Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Штатив для селфи палки для селфи KJstar.

Статті

14.07.2006 17:56

Страх у домі

Олег Сидор-Гібелинда

En herb lokusto trils,
en herb lokusto trils…
("В траві ховався коник…"), Н. Носов – мовою есперанто



Ворог ближче. Ближче, ближче… Зазвичай він пролізає в оселю, розбивши скло у вхідних дверях. Рука-рукавиця спритно вивертається крізь раму, вправно смикає клямку – і прослизає в "мій дім, мою фортецю". Далі вже розпочинається полювання на господаря. Останньому – непереливки у своєму затишному будиночку, що відтепер вишкірюється проти нього (а не проти нападника, нá тобі!) всіма кутками.

Сходами – легко скотитися вниз, а з даху просто куякнутися. На люстрі – повисаєш над прірвою. Підвал – пастка, а не сховок; рраз! – і на засув; тебе – не його (і знешкодивши "тебе", "він" побіг гамселити твого любого кіндера). Скоцюрбився в комірчині, а то й, пардон, у клозеті, але нахабний кулак миттю пробиває фанерну стіну. От тобі й фортеця, от тобі, дядечку, і Юріїв день. Криком волаєш, лізучи у віконце, але натреноване голлівудське тіло чомусь застрягає в отворі, який змалів до шпаркових ґабаритів. А ззаду… тебе… вже хапає… чорна рука!!!

Дві третини заморських трилерів скроєно за цими лекалами. Перелічувати всі зразки – як переписувати фільмовий довідник. Про давню опозицію "західного дому"/"слов’янського поля" теж казано-переказано. Про те, що страшне в нас – просто неба, в них – у замкнутому просторі (виявляється, не так добре замкнутому, як хотілося). Бо в нас і про дім свій думати забули, а вони всі з жиру казяться, хороми будують. Це ми полями-лісами від онопрієнок гасаємо, а вони самі в гості до свого норман-бейтсика завітати норовлять. Хрін за редьку не солодший. І в мотелі смерть – не пряник.

Та усталена архітектурна парадигма – що її недоліки легко списати на полегшені будівельні стандарти, які своєю чергою випливають із кончої потреби приступного для мідл-класу кредиту на будиночок, що за своїм означенням не може бути міцноцегляним та смертенепроникним (начувайтесь, маніяки!), – така парадигма, схоже, починає стомлювати самих американців. З одного боку, це вичерпаність, розамортизованість самої фабульної схеми, якої не вільно експлуатувати довіку. Із другого – схему цю, виявляється, можна "збагачувати зсередини". Причому буквально.

Від якогось часу не такий страшний заброда-зарізяка, як… дім (який "завжди з тобою", а от лихі гості не щодня на порозі трапляються). Ґандж його – не вразливості внутрішньої конструкції, а саме їх монструозна ускладненість. А якісь недобрі чинники проявляються у процесі самоеволюції. І ось уже – раніше привітна – хатка випробовує свого хазяїна, мов кінґівська Крістіна (для тих, хто забув, нагадаю: вона авто). Дім-сховок демонструє мімозну тендітність, поряд із тим – він уже не становить рятівного моноліту. У його просторі блискають якісь розряди, стіни розшаровуються, лущаться, кришаться, облазять… більше того: з боків висуваються зловісні шухлядки, хряскають каверзні дверцята, риплять вредні шафки – теж, до речі, знахідка для маніяка – див. першу серію "Крику"/Scream. Останнє в пострадянського глядача асоціюється швидше з лікарськими боксами (в наших поліклініках їх сусіди – офіційні кабінети, куди заходиш із такою самою охотою, як до хати техаських пилярів). У людей старшого покоління – з коридорними утворами, куди на хвильку замикали в’язнів чергової лубянки – при наближенні конвою з іншим в’язнем, про що сповіщав дзенькіт наглядачевого ключа.

