Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

18.07.2006 15:30

Вірменський кінематограф: риси біографії

Сурен Асмікян

Від 10 до 15 липня у вірменський столиці проходив ІІІ Єреванський міжнародний кінофестиваль "Золотий абрикос", зі списком переможців якого можна ознайомитися тут. Пропонуємо матеріал, присвячений історії вірменського кінематографа, що був видрукуваний у 28 (зима, 2006) числі часопису KINO-КОЛО...

Вірменія, країна давньої культури, свою зустріч із юною музою кінематографа глибоко вистраждала. Марними виявилися на початку ХХ століття спроби окремих діячів вірменського мистецтва довірити екранові свої задуми й надії. Вірменська земля, сплюндрована смертоносними ударами імперій, що гризлися між собою, виявилася вельми "кіногенічним" матеріалом для заїжджих операторів, одначе стати живлющим ґрунтом для виробництва власних фільмів не могла. Тільки утворення держави, початок будівництва мирного життя уможливили заснування національного кінематографа.

Днем народження вірменського кіна прийнято вважати 16 квітня 1923 року, коли декретом Раднаркому Вірменії при Наркомосі було створено Держкіно Вірменії. Біля витоків вірменського кіна стояли 28-річний талановитий організатор Даніел Дзнуні та зірка російського дореволюційного кіна Амо Бек-Назаров, який уже пройшов школу режисури в Держкінпромі Грузії. Перший-таки фільм Бек-Назарова, зроблений у Вірменії, – "Намус" – став помітним явищем.

За жанром "Намус" – типова мелодрама: історія закоханих, які стали жертвами забобонів, атавістичних уявлень про "честь" ("намус"). Метафоричність мови й точність деталей, що відтворюють звичаї, мораль, побут народу, викликали великий інтерес. Успіх фільму сягнув за межі республіки. Наступні стрічки Бек-Назарова підтвердили високу майстерність і ориґінальність цього режисера. Масштабні, зняті в епічному ключі картини "Заре" (про життя курдів), "Хас-Пуш" (про стихійний бунт іранської бідноти проти гнобителів) засвідчили незамкнутість вірменських кінематографістів на власній національній проблематиці, їхній інтерес та співчуття до інших народів, на долю яких також випали випробування і трагічні потрясіння. Ці фільми було сприйнято як програмні – внаслідок чого навіть з’явилася стильова характеристика: "Схід без прикрас". На противагу так званим "орієнтальним фільмам", у яких Азію було подавано як край екзотичних чудес і жахів, вірменські стрічки прищеплювали смак до правди як вона є – Схід показаний був у реальному комплексі суперечностей і характерів, які, нехай повільно, але невідворотно дозрівали до зламу закостенілих звичаїв, розриву пут рабства.

Мексиканські дипломатиУ досить широкому спектрі представлена "вірменська комічна": жанрово-побутова комедія "Шор і Шоршор", політична сатира "Мексиканські дипломати", народно-героїчна комедія "Кікос".

"Лебедина пісня" вірменського німого – фільм "Ґікор". Це зворушлива, психологічно тонка кінооповідь про хлопчика, загубленого жорстоким, нелюдяним "світом". Цей сюжет (єдиний прецедент у вірменському кіні) було втілено двічі – у вісімдесятих роках здійснили постановку "Ґікора" у звуковому й кольоровому варіанті.

У березні 1924 року в Єревані вже діє власна кінолабораторія, а наприкінці двадцятих Вірменія має непогано оснащену кіностудію з великим знімальним павільйоном, що був згодом обладнаний потрібною освітлювальною та звукозаписувальною апаратурою.

Пепо1935 рік – визначальний для вірменського кіна. Вийшла на екрани перша звукова картина – "Пепо". З одного боку, вона сконденсувала в собі досвід досягнень "великого німого", з другого – рішуче розширила простір вірменського фільму. Дія вийшла за межі історії про те, як багатий купець пограбував родину бідняка. На екрані заворушилася, забурхала шумна вулиця, населена простим трудовим людом. Вулиця перестала бути тлом, зробилась активною дійовою особою, якою і мала виступити у ХХ столітті. Цей мотив на матеріалі колишнього життя був пророчо вгаданий у першому вірменському звуковому фільмі. Видатні вірменські актори зіграли в цій картині свої найкращі ролі.

