Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

17.04.2006 17:42

„Контакт” і контексти

Віктор Глонь

Журі Другого Українського Міжнародного фестивалю неігрового кіна „Контакт” (8-14 квітня) назвало лавреатів, чим поставило відповідну крапку, але, звісно, не вичерпало сам фестиваль, його різноманітні сенси і змісти, які житимуть іще довго по тому. Зрештою, „Контакт” цікавий не лише конкурсною програмою (в якій було зібрано стрічки з понад двадцяти країн світу), а й низкою супутніх фестивальних заходів, що відбувалися поза межами Дому кіна, як то ретроспектива робіт Дзиґи Вертова у Кіноклубі Могилянки й програма фільмів, присвячених мистецтву, – в кінотеатрі „Баттерфляй Ультрамарин”.

Усе це ніби мало зацікавити пересічного глядача. Але, вочевидь, поки що „Контакт” існує лише для самих кінематографістів, журналістів, організаторів та журі. Навіть не зважаючи на вільний вхід (окрім церемоній відкриття та закриття) Синя та Червона зали Дому кіна весь час були заповнені ледь на чверть. Винятком став єдиний вечір, коли в рамцях національної конкурсної програми демонструвалося вісім короткометражних фільмів молодих українських документалістів. Але ажіотаж спричинила аж ніяк не підвищена цікавість до студентського (або, сказати б, „майже студентського”) українського кіна – просто на перегляд з’явилися самі творці власних фільмів, очевидно, разом зі своїми друзями, внаслідок чого Червона зала певний час нагадувала університетську авдиторію, в якій бракувало хіба лише лектора, який би постійно намагався заспокоїти свою розбурхану публіку. Але ж, „Контакт”, як не крути, в нашій свідомості тісно пов’язаний із фестивалем „Молодість”, і тому така, можливо надмірна, жвавість є доволі природною в цьому контексті. Неприродним тут є інше – чому ж студенти-кінематографісти прийшли тільки для того, щоб подивитися свої власні фільми, а решту програми майже повністю іґнорували? Будемо сподіватися, що за той час вони переймалися фільмуванням своїх нових стрічок...

Відсутність зацікавлення з боку громадськости до фестивалю може пояснюватися кількома факторами, першим з яких варто назвати несформованість відповідної авдиторії шанувальників навіть не документального чи мистецького, а, як то кажуть, „не такого” кіна. Власне, в цьому й може критися головна причина – поодинокі шанувальники ніби то існують і цікавляться, але для того, щоб таких людей назвати авдиторією бракує об’єднавчого чинника. Себто, бракувало – тепер маємо цілий фестиваль навколо якого й мали б згуртуватися всі зацікавлені. Тут випливає другий фактор – мізерна кількість інформації про „Контакт” у мас-медіях. Якщо в минулому році документальному кінематографу „стало на заваді” „Євробачення”, то в цьому – післявиборчі парламентські перипетії. Мистецтво залишилося для мистецтва.

Але, попри все, „Контакт” таки відбувся і, більше того, засвідчив свою життєздатність. Як і минулого року, конкурсну програму було поділено на міжнародну та національну. Певне, в такому поділові є певний сенс, бо, хоч до міжнародної програми й увійшло сім українських стрічок, лишається позірним той факт, що українським документалістам досі важко конкурувати із закордонними (передовсім західними) колеґами. Це твердження, безсумнівно, не є категоричним з огляду на те, що в міжнародному конкурсі два українських фільми, – „Зáмки України” Артема Сухарєва та „NEVSEREMOS’! Люди Майдану” Сергія Маслобойщикова (спільне виробництво України та Швейцарії), – було відзначено дипломами. Але через прозаїчні причини – перш за все – недостатности фінансування в українському кіновиробництві, такі перемоги досі лишаються все ж винятками з правила. А правило на сьогоднішній день полягає в тому, що (перефразовуючи відомий радянський вислів) найгірший закордонний фільм є кращим за найкращий український. Крім того, складається враження, що українська документалістика здебільшого або не хоче, або не може, або боїться експериментувати і виходити з усталених часом і, як не парадоксально, власним славетним минулим, канонів. Іншими словами, традиції зберігаються, а не продовжуються.