Тільки тут інша петрушка. Свої пустують: "Люди під сходами"/The People Under the Stairs Веса Крейвена. У цьому випадку негідники – самі перебувають у домі, а їхні жертви є прибульцями (звісно – некликаними). Напругу ж створюють марґінальні простори будинку – ними можна хіба повзати навкарачках, або ж, зіщулившись, тулитися до стін свого ефемерного притулку, відшуканого серед коридорних перипетій, міжпанельних переходів, паралельних лабіринтів, де як риба у воді почувається двійко абориґенів, малолітніх канібалів – і де вони рятуються від людожерів дорослих і знавіснілих, у теперішньому часі – сектантів, у минулому – майстрів трунної справи. Домовина – ще один образ дому: останнього й не надійнішого за всі попередні (чекайте на хробаків).

Тринадцять привидів/Thir13en Ghosts На тобі, небоже, що мені негоже. Родичі, виявляється, й за океаном – ще та штучка, в чім нас переконують "Тринадцять привидів"/Thir13en Ghosts Стіва Бека. Спадок хитровумного дядечка перетворюється для племінника Артура на пастку з моторошними шатунами й герметично закритими дверми, скло яких помережане магічними написами латиною, а на додаток (езотерики, спокій!) вони здатні розрізати бідолаху навпіл, коли той не петрає у правилах смертельної гри. (А це реґулярно й трапляється з персонажами "Куба"/Cube Вінченцо Наталі – фільму, що позначає горішню межу ірраціоналізації простору, бо ж сукупність кімнат не утворює тут єдиного дому, а низку безглуздих покар ніяк не витлумачувано. Серед можливих (і заперечених) інтерпретувань – і такі як "вигадка уряду" та "забутий суспільний проект… Великий Брат назирає за нами" – пряме переадресування радянській практиці, ізгої якої в ідеальному варіанті рухалися так само, як і тут: викидаючи вперед черевика. Певною мірою, "Куб" є антиподом "Сталкера", адже в останньому випадку персонажі посуваються назустріч небезпеці внаслідок вільного вибору долі, а не скотилися в жерло ситуаційного абсурду). Тож привиди вже й не лякають, хоч данину їм сплачено щедро.

Із приватних територій – стрибок у зону суспільного побутування, "другий дім" для справжнього трудоголіка-американця. І вони кишать своїми жахами і страхами, що вагітні подеколи і приємними несподіванками. Так, невдаха-лялькар із сьомого з половиною поверху та низьких стель через тісну комору втрапляє прямісінько до мозкових звивин кінозірки, навіть повсякдення якої видається Крейґові Шварцу за солодку казку. "Бути Джоном Малковічем"/Being John Malkovich Спайка Джонзі, однак, задоволення – з розряду нетривало-наркотичних, бо із зони фешенебельного комфорту швидко втрапляєш на дорожне, а згодом і життєве узбіччя, дослівно – "без даху над головою"; отримавши копня під зад – і від жінки, й від коханки. Таким є розрахунок для порушників класових – і архітектурних – ієрархій.

Пилка

Тож краще вже хоч і страшний, а дім – і свій. Найліпше – в ретро-стилі, багато поверхів та кімнат, ніяких сусідів, сам усьому голова. Нащо відразу Дракула? Можна й без нього. У "Фільмі про Рокі Горрора"/Rocky Horror Picture Show Джіма Шермана – ґеївське кодло, у "Страхіттях"/The Frighteners Пітера Джексона – колишня медсестра з матусею, достеменні маніяки. (Цікаво, що в "Пилці"/Saw Джеймса Вана, дія якої відбувається у тьмавому підвалі, а жменька приречених нагадує "братів по нещастю" в "Кубі", організатором кривавого заходу є санітар Зеп). Обидва рази – американська провінція, а не розтлінна Європа, та не заздрю я тим, хто зазирне до таких помешкань; п’ятами встигай накивати. Стривайте, ми десь це вже бачили: стрільчасті вежі, похмурі, темні стіни, вузькі віконні отвори, дерев’яні хрестовини, дахи-гостряки. Ба, знайомі все обличчя: American Gothic, полегшений варіант для фермерів, малярський шедевр Ґрента Вуда. Забуто стару бувальщину про мільйонера, котрий по цеглині перевіз до Штатів середньовічний замок із-за океану. Нині в цьому немає потреби: почвар мурують на місці, оптом і поштучно.

