Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

21.04.2006 15:39

За один крок до успіху ("Штольня" Любомира Кобильчука)

Олексій Сахалтуєв, KINO-КОЛО

Від 13 квітня в українському кінопрокаті демонструється фільм "Штольня" – стрічка, яку автори заявили як перший український молодіжний трилер...

ШТОЛЬНЯ (2006, Україна, 80’); сценаристи: Любомир Кобильчук, Олексій Хорошко; режисер: Любомир Кобильчук; оператор: Олексій Хорошко; художник: Олеся Бондар; композитор: Володимир Кріпак; автор саундтреку: Потап; актори: Сергій Стасько, Світлана Артамонова, Павло Лі, Ольга Сторожук, Олексій Забєгаєв, Микола Карцев, В’ячеслав Василюк, гурт XS; продюсер: Олексій Хорошко; копродюсер: Денис Іванов. Виробництво: Suspense Film, "Артхаус Трафік".

Сила "Штольні" – в її, так би мовити, соціокультурному значенні. Попри те, що одним із виробників фільму є компанія "Артхаус Трафік", українське кіно все ж поступово вибирається з арт-гаузного туману й починає радикально урізноманітнювати жанрову палітру. І це не може не тішити. А ще дуже добре, що молоді кінематографісти переходять, нарешті, від слів до справ і беруться за камери. Приємно, що в нас з’являється незалежне комерційне кіно. І просто чудово, що воно отримує більш-менш грамотну й широку промо-кампанію...

Компліментів такого штибу вистачить іще на півсторінки, але рано чи пізно доведеться давати оцінку "Штольні" як мистецькому явищу – і це вже складніше. Річ не в семіотичних лабіринтах або хитромудрих естетичних пастках. Тут усе просто, на межі примітиву – а іноді й за межею. Просто не кортить вдаватися до стандартних формулювань про перший млинець, який завжди грудкою. Знімаючи молодіжний горор, режисерові варто здобути імунітет проти кінокритичної отрути. Адже відточити дотепність на черговому "Домі воскових фігур" чи "Повороті не туди" традиційно вважається серед кінокритиків за гарний тон. Тож спробуємо бути справедливими.

"Штольня" вже вкількасоте переповідає історію про гурт молоді, що вирушає у приємну подорож, а потрапляє до кривавого кошмару. Втім, затертий, клішований сюжет – далеко не головна проблема фільму. Швидше це первинний гріх усього жанру. Після "Техаської різанини бензопилкою" на фабульному рівні тут практично нічого принципово нового не придумано. Закони жанру не тільки пробачають, а навіть передбачають сумнівні ситуації, коли не в міру допитливий персонаж сам іде до темного і явно небезпечного місця із сакраментальним запитанням: "Хто тут?"

Інша річ, що творці "Штольні" не наважуються ані на крок відступити від схеми. У якийсь момент нагромадження стереотипів та відвертого плагіату набирає критичної маси. Певним виправданням могли б стати претензії на таку собі антологію жанру – але цього або не передбачалося, або це дуже майстерно замасковано. Та й проблеми з логікою в "Штольні" надто серйозні й помітні, щоб їх можна було списати на художню умовність. Але все це – не смертельно. Значно важче змиритися з іншими речами.

У кожному такому фільмі має бути бодай якась родзинка. Тут вона нібито є, і досить смачна. Старе підземелля. Відлуння Другої світової. Кривавий культ язичницького бога Перуна. Іншими словами – цікава й нестандартна пропаґанда українських культурних цінностей та пам’яток. Та проблема в тому, що всі ці елементи тільки декларовано і практично ніяк не обіграно. Місцевий колорит міг би стати головним козирем історії – але у фільмі його взагалі немає. Не зроблено жодної спроби вписати сюжет у реалії сучасного життя, впустити в кадр бодай трохи повітря, одну-дві побутові замальовки. Усе, що ми бачимо на екрані, – це абсолютно штучний і відірваний від реальности світ, населений десятком схематичних персонажів. Можливо, така тотальна клаустрофобія та перенесення концепції штольні на всю образну систему фільму є авторським задумом?

Можливо. Що ж тоді становить собою цей п’ятикутник (три хлопці – дві дівчини), на якому, за відсутности альтернативи, концентрується наша увага? Нічого хорошого. Слабка самодіяльна вистава, де єдина дохідливо сформульована інтриґа – в тому, що два хлопці цькують третього. Винятково через те, що він носить окуляри й періодично виголошує розумні речі. Молоді й недосвідчені виконавці мали б створити ефект свіжости й безпосередности, що на практиці обертається вульґарним аматорством. Будь-який успішний молодіжний трилер пульсує живим діалогом. Репліки "Штольні" – вимучені й штамповані, а відкориґована українська звучить не природніше за мертву латину. І цього вже не пояснити браком технічного досвіду.

"Штольня" – не слешер і не ґран-ґіньйоль, візуального насильства тут мало. За задумом це типовий атмосферний трилер, де брак крови компенсовано винахідливим нагнітанням напруги. І тут – знову прорахунки. Є таємнича штольня, але немає царини страху та психозу. Повно гістеричних криків, але немає справжніх емоцій. Чимало екстраваґантних деталей – криваві знаки на стінах, щури-вбивці, темні води – але всі вони існують якось самі по собі, поза основною ідеєю. Власне, залякування відбувається здебільшого за допомогою моторного авдіовізуального шоку. Іншими словами – на рівні вистрибування з-за рогу з криком "а-а-а!". Корифей жанру Джон Карпентер називав такі прийоми "дешевими трюками". Як допоміжний інструмент – цілком прийнятно, але для авторів "Штольні" це коли не єдина, то явно найефективніша зброя.

Штольня

Головна ж проблема фільму – повна відсутність іронії. Це особливо дивує й насторожує. Знімаючи історію, від першого до останнього кадру побудовану на ремінісценціях, важко уявити, що її прийматимуть за чисту монету. Окрім сюрреалістичного моменту з лісорубом у червоному комбінезоні, що сприймається не інакше як варіація на тему "рояля в кущах", ніяких свідомих жартів у фільмі не спостерігається. Є кілька смішних моментів, але важко зрозуміти, наскільки цей гумор запрограмований.

Другий найсерйозніший недолік "Штольні": вона недостатньо погано зроблена. Окремі кадри якщо й не провокують аплодисменти, то, принаймні, не викликають дискомфорту. Як не крути, але за професійним рівнем картина перевершує такі класні зразки новітнього українського трешу, як, скажімо, короткометражні перлини "Гніздо" та "Сидячи на білій смузі". Утім, піднятися над рівнем ненавмисного трешу – ще не означає добитися успіху. Авторам явно не вистачило художньої свідомости, щоб зробити ще один принциповий крок і скерувати свій проект у річище свідомого трешу. Мудрий принцип "Не можеш зняти добре – знімай треш" міг би стати дієвим рецептом для порятунку стрічки. Як "перший український треш" "Штольня" мала б куди більше шансів набути культового статусу, що його так нав’язливо чіпляють до "першого українського трилера". Поки ж, замість потенційно виграшного й незалежного за духом проекту, маємо слабкий і неадекватний жанровий горор. І щиру надію, що надалі в українському кіні стане краще або з професією, або з почуттям гумору.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com