Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

13.01.2003 11:51

Дзеркальні штандарти в руках каліграфів(українська анімація на МКФ “Крок”)

Сергій Саржевський, KINO-KOЛО #15

Чомусь саме такий образ постає перед очима, навіяний перемогою українських аніматорів. Повертаються вони з походу, звучить жайворонок у високості, а за полком, наче курява, віється “аніма”, українська душа. Ось така мара. Але ж справді, сталося! Наші перемогли! Безглуздою футбольною радістю переповнюються груди, квітнуть квіти усіх сезонів, як на полотнах голландських майстрів-флористів. Після надійного гідропонного живлення радянських часів, тому, що стало анімацією незалежної України, довелося вдатися до еврифагії, круки на всіх роздоріжжях віщували ерготизм, але… добре спрогнозована катастрофа поки що відкладається на невизначений час.

Гедоністичні романтики, що супроводжують україно-російський анімаційний фестиваль “Крок” у його акватичних мандрах, може й розчарувалися. “Крок” вабить камерною спілкою, летючим плаванням десь поміж варягами й греками, а в парні роки, із 1998-го року починаючи, – попід гіпнотичними берегами російської півночі, де у проміжках між містами панує тиха пустка. “Крок” народився пам’ятного 1989 року в Україні, і відтоді саме українські фестивалі непарних років вважаються “справжніми”, статечними подіями в буремному житті колись вітчизняної анімації. Отож, нинішній “Крок” – також парний, додатковий. Зауважуємо це із скромности, бо ж перемога на московсько-петербурзьких теренах для нас украй солодка. А розчарування могло спіткати шанувальників екстремального відпочинку через те, що фестиваль цього разу мав жорсткий і надто вже робочий графік. До цього спричинилися члени селекційної комісії, які щедрою рукою прочинили двері конкурсної програми аж 170 творам, і російські річковики, для яких плавання – це робота, що її варто виконати якнайшвидше. Внаслідок такого ставлення до своїх обов’язків і зобов’язань з боку доленосної частини, шерегові козаки й нетяги фестивалю мусили насолоджуватися в два горла і працювати в дві шиї. (Як бачите, втіхи “Кроку” ми все ж таки завжди ставимо на перше місце).

Зі зрозумілих причин українська програма, – хоч би й інформаційною вона була, – завше предмет особливого піклування, й не лише тому, що в шумовиння днів за кормою фестивалю зазирає український прапор. Звітний період був зовсім не поетичним ані для кіна, ані, тим паче, конкретно для анімації. У “Кроку”, як відомо, два рівних є крила, проте, красиве і корисне, українське крило останнім часом вимахувало дещо стомлено навіть у порівнянні з теж натрудженим російським. Те, що Ґран-прі цього, престижного без усяких церемонних перебільшень, фестивалю врешті перепало саме Україні, стало незапланованою сенсацією, на яку вже віддавна спрагло чекала СНД. Може, цей вагомий для всього українського кіна прецедент виглядає дивовижею для капітанів і матросів кіновиробництва, але, з огляду на презентабельність цілої нашої програми, перемога, що дісталася Степану Ковалю, постає логічною й переконливою. Цього разу обставини склалися так, що роботи, про які мовитиметься далі, явили собою повну й органічну картину того, що діється в анімації, причому не лише національній, але й світовій. Глобальний контекст цього разу виявив себе без припрошування і перепросин. Тому справедливо буде репрезентувати доробок української майстровні саме в тому порядку, в якому, волею упорядника програми (заступника головного редактора KINO-KOЛА) Аліка Шпилюка, фільми з’являлися перед очі глядацького залу-загалу.

Картину “Зяблики та інші” Анатолія Лавренишина ми побачили на відкритті “Кроку” у петербурзькому Домі Кіна, і здавалося, що й цього разу все піде по-колишньому: ще один талановитий молодий режисер, подарований нам власним факультетом анімаційного кіна, що в Київському Державному Театральному Інституті; режисер, що знову не встигає або не в змозі підготувати розраховану на якісний перегляд копію; режисер, що вже працює над рекламними роликами на декількох студіях, і тому невідомо, де і коли, і чи взагалі реалізується виявлений потенціал цього автора. До речі, ми вже маємо факультет анімаційного кіна і в … ви вже, певно, здогадалися – університеті Михайла Поплавського. Це такий університет, що, коли ви захочете для нового фільму Роберто Родріґеса вигадати якийсь нечуваний факультет, то варто спершу пересвідчитися, чи його вже немає в “Кульку”. Ніхто не здивується, якщо цей факультет, на відміну від того, що в Карпенка-Карого, випускатиме режисерів-аніматорів не раз на п’ятирічку, а раз на семестр. Пропозиція народжує попит, як яйце – курку. Втім, если звёзды зажигают, значит, это кому-нибудь нужно. А зажигать звёзды умеют...

