Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

03.07.2006 11:39

Всі ми родом з одного місця. Тільки думаємо про себе по-різному...

Сергій Тримбач, "Україна молода"

Ця сентенція звучить у фільмі Олексія Мурадова "Червь", який представив російське кіно у великій конкурсній програмі і став, за загальним визнанням, головним розчаруванням Московського кінофестивалю. Тим більше, що преса тут мало не вся російська, московська (за такого дефіциту нас, українців, записують у забугорні; "так приємно, – сказала мені дівчина, видаючи акредитаційне посвідчення, – коли іноземці говорять російською"). Мурадов – учень Олексія Германа, а тому шиплять у бік живого класика: що за людей він породжує на цей кінематографічний світ? Хоча невдалі учні і невдалі стрічки трапляються у кого завгодно. Питання не в тому. Суттєво інше: недавній фестиваль "Кінотавр" у Сочі засвідчив підвищення рівня російського кіно. Чому ж тоді тут, у Москві, його презентує настільки слабка картина? А тому, відповідають у кулуарах, що продюсери балувані, їм подавай Канни, Берлін чи Венецію. Сюди дадуть лише за умови, що ви... гарантуєте приз. Коли це справді так – дивно. У Берліні, до прикладу, німецьке кіно подається максимально широко – і в конкурсі, і в позаконкурсних програмах. Стратегія проста і зрозуміла: глядач мусить "сісти на голку", мусить привчитись шукати очима на афішах назви національних фільмів. У Москві, виходить, це не потрібно. Чому?

А тому, пояснив відомий кінознавець, один з відбірників фестивалю Володимир Дмитрієв під час круглого столу "Куди йдуть фільми?", що "кіно у нас не є предметом культу". Навів приклад: у Японії є кінотеатр, де практично показують тільки один фільм – "Віднесені вітром". З’явилася традиція приходити в кінотеатр у день весілля. В Росії подібного ставлення до кіно немає (можемо додати – в Україні й поготів). Для начальства воно – кіношка, немудряща забавка для плебсу. Сам народ усе частіше орієнтований на щось попсове. Ну що може запропонувати нинішній кінотеатр людині із трохи вищими од середніх естетичних, мистецьких запитів? Фільми про жахливих павуків, що ночами їдять "людішек"? Чи про те, як вона трахалася-трахалася, а потім заспівала і відлетіла разом з якимись зеленими чоловічками "в мір іной". Або як славно гратися у пукалки і пострілювати просто посеред вулиці, весело і сердито...

Інший московський кінознавець, Сергій Кудрявцев, говорив про катастрофічну, на його погляд, відсутність в Росії "срединного фильма" (це коли російською, а може так званого мейн-стріму). Він критично оцінює рівень сучасного вітчизняного кіно. "Безпомічні режисери, непрофесійні драматурги... Ми не прагнемо робити кіно різне. У США, наприклад, недавно виявили, що в кінотеатри почали частіше ходити п’ятдесятилітні. Голівуд одразу відреагував... У нас же, – прочитую далі російською, – не делают вменяемое, нормальное, человечное кино. У нас невменяемое, ненормальное, бесчеловечное. Иногда хочется в суд подать за моральный ущерб".

Кінофестиваль за визначенням мусить пропонувати якийсь вищий пілотаж, пропонуючи достойну висоту мистецького польоту. Але ж крім фільмів належить ще й творити власне фестивальний простір. Московські журналісти уже піддали критиці нове місце проведення фесту, кіноконцертний комплекс "Октябрь". Дев’ятизальний мультиплекс, що добре, особливо вкупі з кондиційованим повітрям (в Будинку кіно, де показують нові російські фільми, не продихнути). Одначе якось воно все не по-фестивальному. Як написала одна з газет, немає відчуття фесту. Ніби приходиш на звичайний кіносеанс. Відсутня можливість спілкування. Та навіть посидіти десь, попри велику кількість кафе, важкувато: ціни вже звично дикуваті (посвідчу: на Заході вони нижчі). Словом, проблеми є. Їх і не могло не бути – фестиваль усе ще шукає нові форми свого існування. Його президент, Нікіта Михалков, працює, не покладаючи рук. Кажу це без найменшої іронії. Його бачиш скрізь. Навіть, о диво для режисерів, навіть фільми ходить дивитися. Повернеш голову, а осьдечки, сидить, примостившись збоку...