Фільм "Пепо" здобув міжнародне визнання, став свого роду повноважним представником вірменської культури за рубежем.

Двадцяті-тридцяті роки можна охарактеризувати як етап становлення й формування національної школи вірменського кіна. Однак не можна уявити історію кінематографа загалом і вірменського зокрема як невпинний рух угору. Перша серйозна криза у вірменському кіні далася взнаки наприкінці тридцятих років і поглибилася наприкінці сорокових, у період різкого скорочення виробництва фільмів, так званого "малокартиння". Ця криза була зумовлена ідеологічним диктатом, що його нав’язав тоталітарний режим. Творчість штучно втискували в рамці певних схем і стереотипів (скажімо, кліше "історико-революційного фільму"). Щоправда, й за тих років було випущено кілька вражаючих кінотворів: фільм "Занґезур", про політичну боротьбу в період громадянської війни, історико-патріотичну епопею "Давид-Бек" та документально-публіцистичну картину "Країна рідна". Але загалом діапазон вірменського кіна в ті роки різко звузився. І коли у п’ятдесятих почалася "відлига", вірменському кіну довелося заново пройти школу професіоналізму.

Від середини п’ятдесятих років поступово ширшає обсяг виробництва ігрових та документальних фільмів. Поступово відновлюють професійну майстерність кінематографісти, які прийшли в кіно ще до війни, а також нове покоління, яке відгранює своє мистецтво на короткометражках. Широку популярність у цей період завоювали фільми про леґендарного революціонера Камо ("Особисто відомий", "Надзвичайне доручення"). Історію національно-визвольної боротьби представлено у фільмах "Північна райдуга" й, пізніше, "Зоря надії". Досвід традиційних мистецтв продовжували освоювати в екранізаціях "Через честь", "Стрімчак", "Коріолан", у музичній комедії "Каріне". Кінематограф спробував також дати екранне втілення мистецтву видатних художників і акторів. Успіх мала традиційна мелодрама ("Пісня першого кохання", "Серце співає", "Серце матері", "Про мого друга").

П’ятдесяті роки для вірменського кіна – це період відновлення професіональної форми й початку мистецьких пошуків.

Плоди цих шукань з’явилися на початку шістдесятих. Короткометражні стрічки "Тжвжик", "Розтоптана обітниця" задіяли новий, неосвоєний доти матеріал західновірменської дійсности. Неповторний колорит, своєрідність гумору цієї гілки вірменської культури привнесли нові інтонації у вірменське кіно. Крізь безхитрісні або ж недоречні ситуації та мотиви почала пробиватися тенденція, співзвучна духові доби, – прагнення людини до розкріпачення й вивільнення особистости.

Свіжістю погляду й досконалою майстерністю вирізнялися короткометражки "Господар і Слуга" й "Автомобіль Авдо". Однак виняткова сміливість у трактуванні подій перших радянських років у останньому з цих фільмів накликала на нього гнів високого начальства. Картина була спотворена, а потім і взагалі заборонена партійним керівництвом Вірменії.

Здрастуй, це я!У цей період вирішальним виявився творчий злет режисерів Ф. Довлатяна й Ґ. Маляна. Два фільми, зроблені ними за ориґінальними сценаріями на сучасному матеріалі в 1965 – 1966 роках, – "Здрастуй, це я!" і "Трикутник" – стали для вірменського кіна етапними. Тут різко окреслилися поворот до глибинного осягнення таємниці сучасної особистости, увага до "внутрішнього світу" людини й до проблем її присутности в суспільстві.

