Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

08.01.2003 12:14

Північний Схід заговорив українською

Леонід Череватенко

“Провісник. Довженківський літературно-художній, науково-популярний і громадсько-політичний альманах”. – Незалежне видання українців Росії, № 1, літо 2002 р. – 156 с. Наклад: 500 прим. www.golgota.cjb.net


В контексті нашого, не дуже веселого, кіножиття особливо радують винятки. Тоді, коли український інформаційний простір майже повністю перебуває під контролем Росії, в Москві з’явилося перше число “Провісника”, заявленого як “довженківський літературно-художній, науково-популярний і громадсько-політичний альманах”. Фундатором і спонсором видання є знаний медик, академік Російської академії природничих наук і – не в останню чергу – племінник Олександра Довженка Тарас Дудко. Батьки його були – і Поліна Довженко, і Микола Дудко – лікарями, тож нічого дивного немає в тому, що сини їхні ступили на ту саму стежку: Олександр став хірургом, Тарас – психіатром. “Незалежне видання українців Росії” редаґує Іван Шишов – поет, публіцист, критик, член Київської організації НСПУ. Ми його знаємо ще як співукладача (разом із покійним, на жаль, Михайлом Кутинським) “Некрополя України”, що його вже декілька років поспіль друкує журнал “Дніпро”. “Передмова” Тараса Дудка звучить як декларація – і прав, і обов’язків:

“Останні три століття світогляд українців гартувався в тяжких умовах російськоцарської і російськорадянської неволі, спланованої практики знищення національної культури і фізичного усунення не тільки видатних, а й менш відомих національних діячів у всіх галузях соціального розвитку. Треба пам’ятати, що українська мова заборонялась офіційними наказами 178 разів (!!!). За цих жахливих умов, якимись дивними шляхами, постійно на українському національному небосхилі, неначе зорі на небі, з’являлися духовні провісники, герої-захисники рідного краю. Просторово духовна реальність буття українського народу зберігала й культивувала всесвітньо значимі аксіологічні уявлення – справедливість, любов, чесність, братерство, свобода, демократія, етика, релігійність та ін. Історіографія свідчить, що, незважаючи на тяжкі обставини, народ рухався до Граду Божого. Цей єдино вірний шлях, неначе Христове чудо і благодать, нарешті привів до відбудови самостійної Української Республіки. Десята річниця волі дає нам можливість оцінити й назвати найсвятіші імена духовних провісників наших і обраних Богом людей – носіїв добра, світла, свободи, істини. В ХХ віці серед найвидатніших синів України Олександру Довженку по праву належить одне з найчільніших місць”.

Далі йдуть спогади Поліни Довженко “Про брата”, дослідження Миколи Шудрі та Вячеслава Попика “Запорожець без заборола”, стаття Миколи Жулинського “Печаль душі і святість босоного дитинства”, – це все в Україні друкувалось, дещо – кількаразово. Упорядники, поза сумнівом, це знали, але пішли на подібний крок свідомо, адже згадані матеріали “несуть неповторні відомості про великого митця й людину”. Воно й слушно, та невже існує така вже одчайна скрута з довженкознавчими публікаціями? Щось не віриться.

Проте ми не маємо нічого проти чергової публікації Довженкової “України в огні”: ця кіноповість, написана в критичні для українського народу роки, надовго, мабуть, залишиться твором злободенним, болючим і багато в чому пророчим. Доказів, як то не сумно, вистачає. Ось як, приміром, наставляє “старий полковник німецької розвідки” Ернст фон Крауз свого сина лейтенанта Людвіґа Крауза: “Їх не можна підкорити, їх треба знищити... Але... у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахілесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно... У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного”.

Ці тези досвідченого загарбника і провокатора не втратили актуальности й понині, – принаймні для тих, хто бере участь безпосередньо чи бодай спостерігає за нашим кінопроцесом протягом останніх років, – щодо цього немає ані найменших сумнівів.

