Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

19.04.2006 18:46

"Кінолітопис"-2006, або Сєрґєй Мірошніченко та його "закарбований час"

Анна Пащенко

Зі списком переможців фестивалю "Кінолітопис", що відбувся у Києві на початку квітня, можна ознайомитися тут, наразі ж пропонуємо критичний огляд цієї кіноподії...

5-й Міжнародний фестиваль документальних фільмів "Кінолітопис" проходив від 3-го до 7 квітня в Києві. Його проводила громадська організація "Літопис" за підтримки Міністерства культури і туризму, Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, Національної спілки кінематографістів, Київської міської держадміністрації, Інституту екогігієни і токсикології ім. Л. Медведя та (sic!) Державного департаменту у справах виконання покарань. Це не повний перелік "підтримувачів" та "меценатів" (за дефініцією президента фестивалю Лариси Єфименко), але й у такому вигляді він засвідчує притаманну цьому дійству стихію довільности, що в організаційній сфері нерідко доходила до безвідповідальної сваволі. Рішення проводити покази у трьох залах водночас – у Блакитній залі Дому кіна, в кінотеатрі ім. Т. Шевченка та кінозалі Інституту ЕКОГІНТОКС – призвело до неминучого: доброї третини заявлених у каталозі фільмів глядачі так і не побачили. Часом – через нерозвинені навички телепортації, часом – через відкладені, скасовані й загублені в часі та просторі сеанси, часом – через негаразди з носіями та проекторами. На підсумковій прес-конференції оргкомітет просив списати координаційні недоліки на недовгий вік фестивалю ("Нам усього п’ять рочків…"), але, далебі, панове, у такій справі неповноліття – кепське виправдання.

Відібрана за принципом "по засіках нашкребли", українська конкурсна програма трималася на лічених естетично прийнятних творах. Більшість виявились або біографічно-ретроспективними (як-то портретна стрічка "Роллан Сергієнко. Ретроспектива" Олексія Сергієнка), або ж глейко-есеїстичними (як беземоційний нарис Алли Гусак про вимирання українських сіл – "У мертвих шибках"). Було й кілька образчиків відвертої "трактористики" в найгірших традиціях радянських стрічок про "досягнення народного господарства", серед яких далеко обійшов конкурентів за нудною абсурдністю фільм Георгія Давиденка "В степах України півстоліття потому". Проблеми приборкання комбайнів John Deere на тлі гостьової програми фестивалю (представленої картинами таких майстрів, як Сєрґєй Мірошніченко, Андрій Осіпов, Сергій Лозниця, Владіслав Єфрємов, Мацєй Дриґас) мали, м’яко кажучи, недоладний вигляд.

Так уже вийшло, що переважно завдяки стрічкам неукраїнського виробництва про "Кінолітопис" є сенс розмовляти серйозно. Та хоч би яким був привід подивитися гарне кіно, добре, що він таки був.

Документальні кінознаки наша свідомість, попри сьогоднішній тотальний дефіцит віри, все ще тяжіє сприймати – висловлюючись термінами лотманівської дихотомії – як текст, котрий апріорі не може бути неправдивим. Емоційна довіра глядача до того, що відбувається на екрані, тут на порядок вища, ніж при сприйманні ігрового кіна, звідси й сильніше – в арістотелівських термінах – "очищення афектів". Екстремуми фестивальної програми – стрічки, що виявилися справжніми емоційними "чорними скриньками", – після котрих глядач виходив внутрішньо зміненим, – можна, хай відносно схематично, згрупувати навколо двох полюсів катарсису: очищення сміхом та очищення болем.

