Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

17.04.2006 15:59

Діти підземелля, духи підземелля… ("Штольня" Любомира Кобильчука)

Сергій Тримбач, KINO-КОЛО

ШТОЛЬНЯ (2006, Україна, 80’); сценаристи: Любомир Кобильчук, Олексій Хорошко; режисер: Любомир Кобильчук; оператор: Олексій Хорошко; художник: Олеся Бондар; композитор: Володимир Кріпак; автор саундтреку: Потап; актори: Сергій Стасько, Світлана Артамонова, Павло Лі, Ольга Сторожук, Олексій Забєгаєв, Микола Карцев, В’ячеслав Василюк, гурт XS; продюсер: Олексій Хорошко; копродюсер: Денис Іванов. Виробництво: Suspense Film, "Артхаус Трафік".

Привид бродить теренами українського кіна, привид жанру. І сама його присутність, поки що віртуальна, ясно вказує на бажання вийти, нарешті, на світ Божий. Бо ж останнього десятиліття вітчизняні фільми практично не з’являлися в кінотеатрах. Іноді про них писала преса, навіть учиняючи галас, часом самі кінематографісти чубилися і звинувачували один одного, тим самим привертаючи до себе увагу. Пишалися тільки тим, що було все ж завойовувано фестивальні призи (переважно те робили документалісти). А так – життя, максимально віддалене від глядацьких очей.

Причин того стану багато. Про брак фінансування помовчимо – вигідна тема для спекуляцій, у цій ніші не товклися тільки одверті ледарі. Скажемо про інше. Від радянських часів у нас живе традиція продукування фільмів винятково двох категорій – кіна авторського й кіна лакейського. З першим зрозуміло, а друге у простий козачий спосіб обслуговувало найвищу клієнтуру, чи то пак високі державні ідеологічні потреби. Ну, там партію возславити, месіанську роль партійного чиновника, який прийшов, „увідєл і побєділ”. Чи народним низам підлестити, їхній історичній ролі. Ну, й так далі. Дехто примудрявся поєднувати авторське й лакейське. У літературі було, скажімо, таке поняття: "приробити паровоз". Себто до збірочки віршів вставлявся паровозиком „стіх” про партію як "наше все", про Лєніна, без котрого дихалка затинається. По тому йшли "людські" вірші про любов і ніжність.

Кіно (література, театр…) авторське мало попит у доволі потужного, за часів СРСР, класу інтелектуалів. Вироби лакейського штибу, попри інтенсивну підтримку преси, нікому потрібні не були. Кіно класу третього, жанрове, з чіткими правилами гри з масовою авдиторією, в нас було периферійним. Воно траплялося, звичайно (мелодрама "Доля Марини", бойовик "Надзвичайна подія" у п’ятдесяті, комедії "За двома зайцями" й "Королева бензоколонки" в шістдесяті, героїчна драма "В бій ідуть тільки "старі" в сімдесяті; й це далеко не все), а все ж погоди не робило, та й начальство приймало його кисло.

Нині за бюджетні кошти ігрових фільмів створюють дуже мало, й до того ж здебільшого люди, котрі звикли до лакейського "чєго ізволітє?" Одначе з’являються ознаки того, що виникає продюсерський кінематограф, де чинними будуть вкладення комерційного походження. Тут уже треба якось домовлятися з глядачами, аби їм захотілося познайомитися з фільмовими текстами. Чи не першою картиною такого штибу стало "Помаранчеве небо" Олександра Кирієнка. Фабула Ромео і Джульєтти, покладена на матеріал подій листопада – грудня 2004 року, мелодраматична конструкція любовного наближення… Не обійшлось і без з’яви партійного бонзи, лідера соціалістів Олександра Мороза, що викликало в пам’яті ностальгійний спомин про часи "паровозиків".