Лавренишин своєрідно анонсував своє кіно в каталозі: “Якщо Ви нічого не знаєте про життя пташок, то подивіться цей фільм. Може, він Вам здасться забавним”. Читач, він же глядач, від цього шанобливого “Ви” одразу почувається зобов’язаним негайно відповісти на кокетування. Забавного про пташок ми вже бачили в анімації багато. Забавне про пташок навіть отримало цього року “Оскара” в короткому метрі. Зважаючи на споконвічну мрію людства про польоти вві сні та білим днем, легко зрозуміти те, чому мультиплікація птаства ніколи не полишає глядача байдужим. Кроківцям вже доводилося першими бачити фільми, які згодом увінчувалися славою вищої сходинки п’єдесталів. (Маємо на увазі той самий “оскароносний” “Для пташок”/For the Birds Ральфа Еґлстона, який спочатку брав участь у “Кроку” 2001 року). Тому не на згуду молодому авторові висловлюються ці зауваження. Кожному зрозуміло, що авторська анімація анімує те, що зможе, і майстерність часто змушена випручуватися з кліщів, у яких її тримає над творчим горном цупка рука виробничої необхідности. Прикметним з цього огляду є те, що конкурсну програму цьогорічного “Кроку” “худрада” поділила на дві категорії: “авторську” та “на замовлення”. Зі своєю комерційною продукцією у цій останній категорії нині виступив добре відомий автор Олександр Гуньковський, якого на минулому “Кроці” ми вітали з виходом ориґінальної власної роботи “Зерно”. Цього разу його рекламні ролики лишилися непоміченими журі. Слід зауважити, що Гуньковський, не в останню чергу через неабияку свою працездатність, є щасливим прикладом того, як помітним молодим режисерам вдається, попри всі негаразди, реалізуватися ще й в авторському кіні, маючи при цьому міцне “c\v” креативного продюсера й творчого продуцента анімації на замовлення. Не менш досвідченому в бізнесі, як то кажуть, з досвідом роботи за справжнім кордоном, Адріану Сахалтуєву вже довший час не вдається створити переконливе авторське кіно. Залишається лише бажати кращого і сподіватися на те, що і цей учень Євгена Сивоконя виправдає на одному з наступних “Кроків” давно покладені на нього сподівання.

Взагалі існування в Україні власної школи анімації є незаперечним досягненням і чинником тривалої дії. Цим ми завдячуємо насамперед робітні Сивоконя, що офіційно продукує режисерів, починаючи з першого набору 1993 року. Вже 1995 року на тому ж таки фестивалеві “Крок” студенти Сивоконя показали добірку своїх творів, серед яких був і “Z-Z-Z” нинішнього іменинника Степана Коваля. Цього року наступний набір майстра підготував для фестивалю нові цікаві роботи, що свідчать про невмирущість школи: крім “Зябликів” Лавренишина, вийшли “Ґуля на лобі” Сергія Котка (інформаційна програма “Кроку-2002”), “Йа” Оксани Черненко, “Знак” Євгена Альошина (інформаційна програма). До інформаційного показу фестивалю потрапила також робота Марини Касавіної “І це все про неї”, фільм про дівчинку і чотири пори року, фільм, як це нерідко буває у перших студентських роботах, наративно адресований власному дитинству, а технічно – власному дорослому майбутньому в анімації. Не виключено, що саме такі твори найближче підступаються до того, чим була б анімація для дітей, якби її робили самі діти. Тріпотіння наміру, тремтливість, тремтячість і боязкість наміру – як в Ентоні Берджеса. Несамохіть думається про вмирущу, швидкоплинну весну, що не в змозі зачепитися ні за колір, ані за фактуру: прозорий до нематеріальности образ.

