Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

05.05.2006 16:42

„Трайбека”, український слід

Юрій Шевчук

Свідченням значення кінофестивалю є кількість прем'єр у його програмі. Цього року «Трайбека» має їх найбільше за свою історію – аж дев'яносто картин є світовою, американською чи нью-йоркською прем'єрою. Для порівняння, провідний у США і світі фестиваль незалежного кіна «Санденс» цього року мав 84 прем'єри. Проте не кількість, а якість є найважливішою для кожного, хто відвідує показ. Із цієї точки зору «Трайбека» запустила низку дуже цікавих стрічок.

«Земля сліпців»/Land of the Blind, “сатирична політична драма про тероризм, вбивствo і силу пам’яти”, – так оголошено цей повнометражний ігровий кінодеб’ют Роберта Едвардза. Фільм звернув на себе увагу критиків і глядацтва завдяки участі акторів з, як висловлюються на кіножарґоні, голлівудського А-списку. Це двічі номінований на „Оскара” британець Рейф Файнз (Rаlph Fiennes), відомий українському кінофанові зі “Списку Шиндлера” (1993), “Англійського пацієнта” (1996), “Невтомного садівника” (2006). Це майже жива кіно-леґенда канадець Доналд Сатерленд (Dоnald Sutherland) відомий з класичних фільмів “Тисяча дев’ятсотий рік” („Двадцяте століття”; 1976, реж. Бернардо Бертолуччі), „Казанова” (1976, реж. Федеріко Фелліні). Загалом він знявся у понад сотні картин, а список режисерів, з якими працював – це справжній “Хто є хто” світового кіна: Роберт Олтмен, Луї Маль, Джон Шлезінджер, Пол Мазурскі, Клинт Іствуд, Олівер Стовн, Роберт Редфорд. Це, нарешті, відома кожному американцеві із ТБ-серіалу “Юридична практика”/Practice чарівна і неправдоподібно худа Лара Флин Бойл (Lara Flynn Boyle).

Земля сліпців/Land of the Blind

У неназваній державі у неокреслений докладно час визріває революційний вибух. За двадцять років абсолютної особистої диктатури довічний президент країни-утопії перетворив колись квітучу культуру на цяцьку для задоволення власних примх і жадоби влади. Серед ночі батьків зарештовують у власних домівках і на очах їхніх сімей, тисячі підозрюваних у найменшій неприхильності до режиму піддаються тортурам, або страчують, їхні тіла викидають у море. Двадцять довгих років ґотичного кошмару і брудної війни проти власного народу. Але зараз, коли дозріває повстання, революціонери змушені застановитися на тим, чи їхній пристрасний ідеалізм, який так добре прислужився їм у війні із диктатором, тако само придасться у мирний час. Інакше кажучи, чи виявляться вони кращими від скинутого монстра. Чи не уподібняться йому під впливом всерозтліваючої влади?

Роберт Едвардз – режисер фільму Земля сліпців, на прес-конференції з нагоди його показуНа прес-конференції з нагоди показу фільму, члени творчої дружини не приховували його політичної спрямованости. Райф Файнз має великий досвід інтерпретації ідеологічно заряджених ролей. Він також належить до акторів-ідеалістів, переконаних у тому, що прості громадяни повинні активно втручатися у політику і невсипно стежити за урядом. На прес-конференції Файнз говорив про страх, який охоплює його сьогодні, коли уряди таких західних демократій, як США чи Велика Британія під приводом захисту від тероризму, нахабно брешуть громадській думці щоб почати нічим не виправдану війну в Іраці. Як вони ведуть масивний наступ на права людини, як корпорації фактично тримають заручниками мільйони громадян, ніяк не захищених від тотального стеження, маніпуляцій і втручання у їхнє приватне життя. Файнз сказав, що слід активно викривати намагання режиму Путіна відновити авторитаризм і знищити всяку опозицію, свободу слова і права громадян у Росії. На його думку західні інтелектуали під фальшивим приводом політичної коректности воліють не критикувати найбільш дикунських виявів ісламського фундаменталізму.