"Здрастуй, це я!" – розгорнута вшир кінооповідь про вірменського вченого-фізика, про випробування, які випали на долю всього його покоління, про притаманне йому почуття відповідальности, про те, чого ніяк не відпускає пам’ять, – "тягар минулого" й... любов. "Трикутник", навпаки, – камерний фільм: тут дію обмежено стінами кузні. Картина підіймає завісу над внутрішнім світом простих людей-трудівників: вони ревно бережуть нерозривність зв’язків, які єднають їх одного з одним, щó дає їм змогу й перебувати у "великому світі", і протистояти йому.

Брати СарояниУ фільмі "Брати Сарояни" вперше з незвичних позицій показано громадянську війну початку двадцятих у Вірменії. Безвихідь ситуації, коли цілий народ опиняється між "молотом і ковадлом" ворогуючих політичних сил, трактовано з правдивим трагізмом.

До числа досягнень тих років слід віднести документальну кінопоему "Сім пісень про Вірменію", документальний есей "Мартірос Сар’ян", соціальну драму "Ми і наші гори" – спробу осмислити абсурдистську ситуацію з позицій високої моральности і громадянськости.

У цей період триває успішне освоєння класичної літератури – у фільмах "Хатабала" й "Хаос".

Кінець шістдесятих ознаменувався вторгненням вірменських кінематографістів у сферу високої поезії. Унікальний фільм С. Параджанова "Колір ґраната", що його неможливо підвести під будь-яку жанрову ґрадацію, і сміливі пошуки А. Пелешяна в царині кіномови, які вилилися в його теорію "дистанційного монтажу", а також одкровення його фільмів "Початок", "Ми", "Пори року", "Наше століття", пізніше, в дев’яності роки – "Кінець" і "Життя" – піднесли вірменське кіно до світового рівня.

Вірменське кіно шістдесятих відобразило сучасний йому рівень національного характеру й самосвідомости. І низка фільмів здобула широке міжнародне визнання.

Мистецький пошук тривав і в сімдесяті. Прийшло нове покоління кінематографістів. Настала смуга стабільности, розширилось кіновиробництво. Від 1976 року кіностудія "Вірменфільм" і Студія хронікально-документальних фільмів переїздять у передмістя Єревана, в нововідбудований великий комплекс із двома павільйонами по 600 квадратних метрів, сучасною звуковою студією, цехом мультиплікації, ґаражем, великими складськими приміщеннями для реквізиту й костюмів, лабораторією. Щорічний обсяг виробництва на провідній кіностудії "Вірменфільм" сягнув шести-семи фільмів, а студії ЄСХДФ (пізніше "Айк") та "Єреван" систематично випускали кількадесят документальних і телевізійних стрічок за рік. Кінопродукція стала відрізнятися жанровою та стильовою різноманітністю.

У концепцію вірменського фільму проник мотив внутрішнього опору й етичного протистояння дійсності – самій тоталітарній системі, яка почала давати тріщину. Герой вірменського кіна часто опинявся перед доконечністю вибору. Цілком своєрідного перетворення у вірменському кіні цього часу зазнав стиль "ретро" – не "минуле" з погляду "теперішнього", й не "минуле", ностальгійно відновлене сьогодні, а "минуле", яке оцінює "теперішнє" і зчаста виголошує йому вирок.

Серед картин сімдесятих років – "Наапет" і телефільм "Дзорі Міро" – про перший в історії XX століття геноцид 1915 року, жертвою якого став вірменський народ. Фільм "Народження" розповідає про труднощі становлення молодої вірменської держави у двадцятих роках. У жанрі "внутрішнього монологу" витримано стрічку "Осіннє сонце", досвід вивчення повсякденного життя подибуємо у фільмі "Тут, на цьому перехресті", до актуальної соціально-психологічної проблематики наближаються картини "Вода наша насущна", "Добра половина життя", "Там, за сімома горами", "Господар", "Самотня горішина". Мелодрама засяяла новими гранями в картинах "Ляпас" і "Живіть довго". Серед вдалих комедій – "Солдат і слон", "Чоловіки", "Людина з Олімпу", короткометражна стрічка "Шовковиця". Десятки років з екранів телебачення не сходять психологічна драма про сучасну вірменську жінку "Аревік" та колоритна музична комедія "Наречена з Півночі".