NEVSEREMOS’! Люди Майдану

Президент Українського Міжнародного фестивалю неігрового кіна „Контакт” Олександр Роднянський каже, що кінодокументалістика є процесом усвідомлення людиною контекстів свого існування. Отже, за сім фестивальних днів ми мали змогу усвідомити себе в загальносвітовому, ба в загальноісторичному контексті. Причому слова „загальносвітовий” і „загальноісторичний” тут виступають не якимись політичними чи, сказати б, офіційними. Мова йде про набагато глибші, загальнолюдські контексти. Тут пригадуються, здавалося б, утопічні ідеї Дзиґи Вертова створити „ориґінальну міжнародну кіномову на основі її повного відділення від мови театру та літератури”. Так чи так, а документалістика досі найбільшою мірою наближена до цієї утопії. Хіба тільки, з’явилася нова мова, що намагається втесатися до ще й досі несформованої міжнародної кіномови – це мова телебачення, адже, після значного витіснення документального кіна з кінотеатрів ігровими фільмами, неігрові мусили переходити (хочеться сказати – відступати) на телеекрани, де вже діяли свої правила, сформовані спершу для масової авдиторії, а потому вже самі маси стали диктувати власні умови – документальне кіно мало підкоритися. Відтак загальнолюдський контекст перманентно зазнає викривлень і стає важко сприймати в такому контексті не лише себе, а й навколишніх людей, тих, кого звикло зображувати кіно документальне.

Якщо говорити в цій площині про контекст українських неігрових фільмів, то, варто зазначити, що деякі західні документалісти – учасники цьогорічного „Контакту” – зізнавалися у своєму нерозумінні певних проблем або акцентів, зображених у наших стрічках. Так само можна сказати і про нерозуміння проблем певної частини іноземних фільмів українською авдиторією (до прикладу, можна навести нідерландський фільм режисера Джона Аппеля „Туди плине моє серце”/ There Goes My Heart, що оповідає про життя мешканців першого і єдиного голландського притулку для наркоманів похилого віку, – чимала кількість глядачів вийшла просто посеред фільму, не просто не розуміючи, а й навіть відкидаючи спроби зрозуміти підняті проблеми – це можна виснувати з тих слів, з якими люди полишали залу). Тож маємо якусь перешкоду – контекстуальний бар’єр. Схоже, поліконтекстуальність сучасного світу (і світ як планета Земля загалом, і окремий світ кожної людини) закриває нам шляхи до розуміння того загальнолюдського, що, так чи так, зображується в абсолютно кожному документальному фільмові. Звідси випливає наступна причина поділу конкурсної програми на міжнародну та національну – невідповідність уявлень про сучасність, та й про історію, у різних народів. Але якщо кінодокументалістика – це, грубо кажучи, вчора, сьогодні, завтра, то невже кіно не просто не віднайшло своє власної мови, а взагалі розучилося говорити? Можливо, говорити і не розучилося, а якраз навчилося й від того втратило потребу в щонайбільшому акцентуванні саме на зображенні. Після того, як відсутність Dolby Surround у фільмі стала ознакою майже вульґарности – чи здобули ми щось, чи все ж таки втратили? Після того, як люди навчилися формувати такі контексти, які були б зручні передовсім для них самих, навіть не зважаючи на, здавалося б, загальносвітову комунікацію, зумовлену розвитком сучасних технологій, ми все менше розуміємо одне одного.

Сьогодні кінодокументалістика опинилася в доволі дивному становищі. Якщо ігрове кіно має право на створення зручного для нього вигаданого контексту, то документальне може оперувати лише тим, що існує реально. Нічого не створювати – тільки акцентувати, шукати несподіваний кут зображення, фільмувати все так як є. Знаходити паралелі – як то кажуть, ми любимо тих, кого розуміємо, і розуміємо тих, кого любимо. Єдине, що ті ж самі речі кожна людина може розуміти по-своєму.

