Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


рулетки кс го

Статті

19.04.2006 17:36

Вперше (Штольня" Любомира Кобильчука)

Ігор Грабович, "Арґумент-кіно"

Від 13 квітня в українському кінопрокаті демонструється фільм "Штольня" – стрічка, яку автори заявили як перший український молодіжний трилер...

ШТОЛЬНЯ (2006, Україна, 80’); сценаристи: Любомир Кобильчук, Олексій Хорошко; режисер: Любомир Кобильчук; оператор: Олексій Хорошко; художник: Олеся Бондар; композитор: Володимир Кріпак; автор саундтреку: Потап; актори: Сергій Стасько, Світлана Артамонова, Павло Лі, Ольга Сторожук, Олексій Забєгаєв, Микола Карцев, В’ячеслав Василюк, гурт XS; продюсер: Олексій Хорошко; копродюсер: Денис Іванов. Виробництво: Suspense Film, "Артхаус Трафік".

Загалом "Штольня" – це фільм, до якого найбільше підходить прислівник "вперше". Насамперед картина – дебют у повнометражному кіні всіх учасників проекту. Режисера та автора сценарію Любомира Кобильчука, оператора Олексія Хорошка (він же продюсер), виконавців головних ролей. Це така собі масова і прилюдна втрата цноти. Творці – зовсім молоді люди, і у вітчизняному кіні важко пригадати такий ранній дебют. Тобто "Штольня" ніби позначає нове покоління в українському кінематографі. Звичайно, говорити про якісь маніфести досить рано, хоча, з іншого боку, "Штольня" сама по собі є маніфестом. Тут характерними є кілька речей. Насамперед – молоді люди обрали жанрове кіно. Олексій Хорошко казав, що, навчаючись в Інституті кіна і телебачення Національного університету культури і мистецтв України, вивчав одні фільми, а за вікном, у кінотеатрах, йшли зовсім інші. І йому захотілося знімати таке кіно, яке дивиться широка авдиторія. По-друге, обоє (Хорошко та Кобильчук) зійшлися на горорі , що також буває нечасто. І остання обставина досить показова своєю незвичністю. Мені важко судити, чи навчають у наших кінематографічних вузах робити таке кіно, підозрюю, що ні. Більше того, знайомство багатьох вітчизняних професіоналів (скажімо, кінокритиків та кінознавців) з особливостями горору є надзвичайно поверховим. Горору елементарно не знають. Більше того, нехтують ним. Це тягнеться не просто з радянських часів, коріння тут набагато глибше. Мовляв, є високе мистецтво і є маскульт, є звеличення людини, а є гра на ницих інстинктах. Це протиставлення відчувається всюди, а в кінематографічних вузах – тим паче. Я чув навіть твердження, що горор – "не наш" жанр, його творення не притаманне ні нашій культурі, ні нашим традиціям. Звідси – величезне невігластво стосовно жанру. Професіонали відсахуються навіть не від "Техаської різанини бензопилкою" (1974) Тоба Гупера, а від веселої "Живої мертвечини" (1994) Пітера Джексона, картини, що жодним чином не лякає, а радше розважає у свій спосіб. Виявляється, для багатьох з нас неприйнятним у цих картинах є так звана легковажна гра зі смертю та людським тілом. У нас це називається "знеціненням людського життя". І це лякає настільки, що в Україні три гучні заборони кінокартин останнього часу стосувались саме горору. Римейк "Техаської різанини бензопилкою" (2003). Маркуса Ніспела, "Країна мерців" (2005) Джорджа Ромеро і, нарешті, "Гостел" (2006) Елая Рота – заборонені для кінотеатрального показу в Україні. Щодо мотивів, то я б не став зараз про них згадувати, – не час і не місце. Багато з них публічно обговорювались. Мене ж зацікавили чутки стосовно "Країни мерців". Нібито картину заборонили через факти канібалізму в ній. Мовляв, не слід нагадувати українцям про людожерство. У нас був голодомор – самі розумієте. Звичайно, одне з іншим – голодомор та "Країна мерців" – ніяк пов’язані, проте таке твердження є своєрідним симптомом, що сигналізує про те, чим насправді для нас є горор. Він нам нагадує про певну травму, яку ми намагаємось витіснити якнайдалі у несвідоме. Це – один з проявив реакції на нові часи, коли відкрилось настільки багато неприємного про минуле, що краще вдати, ніби нічого не було, і знову дивитися рожеві радянські сни. Горор потрапляє у певні больові суспільні точки потужніше, ніж інші кінематографічні жанри. Можливо, тому, що має стосунок до того, що зветься колективним несвідомим. Таким чином, неприйняття горору у нас можна читати як небажання торкатись чогось неприємного і незручного і в нашій історії, і в нас самих, а це робить один з багатьох кінематографічних жанрів надзвичайно і невиправдано переоціненим.

