Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

06.07.2006 17:09

Фестиваль під знаком Х ("Відкрита ніч"-2005)

Ігор Грабович, KINO-KOЛО (27) осінь 2005

Як ми й обіцяли, пропонуємо вашій увазі статтю нашого постійного автора Ігора Грабовича, котрий став переможцем – і не вперше – конкурсу критичних матеріалів (у розділі аналітика) про минулорічний фестиваль "Відкрита ніч" і за традицією був запрошений до журі "Відкритої ночі" цього року. Наступного тижня плануємо оприлюднити статтю Грабовича про "Відкриту ніч. Дубль 10".

Дев’ята з половиною "Відкрита ніч" таки відбулася, попри різного роду тривожні очікування. Ще торік керівництво фестивалю вело мову про його закриття... Однак усе минулося й, судячи з присутности на відкритті гуманітарного віце-прем’єра Миколи Томенка, фест житиме. Арт-директор "Відкритої ночі" Михайло Іллєнко вручив Миколі Томенкові набір DVD з шістдесятьма українськими стрічками, серед яких, за словами господаря дійства, тридцять – лавреати міжнародних фестивалів. Відкриття фестивалю відбувалось у цілком визначеному річищі – своєрідної кампанії "реабілітації" українського кіна. Присутні в один голос твердили, що воно справді існує, проте його вперто не хочуть помічати – насамперед у нас на Батьківщині. Цю тезу підтримали й сам Микола Томенко, й голова цьогорічного журі "Відкритої ночі" Олександр Коваль, перелічивши кількох переможців міжнародних фестивалів, серед яких – Валентина Васяновича у Клермон-Феррані та Ігора Стрембіцького в Канні (принагідно зауважу, що в позаконкурсній програмі фільму Стрембіцього "Подорожні" не було).

"Відкрита ніч" позиціонує себе як фестиваль національного виробника. Це досить загальне визначення, втім, воно передбачає, що слід увести ще одне, уточнювальне, поняття – "національний фільм". А оскільки останнє – ще більш непевне, ніж "національний виробник", я вирішив позначити його літерою Х. Відповідно, на своїй програмці навпроти кожного фільму я ставив від одного до трьох Х – залежно від того, наскільки та чи інша картина відповідала моїм власним уявленням щодо того, яким має бути "національний фільм".

Що ж до критеріїв, то я визначив для себе один головний: стрічки мають резонувати зі мною як із громадянином. Після Помаранчевої революції інакше вже не сприймається. Мова насамперед про блискавичність реакції, і не стільки про актуальність, скільки про імпульсивність. У нас дуже довго все відкладалося, зазнавало пролонґації, надто довго обдумувалось та зважувалось. Надто довго наше кіно було "метафоричним" і "художнім". Тому справжній сучасний український фільм , означений літерою Х, мав би це пересилити.

3агалом на фестивалі було представлено 30 картин, із них 23 – в конкурсній програмі.

ФІЛЬМИ ОДНОГО Х

Події у справжньому "національному фільмі" мали б відбуватись в Україні. Як-от у стрічці Сергія Крутіна "Михайлюки". Тут вони розгортаються в одному з південних сіл. Це, сказати б, Україна на експорт. Ще з радянських часів. І вона, звичайно, експортує те, чого не мають сусіди, – південний темперамент і оптимізм. Скажімо, популярний тепер ситком "Моя прекрасна няня" дає саме такий варіант української жінки. У серіалі – це й няня Віка, і її мама Люба (нагадаю, що Любов Поліщук зіграла колись одну з головних ролей у "Вавілоні ХХ" Івана Миколайчука), і невгамовна баба Надя. Натомість росіян представляють винятково чоловіки.

Михайлюки

У "Газете по-киевски" (№132 від 14 липня 2005 року) було дано жартівливу пораду постачати українських жінок за кордон, зокрема до Росії. Журналістка Анастасія Вишневецька навіть розробила прейскурант. За одну українську наречену представник "дальнего зарубежья" повинен заплатити три тисячі, москвич – одну тисячу, росіяни з реґіонів – двісті долярів.

