Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

30.06.2006 13:40

"Наш світ – це шоу недосвідчених дівчат перед дорослими чоловіками…"
Москва, кінофестиваль, з’ява жінки

Сергій Тримбач, "Україна молода"

Одна із найзнаменитіших зірок світового кіно Жаклін Біссет прилетіла до Москви у вівторок. В аеропорту Шереметьєво-2 короткий брифінг для журналістів, аби ті переконалися, що жінка і в 62 роки може виглядати на всі… тридцять п’ять. А в середу показ фільму "Витончене мистецтво любові" (у програмі "Навколо світу") Джона Ірвінга за її участі. То як там із мистецтвом ставати "зіркою"?

Біссет народилася в Англії. Батько був лікарем, мати до заміжжя працювала юристом. У дитинстві займалася балетом, одначе покинула. Батьки розлучилися, матері поставили діагноз тяжкої хвороби – довелося брати на себе відповідальність за сім’ю. У вісімнадцять Жаклін стала фотомоделлю. Це допомагало заробляти гроші для опанування акторської майстерності. У 1968-му перша помітна роль у картині "Дитинство", де її партнером був легендарний Френк Сінатра. А 73-го легендарна роль у знаменитому фільмі "Американська ніч" Франсуа Трюффо – там вона зіграла американську кінозірку, себто почасти і саму себе. Усе вже знала про секрети зіркової поведінки і те, яким чином жінка, що випромінює фантастичні енергетичні флюїди, впливає на життя чоловіків.

Після стрічки "Безодня" Біссет стала ще й законодавицею мод – мокрі футболки, що так спокусливо облипають тіло, спровокували мільйони дівчаток усього світу носити щось подібне. Тоді ж деякі журналісти оголошують її найкрасивішою жінкою всенької земної кулі – не більше, але й не менше. Ще один фурор Жаклін вчинить своєю роллю в еротичному фільмі "Дика орхідея" (1989), в парі з Міккі Рурком. Тоді ж, у 80-ті, загальну увагу викликав її роман із знаменитим танцівником Михайлом Баришниковим (от де знадобилися пізнання "в області балєта", де, як відомо, Росія попереду "планєти всєй"…). Словом, Біссет – це краса, принадність і, разом з тим, очевидний талант драматичної актриси; не випадково ж запрошували її у свої фільми найбільші режисери світового кіно. Частенько цитують якусь там голівудську художницю по костюмах, котра сказала про актрису, що це парадоксальне поєднання розкішного тіла і гострого розуму. А що, буває й таке.

На прес-конференції Жаклін трималася, як і належить зірці її класу і статусу. Російські журналісти ставили питання, дозуючи культурологічне із еротичним. Запитали, як ставиться до Росії і російської культури. Дуже добре ставиться, особливо після того, як зіграла роль Анни Кареніної в однойменному фільмі (1985). Та й балет – це ж російське. Одначе похвалитися знаннями російського кіно не може. Чи не перший фільм російського режисера, побачений нею, "Москва сльозам не вірить", який дивилася у компанії з танцівником Олександром Годуновим. Отоді й замислилась: і що то є російське життя?

Запитали про партнерів. Найлегендарніший з них – Френк Сінатра. Найорганізованіший – Бельмондо (і хто б то міг уявити?). Найсмішніший – Нік Нолт. Про найсексуальнішого не сказала. Мабуть, важко вибрати кращого.

Про фільм "Витончене мистецтво кохання" повідомила, що це її внесок у боротьбу за повагу до жінки. Бачите, і Жаклін за те саме бореться. Ну і на здоров’я – не тільки ж нашим змагатися. Хоча іноді здається, що на Заході вже час боротися за повагу до чоловіків – феміністки уже всіх дістали, потовкли і задовбали. Тінь фемінізму промайнула і у висловлюваннях Біссет. На її думку, "увесь світ – це якесь шоу недосвідчених дівчат перед дорослими мужчинами". Хай так, тільки ж чому тільки "недосвідчених"? Шоу це швидше справа тих, хто має ого який досвід.

Що правда, так це те, що режисерами здебільшого є чоловіки. Ними не дуже покеруєш, звичайно. Чекаєш від них теплоти, уваги і поваги. "Люди краще працюють тоді, коли їх цінують. Агресивний режисер не допомагає акторові. Хоча іноді авторитарність є виправданою…" Мабуть тому, що, як відомо, актори є сукиними дітьми і поводитися з ними треба з батьківською суворістю. Хоча яке там "батьківство", коли чоловік бачить перед собою отаку звабливу красу, та ще й вкупі з розумом.