Болісний пошук нових форм виразности й нового погляду на дійсність бачимо у фільмах "Хроніка єреванських днів", "Серпень", "Ліричний марш" та в деяких інших роботах.

Два фільми на матеріалі життя другого за величиною міста Вірменії ("Пісня минулих днів", "Танґо нашого дитинства") стали свого роду пам’ятником Ленінаканові (нині Ґюмрі), зруйнованому майже вщент землетрусом 1988 року.

У вісімдесяті роки почали випускати унікальний телесеріал про скарбницю вірменської духовної культури – Матенадаран, було знято перший багатосерійний ігровий фільм про долю вірменського інтеліґента в контексті всіх етапів розвитку нашого суспільства ("Де ти був, чоловіче божий?").

Перший вірменський мультфільм створено 1937 року, постійне виробництво мультфільмів налагоджено в 1967-му. Сьогодні вірменська анімація здобула світовий розголос – її відзначає самобутність виражальних та музичних рішень.

Вірменська документалістика, починаючи від першої неігрової стрічки, "Хорурдаїн Аястан" (1924), послідовно й точно виконувала свою головну місію – впродовж десятиліть створювала кінолітопис життя свого народу, відобразила найважливіші події, відтворила портрети видатних людей – героїв, учених, художників, творчих і громадських діячів. Однак від кінця шістдесятих років у вірменському документальному кіні бурхливий розвиток одержали так звані "поетичні жанри". Хронікальний матеріал зазнає тонкої авторської обробки, незрідка привноситься лірична інтонація. Поетичний образ, піднятий на фундамент документального факту! Ця тенденція, підхоплена молодим поколінням кінематографістів, здобула визнання критики – численні фільми було відзначено призами на фестивалях.

Спостерігається і протилежна тенденція: в сімдесяті – вісімдесяті роки у вірменський ігровий фільм вихором увірвалася документальна стилістика. У низці фільмів поєднання "гри" й "документа" дало несподіваний ефект.

Так чи так, можна з певністю сказати, що у вісімдесяті вірменське кіно сягнуло етапу зрілости й було готове до виконання найскладніших та найглобальніших мистецьких завдань.

Критика вже зазначила, що вельми симптоматичними є назви більшости вірменських фільмів останніх десятиліть – "Голос волаючий", "Вітер забуття", "Заручники", "Лабіринт", "Кров", "Остання станція", "Прокляті", "Катастрофа", "Чорне і біле", "Господи, помилуй"... Ці фільми відображають реальність, стан "тектонічної напруги", в якому перебуває вірменська нація в ситуації "зламу епох".

Та допитливий погляд мистця не обмежується фіксацією кризи суспільства – він шукає шляхи виходу. Найрізноманітніші й у найменш очікуваних місцях. Цілу низку картин присвячено розгадці феномена Сергія Параджанова – уже здобули визнання фільми "Параджанов. Остання весна" і "Параджанов. Останній колаж".

Вірменські кінематографісти намагаються "розрубати" кінозасобами "карабаський вузол". Вірні своєму громадянському й патріотичному обов’язкові, документалісти зафіксували на плівці всі етапи героїчного протистояння. Водночас є перші спроби поетично-публіцистичного та філософського осмислення долі нації в період трагічних випробувань кінця століття й тисячоліття.

Є чимало цікавих задумів, зокрема, приурочених до історичної дати – двохтисячоліття християнства й 1700-річчя проголошення його державною релігією у Вірменії. У дев’яності роки вперше в історії вірменського кіна починається приватне кіновиробництво. Економічна відсталість країни й недосконале законодавство не сприяють швидкому входженню вірменського кіна у вільний ринок, але цей шлях неминучий, і нове покоління вірменських кінематографістів успішніше пристосовується до нових умов, учиться не залежати по-рабськи від державних дотацій. Це вселяє надію, що за сприятливого збігу обставин вірменське кіно знову зможе порадувати своїх шанувальників.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com