Альтернативою їм може бути божевільна сваволя чергового скоробагатька, започаткована ще веллсівським Кейном. Його – так і не добудована – Ксанаду насправді є конґломератом різних стилів, та над зиккуратом і ґондолою, "аравійським куточком" і зоопарком владарює та сама ґотика. Тож маґнатові-постмодерністу не лишається тут нічого іншого, як померти – в зимних просторах безлюдних зал, мріючи про дитячі санчата, найпростіший засіб пересування з усіх можливих, окрім "своїх двох" – хоч би як, але геть за межі цього жахіття. Інший проект Кейна, "театр однієї акторки", виявився не менш фіасковим і спричинився до танатологічного поривання Сюзі Александер. Зауважимо, предтеча Ксанаду впізнається не тільки у проектах Кубли-хана, якого згадано у фільмі (викресаного до життя Борхесом (слідом за Колріджем та його перекладачем Бальмонтом. – Ред.), в іншому есеї якого читаємо – близьке нашій темі: "...він помирав сотнями смертей у дворах, форми й кути яких стомили б навіть геометрію…"). Саме такий прототип бачимо й в образі персонального замку Гораса Волпоула, першопрохідця "ґотичного роману", – у Строберрі-Гіллі поблизу Лондона – перебудованому в 1747 – 1792 роках і вдостоєному аж трьох видань окремої книжки з описом його прикметностей, виконаних у ґотичному ж стилі, які, однак, були поєднані хаотично і примхливо з ознаками інших напрямів та епох, аби, за словами автора, "вможливити сучасну витончену розкіш". Провістя Вавилона, казанка народів і націй – яким є Захід, а передусім Острів, – сьогодні?

Добра, стара Англія… Це у старі часи маніяцьке лігво облаштовувалося десь на штатівській околиці, зазвичай на Півдні – або на Сході (Європи; звісно ж, Трансильванія). Нині – в центрі цивілізованого світу екс-Лола, вкотре перефарбована Франка Потенте віднаходить саморобну буцегарню, збудовану на кшталт далекоазійської (пор.: "Мисливець на оленів"/The Deer Hunter Майкла Чіміно) клітки, де жертви знемагають по горло у воді. Таким є "те, що на споді" лондонського метра в "Жаху"/Creep 2004 року. За інших обставин аналогічна транспортна інституція давала притулок волоцюгам та злодюжкам – героям Бессона та Жуньо, – але тут двійко їхніх колеґ гинуть у найзлиденнішому з барлогів, бо виявилися сусідами потвори-бидлотника, жертви лікарських вправ.

Але ж і задвір’я Заходу ніхто не збирається реабілітовувати. Тільки з румунських обійсть, сконфіскованих нащадками комісара Міклована, увага Голлівуду переноситься до туманної Словаччини, в центрі якої австрійський вигадник облаштовує тортурний арсенал. Особливістю є його відносна відкритість – розташований він у міській зоні, двері відсутні, а зовні охороняється не надто й пильно, зате вихід "звідти" можливий за виняткових обставин. Прикметно, що в "Гостелі"/Hostel Ілая Рота – забороненому в нас, як і більшість горорів (в Україні це вже традиція) – відсутній також контраст між домом-монстром та середньовічними вуличками Братислави. Сама тьмяність аркових склепінь дихає загрозою, про що ми вже знаємо з "Кровної єдности"/Bloodlines Олєґа Гаренчара (де лунає фраза: "...яке тут усе химерне, навіть пахне інакше", – і виринає діючий комуністичний меморіал)… Невже правда?

Не припиняються химерні диференціації замкнутих зон, нуртування обмежених просторів, хаоси в одній окремо взятій кімнаті… Байдуже, "Кімнаті страху"/Panic Room Девіда Фінчера – чи просто "Замурованій кімнаті"/The Sealed Room Девіда Ворка Ґріффіта (часовий проміжок між якими – трохи менший за століття). Не так і важливо, де й коли коїться зло – в серці Мангеттена напередодні Міленіуму чи за доби Просвітництва у якомусь німецькому герцоґстві. Навіть не головним є, що в одному випадку, рятуючись від грабіжників, мати з донькою свідомо всамітнюються в камінній коробці; а в другому – ревнивий principe замуровує в алькові дружину з коханцем-музикою…

Бо відтепер – і здавна – спокою не чекайте. Архітектура вбиває, стомившись від людської підлоти. Чи користаючись нею у своїх цілях. І не питайте, яких. Не знаю; вірю: не можемо…




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com