Фільм “Земля сліпців”, як належить жанрові анти-утопії, картині-осторозі, зроблений так, щоб найширший глядач зміг упізнати в ньому посилання на кожну ситуацію, де влада використовується для самозбагачення, де придушується свобода і права людини. Здавалося б сам факт, що такі гостро заанґажовані і критичні фільми робляться на Заході, свідчить про відкритість і демократичність суспільства. Однак можливість критикувати власний уряд ще не означає, що громадянське суспільство дійсно здатне впливати на можновладців. І це ще один серйозний привід для страху за свободу людини.

Інша американська прем’єра “Пофарбуй мене на Кубріка” („Бути Стенлі Кубріком”)/Colour Me Kubrick, співвиробництво Великої Британії та Франції, режисер Браєн Кук (Brian Cook), у головній ролі дияволічний Джон Малковіч. “Пофарбуй” – це сатира на сучасне західне суспільство, цілком схиблене на культові знаменитости. Глядача з початку ставлять до відома, що він має справу не з правдивою, а лише із “правдивуватою” історією. У центрі сюжету реальний персонаж – англійський махляр-комбінатор Алан Конвей, який видавав себе довірливим жертвам за славетного режисера Стенлі Кубріка. Жертв незабаром виявилося стільки, що ця індивідуальна на позір і дуже кумедна історія набирає ґротескових вимірів масового явища, виглядає як тривожний симптом хвороби, що вразила все суспільство. Користуючися тим, що Кубрік уникав преси, його фото рідко хто бачив, Конвей геніально грає на людському почутті меншевартости, на гострій потребі надати смисл власному існуванню через дотик до чужої величі, справжньої, чи частіше всього пустопорожньої. Життя, як відомо, річ несправедлива і не кожному судилося бути великим, відомим і визнаним. Здавалося б, яка тут проблема. Проте культ слави, успіху, багатства, який пронизує суспільство Заходу виховує певний тип споживача, який органічно потребує того, що Енді Воргол знаменито назвав “п’ятнадцятьма хвилинами слави”. Заради цього спраглі до слави прочани готові обманювати себе й інших, не помічати речей, цілком очевидних для інших.

Пофарбуй мене на Кубріка (Бути Стенлі Кубріком)/Colour Me Kubrick

Малковіч геніально інтерпретує роль Конвея. Скандально не те, що цей ексцентричний підстаркуватий пан не ховає своїх дівичих манеризмів, схильности до яскравого одягу, чистої горілки і нездоланного потягу до гарних юнаків. Ексцентричність, нетрадиційна статева орієнтація чи саморуйнівна поведінка сьогодні чи не найпереконливіше свідчення, що артист дійсно належить до богеми. Скандальне те, що Конвей навіть не намагається брехати правдоподібно, він плутає назви фільмів, приписує собі, тобто Кубрікові, картини й акторів, яких він ніколи не знімав. При цьому завжди знаходиться жертва, яка готова йому вірити, давати в позику тисячі, платити за його забаганки, щоб лише могти сказати “мій друг Стенлі” i навіть повірити у власну брехню. Іронія історії Алана Конвея в тім, що до самого кінця він безкарно і з нахабством, від якого захоплює подих, використовував не лише приватних людей, але й англійську скарбницю. Переконавши лікаря – ще одна жертва – в тім, що він страждає на гостре роздвоєння особистости, Конвей навіть лікувався державним коштом у клініці “Ріміні”, супер-екслюзивному закладі для алкоголіків-мільйонерів і поп-зірок. Десятки його жертв, включно із готелями, компаніями і банками, відмовлялися подавати на нього до суду, щоб не виглядати цілковитими дурнями у пресі.