Безперечно, приверне до себе увагу розвідка Івана Шишова “Два велети (Олександр Довженко і Павло Тичина)”, в якій досліджено, як перехрещувалися в часі “стежки родин наших великих діячів”, що вони походять з одного реґіону – Чернігівщини. Варто прислухатись і до категоричних тверджень Івана Шишова: “Поетичне кіно є лише в Довженка. Він є його родоначальником. І це аксіома”. Згадуючи поділ на “раннього” й “пізнього” Тичину, Іван Шишов пише: “Довженко так не ділиться. Але й він підпадав і підпадає під обстріл українофобів, котрі фільми, створені на кіностудії його імени, часто-густо ототожнювали й ототожнюють з ним самим. А продукували й продукують ті бездарні стрічки люди, котрих сам Олександр Петрович називав “безногобезрукорожденними”. Тобто тих продуцентів Довженко зневажав як своїх особистих ворогів. А їхню немічну продукцію охоче ліпили до його великого імени, аби принизити його самого”.

Не лише Довженкові, не тільки статтям про кіно та кіномистців надав свої сторінки альманах “Провісник”. Назвемо хоча б такі помітні публікації, як “Митрополит Петро Могила” Василя Любченка, “Феномен Олександра Кошиця” Михайла Головащенка, “Якою мовою написана “Велесова книга” Сергія Плачинди. Поезію представлено віршами Олександра Дорошенка (Санкт-Пєтєрбурґ), Степана Пасічника (Харків) і самого Івана Шишова, – його вірш “На могилі Довженка” датовано ще 1965 роком. До речі, можна було б щочисла подавати присвячені Довженкові поезії: таких назбиралось на цілу антологію, ясна річ, досі не видану.

“Сьогодні Україна також у небезпеці. І ми всі, як один, мусимо стати під визвольний прапор Олександра Довженка на її захист, – заявляє у післямові “З Довженком на чолі” упорядник, редактор і коректор рецензованого видання Іван Шишов. – “Провісник” надасть палке і талановите слово кожному з вас. Матеріали мусять бути присвячені не обов’язково довженкіані. Радше навпаки – проблематиці, що пекла душу одного з найбільших українських патріотів, яким і був Довженко. Це насамперед правдива реставрація минулого України (територія, етнос, спосіб життя, релігія, наука, освіта, дії і вчинки дальніх і ближчих сусідів, військо, визвольна боротьба на всіх етапах, культура, видатні українські діячі й помітні постаті ворогів нашого народу тощо, сучасний стан України з усіх без винятку сфер і галузей, правдиві й фальшиві лідери, література, літературна критика, літературознавство й мистецтвознавство, мова й мовознавство, кіно...).

Особливо звертаємося до тих з наших читачів і дописувачів, котрі знали Олександра Петровича, мали щастя зустрічатися з ним, розмовляти, листуватися. Ми б радо придбали ті реліквії (листи, записки, картини, фотодокументи, автографи, невідомі матеріали про нього, кінострічки тощо), бо в особистому архіві вони можуть бути лише приємною згадкою чи родинною реліквією, а для всієї нації – культурним надбанням”.

Заява гучна і, нам здається, аж надто широка. Ми в цьому вбачаємо певний парадокс – не зовсім зрозумілий. З одного боку, значну частину першого випуску становлять передруки – нехай і важливі, але відомі. А з іншого боку, волею долі та Юлії Солнцевої, основна маса непублікованих довженківських матеріалів перебуває саме в Москві. На ці теми можна розмірковувати і дискутувати, але так воно склалося, і рахуватися з цим треба. Доведеться, либонь, пригадати людей, що загнали Олександра Петровича на довічне ув’язнення в “столицу нашей Родины” (Й. Сталін, М. Хрущов), але насамперед маємо назвати Юлію Солнцеву. Не таємниця, що Юлія Іполітівна дуже “любила” Україну і все українське – і не тільки через те, що в Україні погано повелися з Довженком: ті ж московські пир’єви в його біографії відіграли не менш похмуру й вирішальну роль, аніж київські левадки і копички. Але...

Сталося так, що саме в Москві лежать цілі томи засекреченого Довженка: “вірна подруга” заховала їх у тодішньому ЦГАЛИ з вимогою зберігати “закритими” до 2009 року включно... Таким чином, ще за життя нашого покоління пощастить “розкрити” Довженків фонд – все, як також епохальний “Щоденник”. Але готуватися до цього треба заздалегідь, вже сьогодні, бо наші московські брати в таких ситуаціях діють вельми вигадливо й винахідливо. Питання, зокрема, полягає в тому, кого – першими й узагалі – допустять до загадкового фонду. А без його ретельного опрацювання більш-менш повне (не кажучи – академічне) видання творів Олександра Довженка є справою нездійсненною і немислимою.

