09.06.2006 16:54
КІНОТАВР: Парк російського періоду

Після „Перегону” свій фільм вийшов представляти Юлій Ґусман. Свій розголий виступ він розпочав словами: „Після довгого й хорошого фільму ви побачите теж довгий...”. „Парк радянського періоду” дійсно тривав понад дві години, а його сюжет ще до початку сеансу викликав певний скептицизм. Відомий телеведучий (Алєксандр Лазарєв-молодший) отримує запрошення до унікального санаторію – такого собі віртуального парку розваг, де з маніакальною точністю відтворено радянську дійсність: від піднятої цілини до сочинських профілакторіїв. Зоряний акторський склад із купою знакових постатей радянської культури в несмішних камео, пласкі та вимучені жарти, акторство на межі шкільної самодіяльности... Проте у якийсь момент фільм непомітно переростає рамки кінокапусника „для своїх”. Складається враження, що ти дивишся відразу три фільми: антиутопію у стилі „Світу Дикого Заходу” Майкла Брайтона, суспільно-політичну притчу про живучість пострадянського синдрому та абсолютно ідіотську ексцентричну комедію, таке собі відлуння кооперативного кінопаноптикуму на кшталт „Кооперативу „Політбюро”. Словом, справжній подарунок як для тонких цілувальників кіноеклектики, так і для фанатів програми „Криве дзеркало”.
Провідний російський постановник Алєксєй Балабанов („Брат”, „Війна”, „Жмурки”) послідовно продовжує освоювати жанровий кінематограф. Після навчання на експериментальному курсі „Авторське кіно” Вищих сценарних і режисерських курсів у Москві Балабанов створив кілька, сказати б, профільних – суто авторських – фільмів: зокрема, „Щасливі дні” за Беккетом (1991; до речі, призер Київської „Молодости”) й „Замок” (1994) за Кафкою. Далі почав чергувати кіно авторське з жанровим, все більше схиляючись до останнього. Після минулорічної комедії режисер вирішив освоїти мелодраму… „Мені не боляче” – історія трьох приятелів (майже за Ремарком), що заробляють на життя дизайном помешкань. Бізнес рухається в’яло, доки вони не знайомляться з хворою на лейкемію Татою (Рєната Літвінова), котра живе в центрі Санкт-Пєтєрбурґа як утриманка олігарха (Нікіта Міхалков). Балабанов зафільмував іще одну програмово російську стрічку, сказати б, на підтримку національного духу – фільм насичений винятково позитивними персонажами, добрими й душевними людьми. І сюжет рухається чи не виключно завдяки протистоянню зловісному фатуму. Стрічку щедро насичено мелодраматичними емоціями, обличчями пітерської богеми і дещо нав’язливим саундтреком, зібраним – за давнім рецептом режисера – з упізнаваних мелодій.
„Зображаючи жертву” Кірілла Сєрєбрєннікова – теж програмово російське кіно, в якому з гарно відомих акторів подибуються Лія Ахеджакова й Анна Міхалкова. Режисер стрічки є знаним театральним постановником, знімав документалістику й телесеріали („Ростов-папа”, „Постільні сцени”), також ігрове кіно („Раґін”). Фестивальна ж картина – екранізація популярної п’єси братів Прєснякових, яка – в постановці самого Сєрєбрєннікова – з великим успіхом іде на сцені МХТ ім. Чехова. В центрі оповіді перебуває хлопець, котрий заробляє на життя тим, що під час слідчих експериментів зображає жертву злочинів. Насправді, сюжет фільму – така собі історія сучасного російського Гамлета з кульмінаційним нецензурним монологом слідчого, на взір знаменитої сцени з „Астенічного синдрому” Кіри Маратової. Та якщо в Маратової матюччя ніби підводило риску під моральною атмосферою в радянському соціумі часів розпаду СРСР, то у фільмі „Зображаючи жертву” „чисто конкретно” йдеться про долю теперішньої Росії та перспективи її національної збірної з футболу...