“Зяблики” – безперечно найсильніший із названих фільмів. Особливо виграшно виглядає він у контексті – як студентського товариства, так і цілої української програми. Крім учнівства та виробничих огріхів, у ньому не можна також не помітити наявности всіх складових справжньої анімації: цікавих персонажів, що рухаються і трансформуються за притаманними лише цьому мистецтву чарівними законами, багатопланової плинної історії, володіння багатоманітною технікою мультиплікату та фільмування. В анімаційного фільму, що його тривалість – понад чотири хвилини, це вже крок у вічність. Приємно, що Лавренишину вдалося упоратися з таким триванням навіть і як оповідачеві.

Робота Сергія Котка, попри свою відверто учнівську спрямованість, демонструє ще й сміливий смак до випробуваних анімаційних тем і мотивів. У нього ми знову подибуємо такого собі анімаційного чоловічка, цього разу схожого на єгипетський гієрогліф. Людинка винахідливо вправляється, перекидається, аж поки не зникає, відколовшись од власної тіні. Сам Коток наполягає на тому, що анімація навіть і простих персонажів потребує виразного рішення. Дивитися на нього з надію спонукає вже його наполегливість у здобутті єдино жаданого фаху: другої нагоди здобути освіту режисера від анімації він чекав, після першої невдалої спроби, аж п’ять років. Ті, хто знає, що це таке, коли хатинка освіти хоч раз повернеться до лісу передом, посвідчать: на жертву безталання, найпевніше, чекає переоцінка цінностей. Але Сергієва вдача диктувала інше: він лише матеріально відсторонився від усього чужорідного. Зараз багато розмов точиться про те, що з анімації зникає аніматор, нікому поливати мертвою і живою водами камінні зерна нетлінних режисерських ідей, нікому злітати проти вітру на короткокрилих дельтапланах вказівок. Наші співвітчизники, що, простивши сусідам усі історичні прикрощі “неволі басурманської”, їдуть до Малої Азії відпочивати між теплим морем та захололими колисками християнства, мають уже новітні асоціації. Там, на гостинних турецьких пляжах, “аніматорами” тепер називають масовиків-вигадьків, покликаних “оживляти” завмерлих від сонця, пива, та перенасичених наїдками відпочиваючих. Дуже схоже, кажуть, на “Джентельмен-шоу”. Не знаємо, не бачили. Але сподіваємося, що, завдяки таким завзятцям, як Коток, за словом “аніматор” все ж таки залишиться і друге значення. Цей молодий чоловік, початківець, примудрився віддати анімації вже десять років свого життя. Манівці анімації сплітаються як павутиння, тому починав Коток, як виявилося, на нездійснених, на превеликий жаль, “Макарончиках” Давида Черкаського. Під цей проект було створено курси аніматорів без лапок, де майбутній режисер і зробив свої перші кроки (без лапок і великих літер) під проводом М. О. Драйцуна. Для Котка головне – любов до анімації. Може, тому він – мінімаліст “за природою малюнку”. Він іде від будови персонажа, поринаючи з ним у “специфічний рух”. Якими песимістичними не були б прогнози щодо анімації, якими скептичними не були б погляди на самого Котка, що виборсується із принципової “немайстерности” своєї мистецької долі, але про себе творчо заявила нібито відсутня середня ланка майже відсутнього процесу “виробництва”. Автор “Ґулі на лобі” – втілює класичний образ заглибленого в анімаційний пошук мрійника, що самою своєю очудненістю щодо “світу сього” грізно обіцяє вирости колись у незаперечного майстра. Поживемо – побачимо… якщо тільки не відколемося від власної тіні.