Був він і пізно увечері в четвер в одному з ресторанів на перезентації нової книги Андрія Плахова "Под знаком F. Кинофестивали". Плахов – один із провідних російських критиків, президент ФІПРЕССІ (міжнародна асоціація кінопреси), чи не кращий знавець фестивалів – останні двадцять років він є невтомним мандрівником по всіх усюдах. Отож кому, як не йому, оповісти і про історію фестивального руху, і про нюнси найвідоміших, найпрестижніших фестивалів, про механізми творення фестів. Своїм завданням автор книги вважав розвіяти деякі з міфів. Скажімо про те, що на фестивалях журі є купленим і все визначається політичними чи комерційними інтересами. "Сказати, що інтриг на фестивалях немає зовсім, – пише Плахов, – означало б покривити душею. Їх не може не бути там, де схльостуються амбіції і де вирішується чимало фінансових і кар’єрних питань. Я сам міг переконатися в цьому, коли свого часу був членом журі фестивалю у Токіо. При зовнішньо демократичній процедурі обговорення усе було зроблено так, щоби ненав’язливо вивести в лідери американський фільм, про який спершу ніхто всерйоз не говорив. Захоплений боротьбою за іншу картину, яка мені по-справжньому подобалась, і вибивши для неї заохочувальний приз, я навіть не помітив, як голова вже встиг обробити все журі на користь американської стрічки. Виправданням моєї наївності може служити те, що був я ще досить молодим, а за плечима голови журі Льюїса Гілберта стояли насичені планетарними інтригами два фільми про Джеймса Бонда ("Ти живеш тільки двічі" і "Шпигун, який мене полюбив")". Додам від себе: і коли це режисери не обігрували нас, критиків? На те вони й режисери, чи то пак director(и) нашого життя.

"І все ж, – похоплюється Плахов, – уся історія фестивального руху і підсумки найостанніших фестивалів свідчать про те, що інтриги інтригами, але фестивалі це передусім зіштовхування талантів, змагання ідей, гра випадку і удачі. Саме цим вони інтригують і захоплюють".

У книзі йдеться й про інше поширене уявлення – ніби цікавими є лише великі фестивалі, на кшталт Канна чи Венеції. "Насправді хорошими є якраз маленькі фестивалі, що мають людський масштаб. Як тільки фестиваль виростає з цього масштабу, щось важливе назавжди зникає. Так трапилось з Торонто, із Санденсом, якоюсь мірою з Роттердамом". І ще про одне – ніби фестивалем може керувати кожний, були би гроші і харчі хороші. "Ні, це справа людей особливого складу. Директори, художні керівники і головні селекціонери володіють певними рисами, які дозволяють безпомилково вирізняти їх у фестивальній тусовці. До цієї типології входять стиль поведінки, особливий жаргон, містична властивість миттєво переміщуватися у просторі і ставлення до кіно як до предмету безсумнівно еротичного. Певний час говорили про особливості сексуальної орієнтації багатьох директорів чоловічої статі, одначе нині ця тема не є актуальною, оскільки усе активніше до фестивальної номенклатури пробиваються жінки. І ще штрих до портрету: на чужому фестивалі вони є дуже милими людьми, на своєму перетворюються майже на монстрів". Зокрема, Плахов пише про директора нашого фестивалю "Молодість" Андрія Халпахчі, осібно зупиняючись на помаранчевій колізії осені 2004-го, коли "Молодість", багато чим ризикуючи, стала на бік Віктора Ющенка і його команди.