ГОСТЕЛ

І ось молоді люди обрали горор для свого дебюту. Що вони знали про нього? І на прес-конференції з нагоди виходу картини на екрани, і в інтерв’ю, які мені доводилось читати, було дуже мало конкретики. Ні режисер, ні продюсер не назвали жодного фільму, який би так чи інакше позначився на "Штольні". Ось слова з інтерв’ю Любомира Кобильчука та Олексія Хорошка у журналі "КІNО-КОЛО" (№ 29, весна, 2006):

– Які були кіноорієнтири? Гічкок?
Любомир Кобильчук. Так, мали на увазі горор, класику жанру, Гічкока.
Олексій Хорошко. Наше кіно тримається на саспенсі.

Мене здивувала така відповідь. Який саме горор? Що мається на увазі під класикою жанру? Що саме з Гічкока? Начебто йдеться про саспенс, а для Гічкока, котрий розробив для кіна цей прийом, така відповідь загалом універсальна. Проте однією з ознак гічкоківського саспенсу є максимальне інформування глядача про події. Ефект у його кіні досягається завдяки співчуттю авдиторії герою, на якого очікує реальна небезпека, і найголовніше тут, що публіка про небезпеку знає, а герой – ні. Кобильчук досить довго вводить глядача в оману, не розповідаючи про небезпеку штольні, а це вже не саспенс.
І хоча "Штольня" означена як пригодницький трилер, її сюжет насправді горорний. В його основі – подорож. Цьому сюжету – тисячі років.


Важливою є сама поїздка. Вона завше має тривіальні причини – провідати могилку матері ("Ніч живих мерців" (1968) Джорджа Ромеро, "Техаська різанина бензопилкою" (1974) Тоба Гупера), просто розважитись у лісовій хатинці ( "Зловісні мерці" (1984) Сема Реймі) і тому подібне. Насправді мета поїздки не має ніякого значення ні для героїв, ні для публіки. Проте має значення те, що така поїздка виявляється вторгненням на чужу територію. Чужа територія – невидима. Вона практично ніяк не позначена, її кордони – незримі. Власне, у такому різновиді горору ми маємо справу з чимось дуже давнім, можливо, навіть тваринним. Ми вступаємо на територію чужих угідь і стаємо здобиччю. Тому й не дивно, що невидимі до часу мисливці, зрештою, виявляться канібалами з гіпертрофованими слідами виродження на обличчі. І переведення людини, тієї, на думку багатьох, високодуховної істоти, у предмет переслідування та поїдання ображає багатьох. У найвдаліших картинах цього жанру, наприклад, "Техаській різанині бензопилкою", ми бачимо цілий всесвіт, замкнений на самому собі, і тому справді канібальський. Той, хто знає Україну провінційну, не здивується фільму Тоба Гупера. Йому одразу спадуть на думку аналогії, де замість Техасу фігуруватиме щось реґіональне. Власне, такі феномени – наслідок відірваности, замкнености, кровозмішення (горор охоче змальовує канібальські родини, сформовані внаслідок кровозмішення, наприклад, у стрічці "У пагорбів є очі" (1977) Веса Крейвена). Це – сама затхлість, коли люди прив’язані до власного хутора і не хочуть знати нічого іншого.

"Штольня" почасти йде цією дорогою. Тобто молоді люди вирушають у подорож і потрапляють на чужу територію. І вступають у бій зі злом. Двоє навіть виграють його. Проте картина "не працює". Від самого початку було порушене одне з базових правил. У класичних зразках такого кіна ми застаємо героїв одразу в дорозі. Ми розуміємо, що перед нами молоді люди, що це – одна компанія, стосунки всередині якої досить напружені, але це не так важливо. Згодом дізнаємося, що молоді люди їдуть за певною адресою зі своєю нескладною метою. Ще одна спільна риса жанру – всі герої сексуально привабливі. Дівчатка тут у тісних майках, з оголеними животиками, вони демонстративно спокусливі. Саме такими і вбачаються ідеальні жертви – молодими і привабливими, вони одразу викликають азарт. (До слова, герої "Штольні" занадто субтильні та юні для таких ролей).