Щось подібне робить і Сергій Крутін у "Михайлюках". Росіянин прибуває до села "Михайлюки", щоб зустрітися з жінкою, якій він сплачує аліменти. Їх йому нарахували випадково – трапився повний збіг імені злісного неплатника та стороннього чоловіка. Врешті, все закінчується порозумінням – сторонній чоловік стає рідним. Логіка цієї стрічки надзвичайно проста: всі ми родичі, наша батьківщина – Радянський Союз. Крім того, що події фільму відбуваються в СРСР, герої ще й постійно розспівують пісню "Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз". Ідея однієї великої сім'ї, може, не така й погана, щоправда, в цій сім’ї давно вже розподілено ролі, й українцям відтак дістаються ролі няні Віки – неосвіченої, обмеженої, проте веселої, темпераментої жіночки – чи тієї ж Сердючки, з якої, зрештою, скопіювали няню Віку. Зрештою, "Михайлюки" продовжують одну з традицій українського кіна, представлену здебільшого стрічками Одеської кіностудії, котрі завжди тяжіли до жанровости й космополітизму. І кому, як не одеситові Крутіну, їх продовжувати? Тому одне Х.

Інша тема, що її полюбляють українські кіномистці, – пацифістська, причому її завше подавано або абсурдно, або нав’язливо. А у фільмі Тараса Кушніра "Анатомія пострілу" – й абсурдно, й нав'язливо. Нагадаю, що торік на "Відкритій ночі" режисер отримав приз за свою стрічку "Приймак" – історію про самотнього скульптора, який мріє перебратись із міста до села. Цього разу кіномистець зафільмував стрічку в такому собі напівдокументальному жанрі. З одного боку, головний герой – цілком реальний – тренер із кульової стрільби, з другого – анонімний ведучий на радіо, котрий розповідає про те, чи варто брати до рук зброю. Ведучого знято фраґментарно: ми бачимо лише його рот, із якого при кожному слові вилітають краплі слини. Таке собі наочне втілення знаменитого вислову "з піною біля рота". Проте особисто я так і не добрав, у чому мене переконував "з піною біля рота" ведучий програми, та й, власне, якою може бути розмова про зброю на українській радіостанції? Зброю в нас купити важко, загрози суспільству вона не становить (за винятком хуліганських випадків із використанням пневматичних рушниць). Нема про що балакати. Врешті, головний герой – тренер із кульової стрільби. Вчить дівчат стріляти. Успіхів йому та його вихованкам на змаганнях! Тому "Анатомія пострілу" бачиться пострілом повз ціль. І це – попри очевидну режисерську (а ще більше – операторську) майстерність. Ще одне Х.

Серед гуманістичних стрічок такого роду варто виділити анімаційну "П’єсу для трьох акторів" режисера Олександра Шмигуна, власне, за художнє рішення. Дві ляльки – тонка й товста – досить мирно уживаються. Потім приходить людина й веде їх на виставу. І на сцені змушує друзів битися між собою. У процесі бійки ляльки дедалі жорстокішають – шмаття летить навсібіч. Згодом, уже після вистави, одна з ляльок ледь приводить до тями іншу. Можна сказати, що ситуація є певною метафорою щодо нашого політикуму (фільм знімали напередодні президентських виборів), але, чесно кажучи, вже набридла позиція, коли ляльки щоразу виявляються лише жертвами, якими маніпулюють погані люди в чорних рукавичках. Слід уже показувати бойовитіших ляльок, що цікавіше і драматичніше.