"Частушка. ХХ століття" титулованого майстра Сєрґєя Мірошніченка, поза сумнівом, – один із найяскравіших фільмів не тільки млявого цьогорічного "Кінолітопису", а й узагалі сучасної документалістики. Це довгостроковий проект, що має бути продовжений стрічками "Казка. ХХ століття" та "Пісня. ХХ століття". Задум, очевидно, ґрандіозний – зачерпнути із самісіньких глибин колективного несвідомого, розкласти його на структурні елементи, дослідити буття феномена – з тим, щоб алґеброю перевірити його стихійну гармонію і, впіймавши її в целулоїдні тенета, передати у спадок сучасникам та нащадкам. "Частушка" Мірошніченка – карнавальне буяння народної сміхової культури, ідеальна ілюстрація до бахтінських формул, а на фабульному рівні – надзвичайно емоційна, іронічна і трохи сантиментальна оповідь про дивакуватих скоморохів сьогодення. Незабутній епізод частушкового плясу жіночок та бабів у скверику, фільмований нібито скупо, вкрай "об’єктивно", тим не менше зміщує "точку зборки" сприймання російського етносу. Одна з випадкових героїнь сюжету, така собі жіночка років 50-ти, так і сипле матірними мікрошедеврами, при чому вільно імпровізує, спонтанно змінюючи ритми; творені тут і зараз частушки чергуються з варіантами знайомих та усталених, стаючи репліками непередбачуваного полілогу. Ми долучаємося до сміхового обряду, безсоромного ритуального оголення народної псіхе, що через нього сягаємо несподіваного (адже отримуваного через сльози не горя, а сороміцьких веселощів) катарсису.

Другий фільм Мірошніченка "Юз, джаз, Ірка і пес", що його через організаційні негаразди показали не в конкурсі, а на закритті (замість так і не побаченої глядачем стрічки "Ґєорґій Жжонов. Російський хрест"), перебуває десь на межі між двома катартичними полюсами. Герой – особистість майже леґендарна: Іосіф Алєшковський, небагато кому відомий за своїм ім’ям, адже його короткий псевдонім – Юз – знаний і серед тих, хто не читав його книжок і не чув віршів. Утім, прозаїк та поет Юз Алешковський по-справжньому прославився піснями, що під ними в масовій свідомості давно вже не стоїть нічиє ім’я – вони стали фольклорною класикою ХХ століття: знакові балади "Окурочек", "Свадьба", "Товарищ Сталин, вы большой ученый"… Чому після стрічок про Віктора Астафьєва, Ґєорґія Жжонова, Алєксандра Солженіцина Мірошніченко раптом знімає стрічку про таку небездоганну за репутацією, майже одіозну персону? Так, Алешковський теж пройшов табори, але не приховує, що відсидів зовсім не за дисидентство, а за банальну крадіжку, скоєну разом із товаришами своєї "блатної" післявоєнної юности. Однак вибір Мірошніченка далеко не випадковий: Алешковський – постать для свого часу знакова. І його відвертий монолог, що починається в Нєскучному саду, а закінчується по той бік Атлантики, сприймається, за висловом Іосіфа Бродського (це було сказано ним про роман Алешковського "Рука"), як "монолог усієї кошмарної російської історії цього століття, але передусім монолог самої мови, котра, як і карна система, що її породила, не знає собі рівних".

Неповторний хуліганський гумор Юза, що ним просякнуті його справді пристрасні роздуми про свою країну та свій час, перегукується з тональністю стрічки одного з гостей фестивалю, поляка Зиґмунта Дзенчоловського "Лєнін. Життя після смерти". Його фільм – історія мутації образу Лєніна в кіні й театрі протягом десятиліть, починаючи від Ейзенштейнового "Жовтня" до наших днів. (Разом із фільмами Мацєя Дриґаса та Віти Жалакявічюте роботу Дзенчоловського детальніше розглянуто у статті, присвяченій окремо сучасній польській документалістиці. – А.П.).

