Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

05.07.2006 17:50

СПІТЬ СПОКІЙНО

Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО

На українські екрани вийшла стрічка Джорджа Клуні "На добраніч і щасти", присвячена протистоянню ведучого CBS Едварда Мурроу та сенатора Джозефа Маккарті, яке відбувалося впродовж кількох років у середині п’ятдесятих минулого століття. Телеведучий критикував дії сенатора, а сенатор, своєю чергою, дії ведучого. І йшлося про звинувачення людей в антиамериканській діяльності. І такі звинувачення були дуже серйозні, бо закінчувалися втратою роботи, свободи, а часом і життя.

Цю картину Джордж Клуні зафільмував насамперед з політичних міркувань. В Америці Бушівській він побачив Америку Маккарті. На Венеційському кінофестивалі режисер, зокрема, сказав: "Суть професії журналіста в тому, щоб ставити владі запитання. І це не є чимось шкідливим чи антипатріотичним, це справа життєво важлива. Тому що без таких запитань з боку суспільства влада загниває. Такі запитання завжди небезпечні для журналіста – він взагалі працює у зоні ризику, особливо, коли йдеться про громадянські права. Ось і зараз: якщо ідеї стосовно національної безпеки будуть прийняті до дії – це означатиме, що аґенти ФБР з будь-якого приводу стануть перевіряти ваші кредитні та медичні карти. ...Я знаю дві журналістські акції, які вплинули на американську історію. Це коли Волтер Кронкайт, якому довіряла вся Америка, повернувся з В’єтнаму і заявив, що ця війна була помилкою. І коли Едвард Мурроу назвав Маккарті злочинцем. Хто стане третім?".

І ще один важливий момент. Автобіографічний. Батько Джорджа Клуні працював телеведучим у Цинцинатті, і своє дитинство майбутній актор та режисер провів у телестудії, пройнявся її атмосферою. Все це не могло не накласти відбиток на картину "На добраніч і щасти". Вона просто сповнена ностальгією.

І ця чорно-біла, надзвичайно стильна півторагодинна стрічка ніби відроджує жанр політичного кіна, яке, здавалося, щезло разом з дев’яностими. Проте робить вона це по-своєму. "На добраніч і щасти" Джорджа Клуні може видатись нудним на тлі інших фільмів, де багато несподіваних поворотів сюжету та різноманітних кінематографічних цікавинок. Клуні не піддається спокусі створити екшн на зразок "Ворога держави" Тоні Скотта. Його історія – винятково документальна й подана як серія телепрограм. Власне програмами, редакційними літучками у студії CBS та посиденьками після етеру фільм і обмежується. Кілька епізодів у сімейній спальні та виступи чорношкірої співачки у студії доповнюють картину. Проте ніяких виходів на вулицю, ніяких переслідувань та ідей тотальної змови держави проти індивіда. "На добраніч і щасти" – картина, сповнена клаустрофобії, й цей факт багато в чому є показовим для сьогодення.

На добраніч і щасти


Взагалі, Голлівуд – місце, де майже нема людей з правими поглядами. Тут завжди було прийнято ненавидіти капіталізм та прославляти ліберальні цінності. Через це чи не з часу заснування "фабрику мрій" звинувачували в поширені розпусти й підривних ідей. Нападки привели до прийняття 1930 року Всеамериканською асоціацією продюсерів та дистриб’юторів (MPPDA) так званого Виробничого кодексу, якого ще називають кодексом Гейса. Ось він і стримував художників від надто вільного поводження з дійсністю. Втім, лібералізм проголошувався цілком легально, скажімо, у картинах Чарлі Чапліна (1952 року саме через це йому довелося покинути США назавжди), або ж Френка Капри. У них було місце людській солідарності та братерству. Проте там не було відверто політичних ідей. Тим більше ці стрічки не полемізували з органами державної влади. Вони знаходили іншу – метафоричну – форму. І такі метафори з’явилися за часів маккартизму. Скажімо, картина Дона Сіґела "Вторгнення викрадачів тіл" (1956) була по-суті розповіддю про роботу сенатської комісії з розслідування антиамериканської діяльности. У фільмі йшлося про іншопланетне вторгнення. Чужопланетяни замінювали живих людей копіями, які людьми є тільки зовні, бо позбавлені людських почуттів та емоцій.

"Полювання на відьом" зачепило також і Голлівуд. Тут були свої Юди, скажімо, Еліа Казан та Едвард Дмитрик. Свідчення Казана перед сенатською комісією і через півстоліття відгукнулося для нього: 1999 року на оскарівській церемонії під час вручення почесної відзнаки Академії за творчість його вітала тільки половина зали. Проте після свідчень, 1954 року, Казан фільмує "В порту" – історію про молодого робітника, який погоджується виступити в суді проти керівництва корумпованих профспілок. Характерним є фінал картини: побитий своїми босами, Марлон Брандо (отой самий відступник) іде до свого робочого місця як на Голготу – закривавлений, він щоразу падає і знову підіймається, відштовхуючи руки товаришів, що намагаються йому допомогти.