А замикають парад стрічок з одним Х фільми ще однієї традиції. Йдеться про картини, де фігурують хворі люди. Я не знаю чому, але багатьом нашим молодим кінематографістам ця тема видається дуже привабливою. Може, сама по собі, може, за інерцією, перейнятою в "Київнаукфільму". Але знайти емоційний контакт із такими фільмами досить непросто. Як, наприклад, зі стрічкою про дельфінів, які лікують автистів. Це картина Максима Суркова "Інакші". Власне, ця тема є досить спеціальною і навряд чи може бути призначена для широкого загалу. Це все одно, що організувати масову лекцію на тему "Нове у хірургії" з детальним показом нових технологій. Тобто від того, що ти подивишся зайвий раз на чужі страждання, гуманістом більшим не станеш, лише втомишся. Те ж саме – й зі стрічкою Оксани Чепелик "Хор глухонімих". Як для науково-популярного фільм цей – надто емоційний, як для ігрового – надто патологічний.

ФІЛЬМИ ДВОХ Х

Сюди я зарахую стрічки, що мають стабільне глядацьке схвалення. Цього року симпатії публіки були на боці позаконкурсного "Гномика". Ось вам приклад справжнього чистого мистецтва. Ця досить безпосередньо знята стрічка розповідає про перебування кількох дітей у лікарні. Увечері, в палаті, одна з дівчаток розповідає своїм молодшим подругам страшні історії. Ще одна дівчина вважає всі ці розповіді "дитячим садком", вона ж бо настроєна більш романтично, ось-ось до неї має прийти хлопець. Врешті дівчатка, для повноти відчуттів, вирішують викликати таємничого гномика, і він... приходить. Ним виявляється ще один хворий – чорношкірий хлопчик із сусідньої палати. Такі стрічки ні на що не претендують, їх завдання – навіть не розсмішити, а передати безпосередність і чарівність дитинства. Автор "Гномика" Роман Барабаш, мабуть, розуміє це краще за інших.

Узагалі на фестивалі було кілька схожих стрічок. Одна з них – мультфільм "Погана прикмета" Оксани Черненко. Про чорного котика, який перебігає дорогу і приносить неприємності всім, зокрема й самому собі. Така от жартівлива історія, проте зроблена надзвичайно професійно й дуже винахідливо. Утім, вершиною кіна двох Х залишається неперевершений "Йшов трамвай №9" Степана Коваля.

Пересохла земля

Утім, не лише популярні стрічки належать до категорії двох Х. Тут-таки, наприклад, – "Пересохла земля" Тараса Томенка. Фільм побував на кількох фестивалях, проте приз отримав лише на "Відкритій ночі". Загалом "Пересохла земля" не викликає особливого відторгнення, чого можна було чекати з огляду на тематику. Притча сама по собі – досить патосний і претензійний жанр, а кінопритча – тим паче. Проте українські кніматографісти полюбляють цей жанр, він проходить у нас по відомству "справжнього мистецтва", тобто мистецтва "чистого", позачасового, неактуального. Кінокритик Лариса Брюховецька (Кіно-Театр. – 2005. – №4) вписала "Пересохлу землю" до традицій національного кінематографа, зазначивши, що стрічка нагадує Довженкову "Землю". Поставлений у такий контекст, фільм Томенка стає зрозумілішим, я сказав би навіть, прийнятнішим. І справді, Довженкова розкішна, плодюча земля висохла, стала пустелею. Лариса Брюховецька пов’язує її занепад із "натиском світу, виключно матеріального", протиставляючи душі тіло, а дух – матерії. Може, це справді так, проте – яка ж альтернатива? Янгол Томенка надто жалюгідний. Янголи – це ж таки воїнство Боже, а не пом’яті чоловіки середніх років із гусячими крильми за спиною. Вся виразність актора Сергія Сипливого полягає в докірливому погляді на свого мучителя. І все ж "Пересохлій землі" не слід відмовляти в художній переконливості та певній психологічній правді. Інша річ, що це правда перверсії. Починаючи від загальної ситуації, котра не особливо схожа на притчу своєю якоюсь надто вже декадентською надмірністю (скажімо, Іллєнкова "Криниця для спраглих", що розвиває схожу тему, більше відповідає поняттю притчі). У фільмі Томенка є досить дивні й несподівані епізоди. Особливо запам’ятовується той, у якому обивателі розглядають янгола через щілину в дверях. Він сидить посеред кімнати на гойдалці. Вигляд у нього мрійливий. Він явно отримує задоволення від того, що з ним відбувається. Чого б то? Його ж піймали з підбитим крилом, закрили у клітці з гусьми, а тепер показують за гроші. Може, тому, що такий розвиток подій іде назустріч таємним бажанням самого янгола? Він по-справжньому грішний янгол. І врешті-решт, чому пересохла ця земля? Така плодюча та жива? Чому янгол (явно чоловічої стати) впав у піски й там його підібрав інший, уже земний, чоловік? І чому цей чоловік одяг його так травестійно? Стрічка явно несе в собі більше, ніж пряме протиставлення духовости й світу матеріального зиску. Крім того, "Пересохла земля" – це вже не зовсім поетичне кіно, радше продукт його розпаду, що може перерости у створення нової (для України) естетики, представленої в Європі пізнім Фассбіндером ("Кверель") чи Ґріневеєм (практично кожен фільм).