Короткометражка росіянки Ларіси Бочарової "Любовний настрій (Торжок)", нагороджена призом "Початок" як найкраща студентська робота фестивалю, стала своєрідним відкриттям. Ця лаконічна за прийомами мініатюра анотована авторкою як "сімейний театр абсурду", і краще про подружнє життя 90-річного Віктора та його "молодої" (десь 70-річної) дружини Ядвіґи не скажеш. Вона розтринькує сімейний бюджет на гральних автоматах. Він ревнує її, забороняє носити декольтовані блузки. Вона дорікає йому симпатією до далекої подруги. Він переймається проблемою засилля чаклунів у довкіллі. Діалогам героїв (особливо мало не 10-хвилинному обговоренню того, яку кофтину має вдягти Ядвіґа, аби мати вигляд достойної жінки) позаздрили б Беккет із Йонеско. На закінчення документальної п’єски подружжя Вєсєлових співає пісеньку "Ночью звезды горят, ночью ласки дарят, ночью все о любви говорят…". Статична камера, лічені на пальцях точки зйомки, принцип no comment, не порушуваний ані словом, ані монтажем, зближують цей невеличкий шедевр із однією з робіт української програми – "Породою" Тетяни Калужиної. Фільм не новий і, вочевидь, потрапив до конкурсу через недогляд організаторів, але це той випадок, коли за помилку хочеться подякувати. Це відверте до болю щоденникове кіно – зі стрічок іншої природи, протилежного катартичного імпульсу – очищення болем.

"Блокада" Сергія Лозниці та Et caetera Андрія Осіпова, роботи студентів вдіківської майстерні Сєрґєя Мірошніченка "Хлопчаки" (режисер Алєксандр Ґабрільян) та "Збирач тіней" (режисер Марія Кравченко), аматорські фільми Спілки ветеранів Афґаністану й телепроект "Шлях афґанця" – стрічки на тему війни, об’єднані, крім теми, спільністю духу. Усі ці фільми, від аматорських (до речі, суто технічно зроблених на цілком достойному рівні) та студентських – до кіновисловлювань визнаних авторів, створені так, що переконуєшся: режисери мали право говорити про це. Алєксандр Ґабрільян, студент ВДІКу, не з чужих слів знає про Чечню: сам воював, має нагороди за участь у бойових діях, тож його "Хлопчаки" – не спекуляція на "гострій темі", а данина пам’яті своїм одноліткам. Автобіографічну стрічку "Збирач тіней" Марії Кравченко, росіянки з українським корінням, яка народилася й виросла в Чечні, побудовано на небагатьох акордах, проте вони чисті й сильні. Авторка повертається на руїни рідного дому у Ґрозному: досвід, що його, на щастя, має небагато її ровесників.

"Блокада" Сергія Лозниці – унікальний фільм, фактично цілком створений на монтажному столі та в тонательє. Матеріал – хронікальні зйомки побуту блокадного Лєнінґрада. Це хроніка виживання і смерти, проста й жахлива. Лозниця змусив кадри 60-річної давнини зазвучати, записавши синхронні й фонові шуми. Цей простий прийом діє вражаюче: рипіння снігу під валянками, шурхіт санчат із зашитими у брезент тілами, тріск лавок на трибунах стадіону, що їх виламують на дрова, – буденні, звичайні звуки створюють звукопис війни, котрий лякає більше, ніж типові для воєнних фільмів постріли та розриви бомб.

Головну нагороду "Кінолітопису" – "Золоту Софійську фреску" – журі на чолі з Раїсою Недашківською віддало стрічці Сєрґєя Мірошніченка "Народжені в СРСР. Двадцятиоднорічні". На сьогодні це останній із трьох фільмів серії, від 1990 року фільмованої режисером на англійській студії Granada TV для телеканалу BBC. Ідея проекту – знімати одних і тих самих дітей раз на сім років – спочатку здалася режисерові, як він визнав, надуманою, штучною. Але згодом він відчув, що плин життя дітей, народжених в СРСР, поступово вимальовує портрет цілої епохи – епохи, яка триває. Зараз Мірошніченко каже, що це кіно, цілком імовірно, стане головним його спадком. Попередня серія "Народжені в СРСР. Чотирнадцятирічні" (1998) отримала низку нагород, серед яких – приз Королівської телевізійної спілки й Американської телеакадемії Emmy.