Інший приклад – картина "Штольня" режисера Любомира Кобильчука. Тут уже ніяких одсилань до політичної реальности. Студентський соціум, із його жорсткими правилами співіснування: сильніший гнітить слабшого. Герої стрічки – майбутні археологи. Усе починається з баскетбольного матчу, що дозволяє одразу випрозорити рольові функції персонажів. Мальок – вочевидь слабак, на таких воду возять, збиткуються повсякчас. Ден та Біта – цілком справні хлопи, чоловіче зверхнє начало в них є визначальним. А на додачу в компанії двоє дівчат – Вікі й Катя. Вони, звичайно, дістануться сильнішим. Третім зайвим є найслабший. Така конфіґурація зазвичай є передумовою для того, аби "крайній" виявив здібності центрального нападаючого таранного типу… Як бачимо, персонажів одразу виставлено в такий спосіб, аби не лишалося питань, хто є хто. Запрограмовано й подальший хід, яким має стати змагання між персонажами чоловічої статі. Попри цілком сучасні реалії очевидним є казковість фабульного, подієвого настановлення.

Shtolnya002.jpg

Уся п’ятірка їде на розкопки під керівництвом професора. Їде на крутому авті. Поїздка обіцяє бути не тільки цікавою, а й приємною. Одначе в дорозі об вітрове скло розбивається якась птаха, лишаючи кривавий слід. Оце вже відсилання до жанрової сполуки фільму жахів. Чіткий сиґнал про смерть, яка чигає на героїв. Щоправда, отут уперше помічаєш, що виконавці ролей аж надто старанно відтворюють емоційний стан, звужуючи простір для спостереження камери. Якщо актор картинно жахається від того самого удару птаха, то в кадрі упродовж однієї-двох хвилин викачано повітря.

На жаль, увесь подальший хід подій виконано в такому самому оптично-візуальному режимі. Режисер чомусь не здогадується підказати виконавцям мінімізувати жести, міміку, інтонацію. Певно, вже тільки за монтажним столом це стало зрозумілим. Аби надолужити, вирішили підсилити фонограму, звукову партитуру. Простір кадру чимось заповнюється, одначе допомагає це мало. Боюсь, ідеться про недоліки освіти. Кліпове мислення, коли один план триває три-чотири секунди, коли завданням камери є одна лишень фіксація картинки, решта вирішується за допомогою монтажу. Тут доводиться все пояснювати діалогами, шумами, нагнітаючи емоційну атмосферу майже виключно за допомогою звукової палітри. Оркестр, у якому працює тільки пара інструментів…

Хоча режисер дуже хоче навчитися робити кіно за чітким жанровим принципом. Причому за американськими лекалами. Кажу це без найменшого осуду. Бо те саме можна сказати про дебют, скажімо, Олександра Довженка, який у "Ягідці кохання" (1926) старанно наслідував прийоми ранньої французької та американської ексцентричної комедії. Ось тільки невміння працювати з акторами, наповнювати кадр за допомогою спостережливої камери, підсилене очевидними недоліками драматургії, яка не дозволяє будувати дію в напрямку підсилення напруги, визначають професійні хиби режисури.

Відтак історія про те, як кривавий фанатик, котрий повівся на служінні давньоруському божеству Перуну (традиційний для фільмів жахів персонаж, керований містичними мотивами) й відтак убиває тих, хто посмів доторкнутися до підземних таємниць, має дещо самодіяльний вигляд. Звісно, сильніші персонажі здрейфлять і загинуть, а Мальок, такий собі сучасний Котигорошко, переможе, отримавши в нагороду омріяну дівчину. Усе путьом!

Навчальний процес просто на знімальному майданчику… Нагадує двадцяті роки минулого століття. Що ж, не найгірший період в історії кінематографа. Варто нагадати: тоді вчилися з фантастичною швидкістю. Від уже згадуваного Довженкового дебюту й до його ж класичної "Землі", що здобула світове визнання, минуло лишень три роки. Гідний приклад для наслідування.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com