ФІЛЬМИ ТРЬОХ Х

ОлігархБуло на фестивалі й кілька стрічок із загалом провального проекту "Любов – це...". Найсолідніше виглядав "Олігарх" Олексія Росича. Особливо на тлі студентських робіт, знятих за сирітські кошти. Утім, я перейменував би фільм на "Міліцейський бєспрєдєл" або щось у тому стилі. Бо чому головний герой зветься Олігархом – мені не зовсім зрозуміло. Начебто українець...

З чого живе – також не дуже зрозуміло. Врешті, ми бачимо його у трьох ситуаціях. У першій він купає доньку, і це найщасливіші миті його життя, у другій – бере участь у якійсь підозрілій вечірці десь на закинутому заводі. Головним номером вечірки є поїдання страв, сервірованих на голій дівчині. Герой намагається якнайшвидше цю вечірку покинути. І, нарешті, третій епізод – це допит того самого героя в міліцейському відділку. Це моя улюблена сцена у фільмі. Чогось макабричнішого мені не доводилось бачити давно.

Камера панорамує по мокрій стіні й заглядає у вікно відділку, розміщеного в підвалі. Біля вікна стоїть старший міліціонер. Про нього ми знаємо одне – нещодавно зґвалтували його доньку (мабуть, важко живеться в уявному місті Росича, якщо тут панує такий бедлам). Старший міліціонер злий на весь світ. Разом зі своїм молодим напарником вони допитують Олігарха, якого затримали цілком випадково й, судячи з усього, абсолютно незаконно. Тепер вони катують його, що не лише незаконно, а якось навіть і невмотивовано. Врешті-решт, Олігарх готовий підписати все, що йому пропонують. Натомість міліціонери обговорюють варіанти його вбивства, називаючи серед іншого закачування повітря у вену. Я був готовий до такого повороту. Більше того, він мені подобається. От закачали б Олігарху повітря у вену, ось помер би він, а там, диви, й повернувся б як живий мрець та й ну помщатися міліціонерам, які його закатували. Він може також піклуватися про свою доньку, на яку обов’язково чатуватимуть небезпеки в цьому вкраїнському варіанті "Міста гріхів". І до такого розвитку подій є чудові передумови – стрічку зафільмовано (оператор Андрій Лисецький) як горор, причому в кращих традиціях його латинського різновиду. "Олігарх" своєю синьо-червоною палітрою нагадує мені стрічки Маріо Бави, а натуралізмом – і Даріо Ардженто. Натомість Росич обирає інший фінал. Олігарх вижив і зараз бомжує. На бульварі його випадково бачить донька. Олігарх напевне втратив пам’ять, бо грається із собаками, не помічаючи дівчинки. Дівчинка плаче. Титри. Фільму я ставлю три Х, з огляду на чудову операторську роботу, котра, можливо, з часом буде адекватна новій хвилі національного кіна. А тепер спробуємо собі її уявити.

