Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

09.01.2003 13:03

11.09 – наодинці(про фільм “11’09”01 – 11 вересня”)

Дмитро Десятерик

11’09’’01 – 11 вересня/11’09’’01 – SEPTEMBER 11 (135’, 2002 рік, Франція). Режисери: Юсеф Шахін (Єгипет), Амос Ґітай (Ізраїль), Алехандро Ґонзалес Іньарріту (Мексика), Шогей Імамура (Японія), Клод Лелюш (Франція), Кен Лоуч (Велика Британія), Саміра Махмальбаф (Іран), Міра Наїр (Індія), Ідрісса Уедраоґо (Буркіна-Фасо), Шон Пенн (США), Даніш Тановіч (Боснія).


Рефлексії на тему 11 вересня в царині візуальних мистецтв іще не почалися. Втім, взаємний вплив екрана й Мангеттенської катастрофи – взагалі окрема й вельми цікава тема. Недарма по свіжих слідах уже 12 вересня в лівацькій пресі Італії з’явилися сумнозвісні світлини палаючих “близнюків” з уїдливим заголовком “Голлівуд”. Але саме Голлівуд, як не дивно, не поспішає з осмисленням події. Є якісь туманні плани зняти трилер про четвертий літак, в якому пасажири, здається, опиралися терористам і який впав під Пітсбурґом. Втім, реальні дії дещо інші – відмова від показу блокбастерів з масштабними руйнуваннями американських міст або ж вилучення таких епізодів зі стрічок, що виходять до прокату. Навдивовижу солідарним з мейнстримом цього разу виявися й арт-гаус. Справа обмежилася хіба що екстраваґантними і абсолютно прогнозованими заявами на кшталт того, що вибух 11 вересня – то є страшний і великий акт мистецтва (Карлхайнц Штокгаузен). А так – суцільна мовчанка.

Саме тому важко переоцінити значення проекту “11’09’’01 – SEPTEMBER 11”, ініційованого французькими продюсерами Жаком Перрі і Ніколасом Мовернеєм. Звернення одразу до кількох (точніше – 11-ти – нумерологія катастрофи) режисерів дозволяло уникнути як суб’єктивности, так і поверхнево публіцистичного патосу, цих двох небезпек, укорінених у пекучій, болісній темі. Понад те, учасники проекту були цілковито вільні у виражальних засобах. Важливо і те, що завдання одержали режисери різних поколінь, дуже різні за стилістикою. І все ж кінопреса, котра традиційно має неабиякий вплив на Венеційському фестивалі, де, власне, і відбулася прем’єра “11 вересня”, до останнього моменту була налаштована вельми скептично – надто вже великою була ймовірність того, що новий фільм обернеться таким собі спекулятивним “вибірковим бомбардуванням”. Забігаючи наперед, можна сказати, що всі побоювання виявилися марними. Проект втілився як вражаючий, часом приголомшливий, збірник притч не тільки про торішню катастрофу, але й про кохання і смерть, про терористичне насильство та його джерела.

Картина починається епізодом, зафільмованим наймолодшою учасницею проекту – обдарованою улюбленицею Канн, 22-річною Самірою Махмальбаф, донькою іранського кінокласика Мохсена Махмальбафа. Фраґмент майстерно стилізовано під документальну, репортажну зйомку. Учителька (експресивна і чарівлива Мар’ям Карімі) в школі табору афґанських біженців, котрих в Ірані, до речі, понад три мільйони, намагається пояснити маленьким підопічним суть катастрофи, що відбулася в Нью-Йорку. Неслухняна малеча ніяк не може второпати, чому Аллах, руйнівник і творець людей, зайнявся ще й хмарочосами та літаками, навіть хвильку на знак жалоби не може заспокоїтися. При тому, що працювати перед камерою з дітьми надзвичайно важко, режисерці вдається домогтися природности всіх цих маленьких, дотепних діалогів. Філіґранно зрежисований епізод закінчується вражаючою метафорою. Наставниця просто виводить непосидющу дітлашню надвір, і, показуючи їм на високий димар котельні, каже: “Повалені вежі ще вищі, ніж цей димар… Просто дивіться на нього та думайте про тих, хто загинув сьогодні”. І тоді діти замовкають, разом із ними замовкає зал. Важко уявити кращої хвилини мовчання…

Знаний соціальний режисер із Британії Кен Лоуч, відомий невибагливістю і прямотою своєї манери, витяг свою частку проекту за рахунок принципово іншого кута зору, через введення дуже важливої постаті свідка. Проте – свідка не нью-йоркських, а чилійських подій. Епізод Лоуча – це лист-спогад чилійського еміґранта щодо подій 11 вересня 1973 року в Чилі. Майже забута, та трагедія за своїм жахом не поступалася Мангеттенській. Ба навіть більше: не невідомі терористи в захоплених авіалайнерах, а власні військові, що повинні захищати мирних громадян, на бойових літаках атакували столицю. Масові арешти, тортури, “ескадрони смерти”, стадіон, перетворений на концтабір, загибель тридцяти тисяч ні в чому не винних людей… Якщо ж згадати, яку роль у піночетівському перевороті відігравали саме Сполучені Штати, то позиція режисера видається дійсно мужньою та незалежною.