З фільмом “Одноразова вічність” на фестивалі дебютував режисер анімації на ім’я Михайло Іллєнко. Щоб не миритися з простоєм, знаний режисер вирішив тим часом відзняти короткий ігровий метр і здійснити свій давній задум, який іще багато років тому з’явився у вигляді відхиленої (за леґендою) сценарної заявки, що її пам’ятають аніматори зрілого покоління. Насправді ж існував таки колись “Був собі слоник”, а далі ще декілька реалізованих в анімації сценаріїв, яким тоді, звісно, ніхто не приділив належної уваги. За щедрих радянських часів такі “подробиці” ніхто й не думав зауважувати. Але, як сказав би вічно актуальний наш письменник, “не той тепер Миргород, Хорол-річка не та”. До того ж у планах Іллєнка зйомки повнометражного ігрового фільму з модною нині, хоч і віддавна практикованою кіноварами наявністю анімації. “Одноразова вічність” – проба руки, що має упевнити продюсерів і самого режисера в його спроможності грати в анімацію. Що ж, тепер можна бути певним. Одразу після показу фільму, на фестивалі навіть точилися розмови про те, що не шкода такій роботі віддати і пальму першости, настільки свіжою, невимушеною і по-українському веселою здалася картина. З цього моменту “Зяблики” Лавренишина і всі наступні фільми українських аніматорів здавалися вже не рятувальними шлюпками, а фреґатами і бриґантинами готового до щасливого плавання вкраїнського флоту.

Іллєнко взяв собі до спілки шанованого аніматорами художника Романа Адамовича. Цей зрозумілий хід дав декому підстави для закидів: мовляв, сторонній для анімації режисер не зміг упоратися з художнім матеріалом, не змусив художника попрацювати на повну потугу. Безсторонньому оглядачеві важко про це судити, натомість, хочеться вірити все ж таки режисерові, котрий запевняє, що тут, за обопільної згоди, зміст карбував форму. Аніматорів, як уже було пояснено, нині завше не вистачає, важко було настарчити і цього разу. Цілком невипадково, майбутній аніматор власного фільму Михайло Іллєнко два роки тому виконав дизайн ріжка сторінки для анімаційного числа того ж таки КІNO-КОЛА. (КІNО-КОЛО, 2000 осінь-зима (7-8)). Та праця не пропала марно. І навіть потрапила до епізоду “Одноразової вічности”, що, здається, називається “Бермудська народна дума”. Як свідчить сам режисер, не від щасливого колгоспного життя довелося освоїти ЖПЦ (живопис по целулоїду). Кіно є кіно, й Іллєнку, на щастя, вдалося зняти своє, впізнаване, орнаментальне, з мажорними переплетеннями дотепних, суто українських новел, одна з яких, до речі називається “Міжнародна народна дума”. Кращого визначення фільмові годі й шукати. “Одноразова вічність” прошита червоними та чорними нитками народного інтеліґентського любомудрія: тут і сапання нездоланного нашого пирію, і сидіння коло “труби” з проціджуванням через себе багатозначної “трубної” краплі, й український Північний полюс із цівкою самітних слідів та причепленим до нашого прапору ескімосом, і бумеранґ дорогої кожному вкраїнському серцю історії, й іспанський політ стривожених шаленим Дон Кіхотом українських вітряків, і, нарешті, підкорений Євросоюзом полюс Південний… Приємно пізнавати наш поетичний стиль з півслова. Тому приз “1+1”, каналу-мецената, і заспокоює, і обнадіює водночас. Будем жить…