І тільки в сімдесятих припинились метафори і почалось справжнє політичне кіно. Тут було місце і притчі ("Перебуваючи там" (1979) Гела Ешбі), і сатирі ("Кандидат" (1972) Майкла Річа), і гучним політичним процесам на зразок Вотерґейту ("Вся президентська рать" (1976) Алана Пакули). І це були картини, які давали цілий зріз не просто ідей чи ідейного протистояння, а й способу життя. Ми бачили, як живуть панівні класи, бачили механізм передвиборчої боротьби та журналістського розслідування. Часто картини фільмувались у реальних (або ретельно скопійованих з реальних) інтер’єрах, на вулицях міст і тому подібне. Втім, політичне кіно сімдесятих, як засвідчив час, здебільшого було даниною моді, бо розвивалось у річищі ідей "нового Голлівуду". Мало хто з кінематографістів сповідував конкретні політичні погляди, тим більше – будував на них свою кар’єру. І тільки у вісімдесяті з’являється такий кінематографіст. Це – Олівер Стоун, чиї стрічки були сповнені гострого соціального, а потім і політичного змісту. Пригадаймо "Взвод" (1986), "Волл-стріт" (1987), "Народжений четвертого липня" (1989). Це гнівні звинувачення дикого капіталізму та політики правих.

Д.Ф.К/JFK1991 року Стоун фільмує "Д.Ф.К" – стрічку, що розповідає про вбивство Кеннеді і таким чином підсумовує епоху шістдесятих, "коли світ міг стати іншим". І саме в цій картині важливе місце було віддане самому розслідуванню. Як у класичних судових драмах на зразок "Дванадцяти розгніваних чоловіків" (1957) Сіднея Люмета, тут розбивалися арґументи сторін. Втім, Стоун показав і приватне життя прокурора Гаріссона, і приватне життя його супротивників. І все ж, фінальний монолог Гаріссона був закликом до правосуддя, закликав повернутися до цінностей, на яких будувалась Америка. І він звертався до наступних поколінь, які мають дізнатися правду про убивство Кеннеді.

А загалом голлівудське політичне кіно дев’яностих здебільшого мало сатиричний характер: "Хвіст крутить собакою" (1997) Баррі Левінсона, "Основні кольори" (1998) Майка Ніколса. Фільми оберталися здебільшого навколо приватного життя Біла Клінтона. Але ці стрічки проговорили ще дещо дуже важливе для сьогодення – вони ще раз звернули нашу увагу на роль медій. Зокрема, телебачення. У картині Левінсона йдеться про фабрикацію війни США з Албанією, війни, яка була тільки на телеекранах. І цього виявилося цілком достатньо для досягнення політичної мети. Подія відбувається тільки тоді, коли вона показана по телевізору. Ця теза є досить популярною в різноманітних постмодерністських теоріях, проте її реальну загрозу американці змогли оцінити тільки після 11 вересня 2001 року. Маніпуляція громадською думкою стала проблемою номер один і залишається нею досьогодні.

І ось "На добраніч і щасти". Режисер Джордж Клуні свою увагу зосереджує винятково на справі. Він нічого не розповідає про ведучого Едварда Мурроу, про його мотивацію, про особисте життя. І це показово саме для сьогодення, коли великі спільноти майже припинили свої існування, політичні партії не здатні сформувати громадської думки, а суспільство складається з величезної кількости дрібних угрупувань за інтересами, яким нема діла до всього іншого. Тому сьогодні людина залишається сам на сам з важливою інформацією перед екраном телевізора чи монітором комп’ютера і самостійно вирішує, як має до неї ставитись. Відповідно, зростає відповідальність тих, хто готує цю інформацію. Кожне слово тепер на вагу золота.

У картині "На добраніч і щасти" йдеться про кілька епізодів полеміки Мурроу з Маккарті, зокрема, щодо справи військового пілота Міло Радуловіча. Арґументація ведучого проста: пілота звільнили без пред’явлення йому доказів його протизаконної діяльности. І цей арґумент пересилює всі інші. Але про нього часто забувають. Власне, тому подібні процеси й називаються "полюванням на відьом", бо тримаються на ірраціональних речах: страхові та підозрі. Фільм "На добраніч і щасти" – історія про промивання мізків, власне, про необхідність цього процесу. Навряд чи людина несе у своїх генах інстинкт правосуддя та справедливости. Тому слід частіше згадувати про них, щоб вони стали певною базою і для повсякденного життя, і для прийняття рішень у критичних ситуаціях. Наприклад, у випадку війни чи суспільної кризи, коли страх охоплює цілі нації.

Зрештою, така ліберальна установка має свої недоліки, бо передбачає певний утопічний образ людини. Втім, втримати баланс завжди було важко, але без віри у людський розум ми приречені на суцільний морок.

"На добраніч і щасти" – не тільки картина "з посланням". Це повноцінний художній твір з чудовим акторським ансамблем, феноменальною операторською роботою та прекрасною музикою. Це кіно нового тисячоліття, де велике значення мають сама атмосфера місця дії, деталі, що вони звертаються до індивідуальної свідомости. Ти можеш обрати цей світ, а можеш його відхилити. Проте "На добраніч і щасти" притягує до себе. Це – стрічка, яку хочеться переглянути ще раз.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com