На Московському кінофестивалі, дякувати Богу, мегазірок майже немає. Мені особисто вони не потрібні, хоча, напевно, самому фестивалю не завадили б – задля іміджу. Одначе у чомусь навіть цікавіше послухати, скажімо, режисера з Філіппін. Бо що мені, українцеві, оті їхні голлівудські проблеми – хто з ким і навіщо, хто гламурніший і сексуальніший? Тьху на вас, світові учителі моралі і правил для поведінки дівчаток, зайнятих у шоу перед мужиками. Ми й без тих витребеньок любимо жінок, бо кого ж іще? А от що там у філіппінському кінематографі, ймовірно схожого на наш, український. Щоби ви не сумнівалися – схожість. Режисер конкурсного фільму "Букмекер" Джеффрі Джитуріан (а стрічка ця, у стилістиці, що почасти нагадує датську Догму, оповідає про непросте життя людей соціального низу) з печаллю говорив, що на Філіпінах, де ще не так давно кіновиробництво вимірювалося сотнями стрічок, нині занепад. А знаєте чому? Бо, як сказав митець, народ не підтримує своє кіно, віддаючи перевагу голлівудському продукту. Непатріотичні глядачі живуть не тільки в Україні…

І в Мексиці ті самі проблеми. Схожість ще разючіша хоча б тому, що і над ними зависла величезна країна, Сполучені Штати, звідки ллється безкінечний потік фільмової продукції. І куди, скажіть-но, бідному мексиканському режисеру податися? Андрес Леон Беккер і Хав’єр Солар Кортес у фільмі "Більше всього на світі" доволі артистично і вміло вибудовують драму з приватного життя. Молода жінка, Емілія (Елізабет Сервантес), розлучається і переїздить на іншу квартиру, аби почати нове життя. Входження в нього доволі складне. Бо ж дочка Алісія (Джулія Урбіні), якій років вісім, має свій світ і свої уявлення про те, як і що слід робити. У цьому й полягає інтрига стрічки – паралельні світи матері й дочки. Емілія хапливо прагне поновити статус-кво і прагне захопити нового чоловіка. Один, другий, третій проходять через її постіль… І крізь душу дочки. А поруч світ третій – за стіною повільно вмирає од раку літній сусід. В уяві Алісії він стає вампіром, й від цього у фільм проникають нотки трилерового жанру. Одначе режисери утримуються в рамках камерної драми з доволі тонкою грою прихованих сфер людського життя… Чомусь важко уявити український фільм, зроблений на подібному матеріалі. Хоча розлучених молодих жінок у нас ніяк не менше, аніж у Мексиці. Одначе в нас люди думають глобально, до таких мізерій не опускаються. Великі кораблі на мілкоті не плавають.

Хто розчарував, так це російська стрічка "Черв /Червь" Олексія Мурадова. Режисер починав з роботи на телебаченні, потім закінчив Вищі режисерські курси, учень Олексія Германа (це відчувається). Постановник фільмів "Змій" (2002), "Правда о щелпах" (2003), "Людина війни" (2005). Нова картина про… От про що саме, якраз і незрозуміло. Рідкісний випадок, коли до самого кінця фабула лишається непроясненою. Героєм фільму є 34-річний Сергій Кургузов (у цій ролі відомий актор Сергій Шнирєв), котрий є полковником ФСБ. Про це, правда, доводиться тільки здогадуватися. Він навіщось тікає углиб Росії – від кого й чому знов-таки незрозуміло…

На прес-конференції режисера одразу запитали, що і як. Він заходився пояснювати, що йдеться про те, ніби герой картини брав участь у розробці секретних систем в Інтернеті і свято вірив, що цим прислужується Батьківщині. А з’ясувалося, не Батьківщині, а дядям із-за бугра. Він так, бідолага, розстроївся, що утік, сховався, допоки нагорі ця проблема розв’яжеться. Хай так, тільки чому ми дізнаємося про це від вас, а не із самого фільму, знову запитали Мурадова. Він здивувався: "Бо тоді-то був би вже детектив, трилер, що завгодно, тільки не те, що ми хотіли розповісти". Хотілося про речі тонкі, невидимі оку. Настільки невидимі, що фільм викликає елементарне здивування. Головним питанням є те, як узагалі така картина могла потрапити в конкурс фестивалю Нагадаю, два останні роки Росію представляли по три фільми, обидва рази росіяни перемагали – Дмитро Месхієв із "Своїми" (і з нашим Богданом Ступкою, який тоді отримав ще й приз за кращу чоловічу роль) і Олексій Учитель з "Космосом як передчуттям". Нині ж отаке надто очевидне професійне фіаско.

Це незрозуміло ще й тому, що у росіян є куди сильніші фільми. Один із них, "Зображуючи жертву / Изображая жертву" Кирила Серебренікова, який переміг нещодавно на "Кінотаврі" в Сочі. Блискучий фільм, який, щоправда, починається фразою "Російське кіно в дупі… Ну хіба що Федя Бондарчук… У нього батько теж крутий був, "Оскара" отримав. І він отримає…" Одначе про цей фільм докладніше наступного разу. Тим більше, що російської тематики додасться – у четвер показали ізраїльську картину "Напівросійська історія". Мати героя – росіянка, батько єврей. Щось там у них через це проблеми вникають. Подивимось.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com