують на кожного, хто збирається розповідати про чорнобильську катастрофу: викривального гніву еколога-дисидента та науково-популярної інтонації нудного лектора. Він вирішив розповісти просту і правдиву історію людини, життя і свідомість якої навічно затаврували пожежа на четвертому енергоблоці та її наслідки.

Власне, орієнтація на конкретну – неповторну й водночас типову – життєву історію дає чи не єдиний шанс зробити чесне й актуальне кіно про подію. Жоден фільм, хай який він буде талановитий, на нинішньому історичному етапі з об’єктивних причин не може розповісти про чорнобильську катастрофу нічого радикально нового. 20 років, що минули, – достатній термін для того, щоб повизбирувати й опублікувати всю наявну вільну інформацію про подію, щоб осягнути розмах нещастя, цинічности, нехлюйства, лицемірства, злочинної неосвічености й героїзму, які її супроводжували, але занадто короткий, щоб утаємничені доповіді, присвячені катастрофі, які зберігаються десь в архівах КДБ в Москві, стали відкритими для публічного обговорення.

Стрічку "Людмила й Анатолій" сформовано із двох нерівнозначних частин. Дія перша, "Людмила", датована 2000 роком і фільмує історію Людмили Ігнатенко, яка їде на могилу свого чоловіка, пожежника із Прип’яті Василя Ігнатенка, вахта якого чергувала 26 квітня 1986 року й гасила пожежу на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. Василь Ігнатенко став жертвою надвисокої радіації, його відправили на лікування до Москви, де він невдовзі помер від променевої хвороби. Його вагітна дружина Людмила поїхала за ним, відвідувала його в лікарні, теж отримала величезну дозу опромінення, підірвала здоров’я і втратила дитину. Про це, а також про своє незгасне кохання до чоловіка вона й розповідає, переважно непорушно сидячи перед камерою чи приходячи до місць, згадуваних у розповіді: до лікарні та цвинтаря в Москві, до своєї поспіхом залишеної квартири в нині закритому місті Прип’яті, де так щасливо жилося до катастрофи.

"Дія перша. Людмила", взята окремо, бачиться повноцінним телефільмом-нагадуванням із заспівом та фіналом. Знято її ще 2000 року, задля вшанування 15-х роковин чорнобильських подій*. Вона має всі необхідні елементи кон’юнктурного кіна: знак радіаційної небезпеки, сирену катастрофи на початку і, як завжди, вражаюче архівне відео розливу квітня 1986 року (міліціонери в костюмах для хімічного захисту і протигазах крокують вулицею, а назустріч їм з осоловілим від цього видовища обличчям преться підліток у футболці; діти граються в пісочниці, немовлята у візочках ніжаться на свіжому повітрі, а плівку з цими кадрами пробивають світлові постріли небезпечних для людського життя променів). Ідіотський оптимізм радянського кіножурналу, присвяченого робітничій молоді ("...все в них тут було вперше: перший бетон і перший шов, перша невдача й перша трудова перемога, і перша любов"), і лірична історія життя, не прожитого через сильне кохання, – конкретне підтвердження постулату про трагедію, на яку перетворилася техногенна катастрофа... Для посилення ефекту Ґуннар Берґдал користується безпрограшним, але надто вже дидактичним прийомом зіставлення кадрів радянського життя чорнобильського періоду із сучасним українським існуванням. Через такий підхід ми отримуємо неориґінальні, нудні й мелодраматичні смислові пари: архівні кадри прип’ятських хлопчиків, які грають у футбол, монтовано з відео київських підлітків, які ганяють м’яча у дворі; лялька, залишена на підвіконні евакуйованого міста, трансформується в ляльку, що її у прип’ятській квартирі вже 2000 року героїня піднімає з підлоги, очищає від бруду й садовить на підвіконня...