виконавчий директор фестивалю Пітер Скарлет, актор Джон Малковіч, продюсер Майкл Фицджералд

“Пофарбуй мене на Кубріка” – комедійна історія, яка межує з фарсом, і від цього виглядає ще переконливішою. Для українського глядача вона пропонує свого роду погляд у майбутнє, коли й він стане жертвою хворого захоплення культом чужої слави. Підозрюю, що знайдуться і ті, хто скаже, що для України це не майбутнє, а все її минуле, яке продовжує визначати її сьогодення.

Для поціновувачів нового кінофестивалі чудові тим, що дають унікальну нагоду побачити стрічки, які в прокаті не бувають. Це стосується передусім короткого метра. В цьому жанрі потрібно згадати два фільми. “Борг”/Debt та “Моєму татові сто років”. Перший, п’ятнадцятихвилинна недокументальна оповідь про нелеґальних іміґрантів у Нью-Йорку, повинна резонувати з кожним, хто цікавиться українською темою. “Борг” – єдиний елемент української, хоч і дуже опосередкованої, присутности на “Трайбеці-2006”. Випадок, який він описує, легко може трапитися тут, у Нью-Йорку, з кожним українцем. Це студентська робота, режисера з Грузії Левана Коґуашвілі. Співпрод’юсером є киянка Леся Калинська, яка навчається в аспірантурі чи не найпрестижнішої в США кіношколи „Тиша”, що у Нью-Йоркському університеті. Проста історія про те, як якийсь місцевий працедавець на ім’я Фред, користуючися тим, що двоє грузинів є нелеґалами, відмовляється платити їм і без того мізерний пообіцяний заробок. Зловивши шахрая, двоє нелеґалів однак не опускаються до того, щоб забрати в нього гроші силою, стверджуючи свою моральну зверхність, може трохи старомодну, в ситуації виживання найсильнішого, але від того не менше привабливу. Новаторство фільму в тім, що він знятий не кінокамерою, а фотоапаратом Kodak G-5. Його вже показували в офіційному конкурсі на цьогорічному фестивалі “Санденс”.

Короткометражний фільм, який уразив автора, – “Моєму татові сто років”/Мy Dad Is 100 Years Old канадського режисера Ґая Меддіна (Guy Maddin). Це сімнадцятихвилинна шана доньки своєму батькові, зроблeнa в жанрі сентиментальної ремінесценції-спогаду. Дочкою є Ізабелла Росселліні, батьком – патріарх італійського неореалізму Роберто Росселліні. Намагаючися осмислити значення Росселліні для себе особисто і для світового кіна, Ізабелла заходить у найглибші закутки свідомости, проектуючи свою ніжну пам’ять про батька на висловлювання про нього великих фільмарів світу. У процесі ремінесценсії донька перетворюється на тих, хто говорить про Роберто Росселліні: його дружину акторку Інґрід Берґман, на режисерів Дейвіда Селзніка й Альфреда Гічкока, акторів Чарлі Чапліна і Марчелло Мастроянні. “Зблизька кожен кадр його життя виглядав трагедією, – цитує Ізабелла висловлювання Чарлі Чапліна про її батька, – з точки зору довшої перспективи його життя більше подібне на комедію”. “Мамо, правду кажуть, що тато зруйнував твою акторську кар’єру?” – звертається донька до померлої матері. (Інґрід Берґман пізніше розірвала шлюб із Росселліні). “Ні неправда. – відрікає мати. – Це я зруйнувала його кар’єру”. Перебираючи спогади і почуття до батька, Ізабелла шукає в його житті уроку для себе, озвучує знову те, що колись чула від нього: “Кажуть, що вчинками людини рухають два імпульси – страх і жадання. Я б ще додав до них потребу знати.”

На підсумок свого монологу-кінопосвяти Ізабелла Росселліні говорить сентенцію, самоочевидну для тих, хто мав щастя знати батьківську увагу і любов, і трагічну для тих, хто їх був позбавлений: “Не знаю, тату, геній ти чи ні, але я люблю тебе”.

(світлини Юрія Шевчука)
Cпеціально для КІNО-КОЛА,
Нью-Йорк




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com