Тут постають перед нами сюжети власне пригодницькі (чи то – авантюрні): скажімо, листування Олександра Петровича з його першою дружиною Варварою Криловою. Ми знаємо, що всі написані до неї протягом десятиліть листи Варвара Семенівна берегла як зіницю ока: вони в неї постійно перебували поряд – у дерев’яному ящику з-під німецьких снарядів. Але “одного чудового дня” до села Демидів, де вона проживала, прибув популярний і чарівливий Юрій Тимошенко (Тарапунька). І забрав з собою, виманив, пообіцявши опублікувати, майже все: випадково не потрапили йому на очі кілька листів, до речі, вже оприлюднених. Отож, народ переконаний, що все оте добро Юрій Тимошенко передав Юлії Солнцевій, “вірній подрузі” й спадкоємиці. А що далі? Щодо цього побутує кілька версій. Згідно з однією, листи до В. Крилової досі перебувають у тому ж “закритому” фонді О. Довженка і дожидаються своєї години. За іншою версією, – її з вуст Ганни Олексіївни Беґічевої, колишньої артистки театру “Березіль” озвучує Іван Шишов, – Юлія Іполітівна попалила геть усе, що писав Довженко Варварі Семенівні. А хто ж має рацію?

Якась кількість унікальних матеріалів перебуває “на руках”, у приватному володінні: досить назвати корпус листів О. Довженка до Олени Чернової, що їх зарубіжний дослідник Юрій Лібер видобув з архіву московської діячки Іріни Ґращенкової. Чимало записок, листів, фотографій, книжок з дарчими написами ще можна відшукати по московських квартирах, у колекціях нащадків тих, кому довелося попрацювати чи поспілкуватися з великим мистцем. Нам уже трапилась нагода говорити про закоханого в Олександра Петровича оператора Павла Русанова. Крім усього, Павло Васильович написав іще й розлогі (в кількох розділах) спогади про Довженка, не тільки не оприлюднені, а й не знайдені – невідомо, чиєю власністю вони стали, куди поділися? Зрештою, це одвічний клопіт, добре знайомий усім дослідникам.

Нарешті вкажемо на те, що величезний масив неоціненної інформації переховується в архівах російської ФСБ. Якщо СБУ якусь частину “наружки”, зібраної радянським КҐБ на “Запорожця”-Довженка, передало в розпорядження українських науковців, то спецслужби “демократичної” Росії не тільки нічого не розкрили, а й наміру такого не виявили. Принаймні – кажу не з чужих слів, а з власного досвіду – на звернення української сторони московські чекісти навіть не відповіли. На жаль, подібні стосунки стають не винятком з правила, а правилом. І дуже воно вписується до чітко окресленої моделі поведінки наших північних друзів, яким іще вистачає зухвальства розбалакувати про якусь примусову українізацію і небезпеку, що загрожує функціонуванню російської мови та культури в Україні. Дивні діла твої, Господи!

Усвідомлюючи все це і маючи на увазі наші негаразди і недоладності, засновник альманаху Тарас Дудко пише: “Так завжди було і буде. Все, що стосується духовного і економічного розвитку нашої рідної України, робитимемо, розраховуючи виключно на власні інтелектуальні й духовні сили. В Росії немає ні української преси, ні ідейно-громадського органу, котрий міг би нести широкомасштабну правдиву інформацію про Україну і Росію, сприяти розвитку гуманістичних ідей, державної мови, патріотизму, почуття любови до рідної землі і свого народу.

Альманах “Провісник” задумано як довженківське літературно-художнє, громадсько-політичне та науково-популярне видання. В ньому будуть представлені виключно правдиві матеріали минулого і сучасного України: література, поезія, кіно, мовознавство, політика, економіка тощо.

Тож запрошуємо до співпраці всіх, кому не байдужою є доля України й пам’ять про її великих синів”.

Гадаємо, варто (і вкрай потрібно!) підтримати це добре починання – і разом дочекатися виходу наступних випусків “Провісника”.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com