Під час перегляду "Людмили й Анатолія" довгий час не полишають амбівалентні відчуття розчарування й зачарування. Точніше, відбувається поступовий перехід від розгублености через банальність зафільмованих подій та режисерських прийомів до захопленого співпереживання героям стрічки. Власне, глядачеві слід набратися терпцю: принади картини Ґуннара Берґдала повноцінно окреслюються лише в останні півгодини, завдяки другій частині (скоріше, епілогові) з назвою "Анатолій", знятій у 2005 році. Коли історія 17-річного сина Людмили Ігнатенко, який 2000 року відзначався переважно тим, що старанно прасував майку збірної України з футболу із прізвищем "Шевченко", тільки розпочинається, складається враження, що мова піде про Помаранчеву революцію. Немовби режисер вирішив симетрично окреслити оту іншу подію, яка нагадала світові про існування України: коли чорнобильська катастрофа зробила це через трагедію (песимістичний досвід), то колективне стояння на Майдані – через героїзм і єднання в боротьбі за свободу та справедливість (що є, звісно, досвідом оптимістичним). Утім, Ґуннар Берґдал оперативно відмовляється від споглядання загального й нетривкого, повертаючи погляд на особистісне й вічне. Анатолій Ігнатенко, народжений без батька й вихований матір’ю під постійним пресинґом її життєвої трагедії, соромиться говорити на камеру й не може, властиво, через свій вік та відсутність поважного життєвого досвіду нічого сказати. Розповідаючи про сина Людмили Ігнатенко, про його прості й зрозумілі надії, бажання та світоглядні координати, режисер неначе терпугом знімає зі свого фільму іржу чорнобильської аґітки, відчищаючи "Людмилу й Анатолія" до повноцінної персональної історії, вага якої абсолютно не залежить від політичної чи хронологічної актуальности. Досконало змальоване Жаном-Полем Сартром у "Нудоті" нестерпно хворобливе відчування звичайного людського життя, яке тече заяложеним річищем і ніколи не зможе вийти з високих берегів, проривається в останні 20 хвилин фільму, цілковито змінюючи його координати. Саме тут проявляється документальна майстерність Ґуннара Берґдала: з подивом розумієш, що найсильніше в "Людмилі й Анатолії" вражає мовчання – все те, що умисно відсутнє в кадрі. Проста, на перший погляд, картина про відомі події не відпускає, примушуючи глядача переглядати в пам’яті епізоди щойно побаченої життєвої історії. Добровільно занурюватися в темні води побутової бридоти, в яку режисер не наважувався тицьнути його обличчям через художню делікатність. Із холодною логікою аналізувати мовлені героями слова крізь показані в картині вчинки. Наприклад, поведінку "добрих" медсестер, яким Людмила Ігнатенко й через 15 років продовжує дякувати за те, що вони пускали її до палати катастрофічно опроміненого радіацією чоловіка, хоча фактично прирекли її цим до інвалідности й утрати першої дитини. Чи постановочні, нібито побутові, розмови між матір’ю та 17-річним сином на кухні за філіжанкою кави, у яких можна розгледіти начерки майбутніх жахливих сімейних конфліктів, розчарувань та болісної втрати ілюзій.

На початку першої частини "Людмили й Анатолія" героїня стоїть перед київським масивом багатоповерхових будинків типового проекту і промовляє в камеру: "В цьому районі я живу, в цьому районі – 21 будинок людей, що приїхали з Чорнобильської атомної, із міст Прип’ять, Чорнобиль, навколишніх сіл, евакуйовані ліквідатори аварії на ЧАЕС". Персональну трагедію, яку зараз буде розказано, слід множити на тисячу, чи на сто тисяч, натякає режисер. У фіналі другої дії (що позбавлена, за великим рахунком, чорнобильської риторики) розумієш: множити варто на 48 мільйонів. Чи на шість мільярдів. Мораль у стрічці Ґуннара Берґдала проступає простими істинами: у кожного може бути свій особистий Чорнобиль. Треба пам’ятати всіх.

* Ця перша частина фільму "Людмила й Анатолій" вийшла як самостійна стрічка "Голос Людмили" 2000 року.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com