Часовий проміжок у 21 рік дозволяє об’єднати спіральним монтажем фраґменти з попередніх частин, і одне запитання отримує іноді три різні відповіді. Діти, народжені 1983 року в Країні Рад. Із-за Байкалу, із Санкт-Пєтєрбурґа, з Киргизстану, з волзьких сіл, із Грузії… Різні діти. Різні долі. Близнюки Стас і Дєніс, один із яких семирічним хотів стати будівельником (а зараз працює на танкері), другий – несподівано! – пилососом (тепер він – офіціант у ресторані під назвою "Буржуа" й отримує на чай до 400 долярів). Маріна, яка виросла в селі на Волзі в родині православного священика. "Чого тобі найдужче хочеться?" – "Грати". – "Ким ти хочеш бути?" – "Ніким". Уже доросла, на запитання: "Чи ти поїдеш ізвідси, з цього села?" – Маріна каже: "Мабуть. Але мені не хотілося б. Тут гарно вельми".

Алмаз із Киргизії, який у 14 продавав лимонад та жувальну ґумку на вулиці, у 18 мав власну фірму, до 21 року встиг одружитися, стати батьком і втратити весь капітал, проте засвоїти жорстку філософію: "Демократія – бої без правил. Повсюди корупція. Але навіть якщо мене поставити начальником, я теж братиму. Тому що жити якось треба".

Лєонід і Жанна, котрі ще 1990 року виїхали до Ізраїлю. Зараз брат служить у Хевроні, на окупованій території, сестра теж носить хакі й працює там-таки на транспортній базі. У дитинстві вони боялися Фредді Крюґера та морського чудовиська, підлітками – панкували і сповідували пацифізм. Зараз Лєонід носить автомат і каже: "Навіть якщо я не захочу жити в цій країні і поїду звідси, то знатиму, що я виборов своє право сюди повернутись, якщо забажаю". Розчарування. Розбиті ілюзії. Зневіра. На питання, чи релігійна він людина, Лєонід відповідає: "Навіть якщо Бог існує, він такий жорстокий, що я не молитимусь йому. Але я в нього не вірю". Про що мріють цей юнак та його товариші? Про маленький будиночок на новій землі, де буде спокій і тиша.

Сирота Андрєй, котрий виріс в інтернаті, а в 14 років був усиновлений американським подружжям і переїхав до "країни великих можливостей", упевнений, що в цьому світі війна – це норма, а мир та спокій – виняток. І це стосується не тільки політики. Новим мамі й тату він швидко надокучив і вже через рік вони від нього відмовились. Андрєя прийняла інша родина. Сьогодні він має свій будинок, хай у непрестижному районі. Андрєй став американцем, але російської не забув і навіть поліцію досі називає міліцією. Коли йому було сім, режисер запитав його: "Що ти зробив би, якби тобі дали дуже-дуже багато грошей?" – "Я не взяв би". – "Чому?" – Не хочу бути багатим". А зараз? "Хочу розвинути свій комп’ютерний бізнес і допомагати безпритульним дітям".

Це далеко не всі, їх багато – й Таня із Санкт-Пєтєрбурґа, й Ріта із Сибіру, й Альона, котра народилася й виросла в Грузії... Фільмуючи "Народжених в СРСР", Сєрґєй Мірошніченко має надзвичайно спокусливу для мистця нагоду – нескінченно (наскільки дозволяє тривалість людського життя) знімати одну й ту саму картину, котра вже стала самостійним організмом. Неповторності проектові додає факт, про який Мірошніченко розповів під час свого майстер-класу: він залучив до створення "Народжених…" самих героїв, котрі звуть між собою його творіння "наш фільм". Хто знає, можливо, це перші кроки до народження нової форми документалістики – такої, що матиме принципово інші стосунки з часом та кіномистецтвом, поєднавши в собі минуле, теперішнє та майбутнє?



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com