В позаконкурсній програмі було показано відомий фільм Вінсента Моннікендама „Матір Дао, Подібна до Черепахи”/ Moeder Dao, de Schildpadgelijkende (до речі, після показу фільму режисера було нагороджено спеціальною відзнакою „Контакту”). Стрічка, що вона змонтована з архівних матеріалів 20-х років минулого століття – шокуюча, але в той же самий час неймовірно красива кінорозповідь, подекуди – кіносимфонія, про жахливе життя індонезійців у голландських колоніях Східної Індії. Власне, подається приклад чергового контексту – парадоксального, в тому сенсі, що постає питання у виборі сприйняття документального кіна – як мистецький твір, чи як документ? Глядачі фільму в Домі кіна, можна сказати, розділилися на дві частити: одні через шок побаченого не могли захоплюватися (можливо навіть не помітили) безсумнівних мистецьких чеснот картини; інші передусім були захоплені власне естетичними якостями кінотвору. Можливо, поясненням цього є те, що парадоксальність сама по собі має змогу створити контекст сприйняття.

Матір Дао, Подібна до Черепахи”/ Moeder Dao, de Schildpadgelijkende

Так само, як парадоксальним є факт зображення приготування наркотиків у фільмі Сергія Лисенка „Позитивні люди”, який веде про проблему ВІЛ-СНІДу в Україні. Щоправда, сам режисер запевнив, що показано не повний процес приготування, і було вирізано найважливіші етапи. Але певний контекст усе одно лишається в глядацькій уяві. Завважимо, що подібні контексти – не створені штучно, вони справді реальні, відтак отримуємо, сказати б, чисту документалістику, позбавлену будь-якої пропаґанди чи спонукання. У певному розумінні, такий парадокс не є явищем мистецьким, і документалістика починає грати роль журналістики. (Журналістика – ще одне явище, мова якого постійно перекрикує „міжнародну мову кіна”.)

Загалом же, варто зазначити, що контекст втрачає свою природність через те, що дедалі частіше замінюється поняттям „кліше”. А кліше, як відомо, допомагає зрозуміти те чи те явище. Зрозуміти, ясна річ, до певної міри викривлено, але, так як для розуміння контексту потрібно багато часу, кліше завжди першим стає в пригоді. От і клішованими формами людської поведінки (чи, точніше сказати, людського мислення) наділив пінґвінів Люк Жаке у своїй документальній картині, лавреатові цьогорічного „Оскара”, „Подорож Імператора”/ La Marche de l’empereur, що її було демонстровано в позаконкурсній програмі на церемонії відкриття, і яка зібрала найбільший аншлаґ у Червоній залі Дому кіна в рамцях цьогорічного „Контакту”, навіть сам Президент України не пішов після виголошення промови, а разом зі своїми дітьми повністю подивився фільм Люка Жаке. Отож, авдиторія переважно була в захваті від стрічки – тут уже ніяких парадоксів. Але елементи ігрового кіна, як то людські голоси пінґвінів, змінили контекст, клішували його, а відтак, зробили приступнішим для сприйняття. Чого в цьому більше – переваг чи недоліків, – кожен вирішує для себе сам. Очевидно, що таке „спрощення” може стати майбутнім кінодокументалістики й популяризує його (ще більше!), але знов ж таки, в такому разі мрія Дзиґи Вертова так і залишиться мрією, а ми до низки переплутаних між собою контекстів додамо ще й кілька мітів – щоб було зрозуміліше.

Хоча „Контакт” цього року став уже другим, він усе одно ще лишається маленьким фестивалем у загальносвітовому вимірі (контексті?). Взагалі, саме це й подобається Вінсенту Моннікендаму, який сказав, що чим менший фестиваль, тим більшим він себе на ньому відчуває (потім, щоправда, додав, що це жарт, і потреби відчувати себе великим він не має). Тому все має свої переваги... А відвідувачі першого „Контакту” кажуть, що цьогоріч глядачів усе ж побільшало. Але за глядачів також рахуються й самі режисери (особливо іноземні), які доволі часто надавали уваги роботам своїх колеґ, очевидно не просто знічев’я, адже багато-хто з них у Києві опинився вперше, і вони навряд чи проґавили б можливість відчути себе ще й простими туристами і задовольнити свою „документальну” цікавість, – а все ж частенько задовольняли цю саму цікавість саме в Домі кіна. Будемо сподіватися, що наступний, третій, „Контакт” зацікавить більше людей, які не створюють кіно, а просто дивляться його.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com