Відраза до будь-якої війни як спотворення людської природи виявив японець Шогей Імамура. Його вересень – то осінь 1945 року в Японії, котра пережила ганебну поразку у Другій світовій війні й атомне бомбардування. Психічно скалічений ветеран перетворюється на змію, – від сорому за своє минуле. Мораль епізоду – проста та надсучасна – “війна не буває священною”.

Досить дражливий, як для запеклих бійців з ісламською загрозою, ракурс запропонував єгиптянин Юсеф Шахін, володар Золотої гілки 50-го Каннського кінофестивалю. Програючи в художній переконливості тій самій Махмальбаф, він все-таки намагається зрозуміти коріння ненависти, що врешті-решт скерувала пілотів-самогубців. Для того вводить навіть мертвих героїв – палестинця-самогубця, що забрав з собою у Лівані життя кількох десятків американських вояків, і одного з тих солдатів, такого ж молодого хлопця, як і палестинець. Втім, роздуми Шахіна здаються дещо умоглядними – тут той випадок, коли сповідальна інтонація скоріше шкодить художній складовій. З тієї ж причини практично не запам’ятовується робота мексиканця Алехандро Гонсалеса Іньарріту, в котрого вийшов, швидше, надмірно патосний відеокліп, змонтований з усім відомих кадрів і фонограм телефонічних дзвінків жертв терористів. Загалом, пересічні та більш довершені фраґменти розподілені практично у рівній пропорції. Скажімо, Клод Лелюш відзняв добротну політкоректну мелодраму, щодо якої можна обмежитися переказом сюжету. Вона (Емманюель Лаборі) – глуха від народження, він (Джером Хоррі) – працює екскурсоводом якраз на Мангеттені, їхнє подружнє життя перебуває на межі розлучення, і саме удар терористів, після якого він дивом лишається живим, рятує цей шлюб. Досить невиразну історію запропонувала тріумфаторка минулорічної Венеції Міра Наїр (Індія). Досить спрощений погляд на два види тероризму – міжнародний і “звичний” палестинський представив ізраїльтянин Амос Ґітай.

Босняк Даніш Тановіч, володар останнього Оскару в номінації за кращий іноземний фільм, у своїй короткометражці оперував матеріалом, що вже приніс йому успіх, – війна і її жертви на начебто нейтральній, мирній території. В далекому сербському містечку 11 числа кожного місяця жінки виходять на жалобні демонстрації, згадуючи загиблих у нескінченній війні чоловіків, синів, батьків. І в чорний для Америки день вони, після недовгих вагань, також виходять – і їхня довжелезна процесія з написаними на плакатиках іменами стає спомином за всіма загиблими по обидва боки океану.

Втім, найориґінальнішим виявився африканець Ідрісса Уедраоґо. Він зняв дотепний скетч про полювання на Бен Ладена компанії дітлахів у далекій Буркіна-Фасо. То цілий детектив про те, як малі бешкетники вистежують, висловлюючись мовою кримінальної хроніки, “людину, схожу на Бен Ладена”. Премія за голову терориста №1 не дає хлопцям спокійно спати, і вони вже планують, на що витратять ту купу грошей. Втім, підозрілий бородань останньої хвилини вислизає з-під носу мисливців і тим нічого не лишається, як сумно промовити навздогін літаку: “Усамо, повертайся швидше! Ти нам так потрібен!..” Проте справжньою окрасою, емоційним центром проекту став епізод, зроблений Шоном Пенном, чиї режисерські таланти, здається, набагато переважають акторський хист.

Бачимо ранок немолодого ньюйорківця. Очевидно, його квартира знаходиться у самих нетрях міської забудови, отож до неї потрапляє мало світла. Герой (Ернест Борнайн), прокинувшись у напівтемній спальні, вмикає електричне освітлення й починає поратися по господарству, розмовляючи зі своєю дружиною, яка залишається за кадром. Він журиться, що її квіти зів’яли, підбирає їй у ґардеробі найкращу сукню та кладе вбрання на ліжко. За тим, як він це робить, видно, наскільки старий любить супутницю свого життя. Раптово, чарівним осяянням, кімнату заповнюють сонячні промені. Квіти вмить розпускаються, викликаючи у старого непідробне, майже дитяче, захоплення. Але вже наступної миті він падає, ридаючи, на коліна перед розкладеною на постелі сукнею. Істина, про яку давно здогадувався зал, разом із ранковим промінням прийшла і до героя Борнайна: кохана давно покинула його. Після чого камера від’їжджає, і на загальному плані видно, як довга прямокутна тінь, що лежала на другому вікні квартири, стрімко тане.

Насправді: двох хмарочосів, що затуляли сонце самотньому вдівцеві, більше немає...

І саме ця робота найбільше схвилювала зал, спричинивши справжнє збурення в багатьох серцях.

Що не дивно. Бо катастрофи з тисячами жертв – це завжди тільки статистика, як це не моторошно звучить. І будь-яка катастрофа переживається тільки як катастрофа окремого, приватного існування, окремої людини, що завжди лишається наодинці зі своїм лихом.

Колись, може статися, це зрозуміють всі. І навіть – припинять вбивати одне одного.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com