На тій же презентації вручили і ряд призів. Один із – за підтримку фестивального руху – отримав Олександр Роднянський, лідер каналу "1+1" та російського СТС, а віднедавна ще й уже згадуваного фестивалю "Кінотавтр". Ще одним "опризовленим" виявився режисер Кирило Серебреніков, який нещодавно переміг на "Кінотаврі" з фільмом "Зображуючи жертву". Дуже хороша, на мій погляд, картина. Поза всяким сумнівом вона буде в українському прокаті. Оскільки поєднує майже ексцентричні комедійні прийоми із серйозними драматургійними рішеннями, що дозволяють продіагностувати сучасне російське життя, його світоглядну основу. Герой фільму, випускник університету Валентин (Юрій Чурсін), влаштовується до міліції, де під час слідчих експериментів мусить зображувати жертву злочинів. Відтворення тих злочинів спершу спримаються із сміхом. Та чим далі проявляється, немов на фотопапері, шекспірівська колізія а’ля Гамлет. Скажімо, мати, опісля смерті Валентинового батька, живе з його рідним братом. А у фіналі вибухає довжелезним, і ніби театральним (театральності тут – валом, одначе вона цілком виправдана і гротескно сполучена з нібито документованим слідчим відео), монологом капітана міліції (Віталій Хаєв). Мало не суцільний мат, до речі, одначе тут він виправданий (хоча, звісно, майбутня аудиторія фільму має бути віково скорочена). Ну, а якими словами можна оцінити розповідь убивці про те, як сиділи вони із шкільним товаришем у ресторації, сиділи, потім той пішов танцювати, а дружбан вийняв пістоля, підійшов і стрельнув ("пульнул") пару разів у голову. Просто так.

Отут капітан і виголошує свою "промову". Не розуміє він сучасне життя – нічогісінько в ньому. Де молодим людям "насрать" на все – Батьківщину, любов, дружбу, де усе святе й людське виставлено на посміховисько... Тільки не чекайте мораліте – режим комедійного дискурсу витримується до кінця. Капітан якоїсь миті заходжується щось ретельно рахувати. Виявляється, роки – скільки він уболіває за футбольну збірну. І що ж? А нічого – засранці програвали усе. Бо в них за душею нічого. Візажистів вони везуть за собою на чемпіонат, обурюється капітан. Про зачіску думають, а не про те, як гола забити. Ніхто ні про що не думає. А роки йдуть... Отут уже виникають і алюзії, відсилання до п’єс Чехова, до "Дяді Вані". Пам’ятаєте? "Мне сорок семь лет... И кто я?" Ні, дуже раджу подивитися цю стрічку – і весело, і страшно, і боляче.

До речі, успіх української футбольної збірної тут у всіх на устах. Він обговорюється з тією ж пристрастю, що і фільми фестивальної програми. Дехто нарікає на те, що наші не стільки грають, скільки натужно працюють на полі. Не вистачає артистизму, власне гри. Справді, одначе уболіватимемо все одно. Дай то, Боже, нашому теляті італійського вовка з’їсти. А за тим і бразильського. Хоча це видається швидше казковим сном, аніж реальною можливістю. Втім, коли дивишся багато фільмів, ще раз стверджуєшся – чудеса трапляються і кіно цю просту істину експлуатує з усією безпощадністю.

Докладно про конкурсну програму – уже по закінченні фестивалю. Скажу тільки, що у четвер ми побачили симпатичну "танцювальну" картину з Ізраїлю "Напівросійська історія" (в оригіналі – "Любов і танці") Ейтана Аннера та американську стрічку "Запитай у пилу" Роберта Тауна – із зірками Сальмою Хайєк, Дональдом Сазерлендом та Вілом Кілмером (ніхто з них на фестиваль не приїхав, принаймні поки що), така собі класично голівудська любовна історія про письменника і його уроки життя і творчості. У п’ятницю на фестивалі "Родичі" угорського класика Іштвана Сабо – про протистояння прокурора і бандитів. До речі, Сабо останнім часом став в Угорщині персоною одіозною із-за підозр у "стукачестві" у блаженні часи розвинутого соціалізму... Потому британська стрічка "Уроки водіння" Джеремі Брока – про процес дорослішання, опановування нинішнього дикуватого і вибухового світу. Суботньої днини покажуть очікуваного "Клімта" Рауля Руїса – про знаменитого художника (кажуть, винятково естетська картина). І польський "Хто ніколи не жив..." Анджея Северина.

Ну, а в неділю, у "Пушкінському", урочисте закриття, вручення "Святих Георгіїв" і показ останнього фільму Педро Альмодовара "Повернення". Далі підсумки і пошук нових фестивальних точок опертя. Напевно, що формат фестивалю буде мінятися. Як саме побачимо – уже через рік.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com