Якщо колізія українського фільму видається вам відверто неправдоподібною, то слід зосередитись на тому, що вдається нам найкраще, – на коміксах. Схема народження героя коміксу завжди однакова: хлопчик щось дуже любить у цьому житті (батьків, дівчинку тощо), потім отримує травму (психологічну, а частіше фізичну) й перероджується. Згадаймо Бетмена чи Людину-павука. "Олігарх" – непогана назва для комікса, тим більше, що тематично вона ближча українцям, ніж Людина-павук. Я вже уявляю собі історію про привид скривдженого українського олігарха. Ось у нього відбирають "Криворіжсталь", потім обленерґо, телеканали, газети та "Динамо-Київ". Податківці днюють і ночують на його підприємствах. Дружина втікає з кимось із секретаріату Президента. Врешті, він потрапляє під колеса президентського кортежу і згодом повстає як привид, щоб тероризувати своїх ворогів. Звичайно, це антигерой.

Йому повинен хтось протистояти. І ось тут я вже гублюся, бо знайти справжнього героя мені не так легко. Точніше, неможливо, судячи зі стрічок молодих наших кінематографістів. Хоча таким героєм міг би стати юнак із фільму "Прощавай" Романа Бровка. Це єдина картина на фестивалі, в якій знайшла свій відгомін Помаранчева революція.

На Майдані Незалежности дівчина на когось чекає. За нею спостерігає Телепузик. Нарешті до дівчини підходить її хлопець. У нього виникає бажання сфотографувати дівчину з Телепузиком. Телепузик погоджується й вони роблять кілька знімків. Зокрема фотографують дівчину в Телепузика на руках. І раптом після закінчення фотографування Телепузик не хоче її відпускати. Що сталось? Телепузик знімає маску і дівчина впізнає його. Нас переносять у події осени-зими 2004 – 2005 років. Майдан Незалежности. Помаранчеві стрічки, наметове містечко. Хлопець і дівчина разом. Їм добре, вони цілуються. Вони вийшли на Майдан, щоб довести, що вони "не бидло і не козли". Але що сталось потім? Він – Телепузик, вона – з іншим. Може, вони посварились через якісь ініціативи нової влади? Може, їй не вподоби призначення Оксани Білозір міністром культури і туризму? Відповіді ми не знаходимо, але це справді драма. А якщо розгорнути події далі? Ось він – наш народний месник під маскою Телепузика. Відмова дівчини, а потім і численні провали нової влади дають йому силу. "Куди поділись наші ідеали, ідеали Майдану?" – запитує він. Місто тремтить, владу охоплює неспокій. Порошенко скликає РНБО. Ющенко звертається до народу: "Друзі", – говорить він, – "я вас дуже прошу, зберігайте спокій". Тим часом герой виправляє недоліки влади. Один за одним щезають корумповані чиновники, занесені в чорні списки "Пори". Олігархи зрікаються вкрадених у народу підприємств. Пінчук звільняє з ICTV Кісєльова. Герой навіть привозить із Москви Бакая разом з украденим "Майбахом". А ось "Майбах" Кірпи він забирає собі й перетворює його на власний засіб для пересування (щось на зразок "Бетмобіля", але з використанням українських новітніх технологій). Врешті, він тепер уже не Телепузик. Він – Помаранчевий Месник. І ось вороги зустрічаються: Олігарх проти Помаранчевого Месника. Хто переможе?

На мій погляд, саме такий фільм може претендувати на звання "Національного".

Час нам гідно відповісти на "Бетмена" – "Олігархом" , на "Місто гріхів" – "Пересохлою землею", на "Хижака проти Чужого" – "Олігархом проти Помаранчевого Месника".




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com