ШТОЛЬНЯ

У горорі діє правило притягнення протилежностей: якщо мисливці – потвори, то жертви – привабливі, якщо мисливці ніколи не покидають власної території, то жертви – постійно пересуваються. Стосовно характерів, то вони не мають особливого значення, як і національна приналежність.

У "Штольні" натомість міститься довга й зайва передісторія, котра викликає безліч запитань. У якому вузі навчаються студенти і на які саме розкопки вони їдуть? Чому вони все вирішують самостійно, без участи викладачів? Я вже не кажу, що головні герої не схожі на тих, хто в принципі може взяти участь у яких-небудь розкопках. До сьогодні перед очима червоний манікюр однієї з дівчаток. Що це за Професор, який ні в що не втручається? І чим більше подібних запитань, на яких автори фільму не дають ніякої відповіді, тим менш цікаво тобі все, що буде далі. Взагалі, що не крок головних героїв – то запитання. Вони поводяться, як не зовсім адекватні (ситуації, жанру тощо) персонажі. Знахідка штольні виглядає також непереконливою.

У горорі такі знахідки – або наслідок простої цікавости (що завжди є покликом несвідомого), або чиста випадковість, пов’язана з вирішенням життєво важливих проблем. Біта знаходить вхід до штольні, відійшовши попісяти. Несподівано знахідка викликає у нього приступ ентузіазму, якого я не розумію. Молодим людям з "Техаської різанини бензопилкою" був потрібен бензин, тому вони постукали у незнайомий дім, а коли їм не відповіли – просто ввійшли. Такий вчинок зрозуміти можна. Але для чого заходити в темну, незнайому та дуже глибоку штольню? Тим більше без найменшої підготовки та спорядження (вони ж готувались до розкопок). Це вже проти всіх правил. Щоб героїв було шкода, вони мають виглядати хоча б трохи розумними. І звідки така тяга молодих людей до Перуна, про якого вони, підозрюю, вперше почули напередодні від Професора? Зрештою, сама штольня на екрані виглядає досить мирною і затишною, герої тут навіть грають у баскетбол, а дівчинка пудрить обличчя, – а це вже відверто пародійні обертони, мені здається, несвідомі. І такий неадекватний показ підземелля, якого всі герої перебільшено бояться, – одна з найбільших невдач фільму. Та чого тут боятися? Автори уникали показу темряви, особливостей розповсюдження звуку в штольні. Доходить до абсурду: стрільба з автомата у закритому приміщенні мала б сумні наслідки для слуху головних героїв, а Біта тут строчить з ППШ і нічого страшного не відбувається. Надто все комфортно для героїв та глядачів. Не віриш, що молоді люди заблукали і що їм справді страшно. Або ці абсурдні опариші у закритій банці з консервами – як вони туди потрапили? Ще однією проблемою є власне поклоніння Перуну. І це – дуже непереконлива частина історії. Врешті-решт, хто такий Перун? В чому його цінність? Чому я повинен після перегляду картини ритися в енциклопедіях? В чому суть жертвопринесення? І нарешті, чому тренер (чи вчитель фізкультури? хто він?) раптом став поклонятися язичницькому богу?

Зрештою, "Штольня" програє аналогічним жанровим зразкам тим, що не намагається експериментувати з виражальними засобами. Як правило, такі картини завжди мають псевдодокументальний характер. Тоб Гупер взагалі був документалістом за освітою і "Техаську різанину бензопилкою" фільмував здебільшого ручною камерою. Один з останніх прикладів – "Блерська відьма" (1998) Даніеля Майріка та Едуардо Санчеса – майстерно зроблена містифікація, що спирається на місцевий фольклор. Творці "Штольні", вводячи історичні факти про ідола Перуна, на жаль, не пішли цією досить плідною дорогою. І, нарешті, останнє. Перетворивши свою картину на пригодницький трилер, Кобильчук та Хорошко втратили нагоду збагатити горор неповторними сценами насильства, втратили нагоду створити справжні зразки для подальшого сінефільського наслідуванння, як, скажімо, танець з бензопилкою з незабутнього шедевру Гупера. І за цим шкодуєш найбільше, бо саме такі речі роблять горор неповторним та очікуваним жанром.

"Штольня", як чи не всі українські дебюти останнього часу, стала своєрідним полігоном, на якому випробовується все: професійність молодих кінематографістів, їхня здатність до ризику та експерименту. А також це перевірка на мужність – насамперед йти обраною дорогою. Полігон покаже, наскільки любов до кіна здатна перебороти все інше. В тому числі й невдачу.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com