Відкриттям фестивалю став Олександр Жуков. Це ще один учень Сивоконя (чий же ще?), але вже зі згаданого набору Університету культури (і мистецтв!). На розгляд селекційної комісії він подав 5 робіт, і не зміг би пояснити, чому селекціонерам припала до душі саме вставка до відеогри “Потемніла Скай”/Darkened Skye і серія вставок до відеогри на основі нової продукції торгової марки “M&M’s” – драже “Міні”: “M&M’s ®: Втрачені формули”/The Lost Formulas. Тут уже затхнуло чужовірством, навіть незважаючи на те, що обидві роботи демонструвалися на сеансах категорії “кіно на замовлення”. Справді, сам факт появи на анімаційному обрії такої незвичайної постаті як Жуков дає більше ніж достатньо приводів для того, щоб почало шрамувати питання: чи щире воно там наське, чи тільки наським помазалось? Ті, хто не гребує ринком відеоігор, не могли не помітити, що вставки тривимірної (комп’ютерної) анімації у відеоіграх використовуються все ширше, стають усе якіснішими, усе необхіднішими як прикмета і функція продукції цього чину, прикмета, без якої важко собі уявити якісь новації у цьому бізнесі. Ринок це молодий, не насичений, для серйозних аніматорів практично не займаний. Як свідчить сам автор, у титрах цих, випущених на американський ринок, ігор українським творцям (уся група, крім американських сценариста і продюсера) довелося значитися під псевдонімами: слов’янські назвиська чомусь викликають підозру навіть і в такій безневинній справі. Після виходу вдалого продукту Жуков і компанія завоювали собі право на ім’я. Сам Олександр – жаданий продукт нашого часу, прагматичний і стихійний водночас. Він приїхав давати лиха покірливому для чужинців Києву таким собі відмузичним д’Артан’яном на зеленій чернівецькій шкапі. За молодечими плечима – студія образотворчого мистецтва, музична школа (скрипка) та джазова студія (ударні інструменти). Жуков і далі грає у гурті, ходить на підпільні репетиції (Товарищи, расходимся по одному). Але здоровий утилітаризм і просто своєчасна молодість (предмет заздрощів чергового “загубленого покоління”, що йому доводиться “перти плуга” без поняття , де у того плуга “чорна скринька”) призвели до розробки логотипів, фірмового стилю, поліграфійного дизайну. У другій половині 1990-х де не взявся попит на “людину з комп’ютером”? Придбавши новомодну іграшку власним коштом, Олександр перетворився на бойову одиницю, “шаблю” і “багнет” нового бізнесу. Далі – все як годиться, рекламні ролики, кліпи, принагідна анімаційна робота, досвід роботи з режисерами. Жуков поступово втягнувся до орбіти відомих телеканалів як відеоінженер, режисер оформлення ефіру, дизайнер віртуальних студій. Врешті він опинився на одній з київських анімаційних студій, що цілком невипадково називалася Boston Animation. Там і було зроблено показані в конкурсі “Кроку” роботи. Жуков має досвід звукорежисера й освоєння практично всіх вимірів та шарів комп’ютерного простору (віртуальний простір важливо саме грамотно освоїти). Бракувало лише одного: власне аніматорського ремества. Жуков із властивою йому маневреністю махновської тачанки спершу повчив аніматорів комп’ютерної грамоти, а далі пішов сам вчитися на аніматора, і вже створив першу студентську роботу під невипадковою назвою “Стихія”. Його життя в мистецтві – чудова ілюстрація нових можливостей, що відкриваються піонерам і не цілком даються до рук “комсомольцям” анімації. Сам Жуков вважає 3D лише засобом, засобом моделювання, а саме моделі нібито вадять “метрам” анімації. Комп’ютер пропонує дешеве, швидкісне виробництво, кілометри на спідометрі мультиплікату, метри якого раніше звично намотували на себе життя мистецьке. Олександр Жуков – один із вершників нової доби. Він сам називає комп’ютерний антураж “напівмертвим, сухим” матеріалом, що потребує ключового – оживлення, олюднення, анімації талантом. Наразі доводилося здебільшого працювати “на чужого дядечка”, але це дало можливість виплекати наміри вийти на наступний “Крок” із авторським кіном, не вимученим безсонними ночами позаробочого часу, а виплеканим фінансовою і творчою незалежністю поміркованого авантурника. Що ж, великому Летючому Голландцеві – великий похід. Хтозна, чи зауважать його почервонілі очі безсонних вахтових критики, але корабель точно попливе, з нами чи без нас, на стріч айсберґам, навздогін берегам… (Чи не тому так доречно виглядав на фестивалеві фільм “Айсберґклюб” Жана Паскаля Прінсо, позірно нескінченне кіно про хлюпання чорної води, що врешті окошується проходженням, певно ж, “Титаніка”, а потім ще й закінчується нічим…).

Олександр Бубнов – аніматор без постійної прописки чи то пак реєстрації (це тепер так називається). Народився у Владімірі (відомому тепер анімаційною екранізацією “Муму” під назвою «Дворик безмолвия», яку було там створено місцевим саморобним аніматором на прізвище, звичайно ж, Дєнісєнко; фільм став одним із відкриттів багатого на тріумфи минулого “Кроку”). Потім радянська міґрантська доля запроторила хлопця до Києва. Військове училище, закінчена архітектурна освіта, курси художників-мультиплікаторів при Київській студії науково-популярних фільмів (і тут майстровня Євгена Сивоконя!), згодом покликання, немов той лист до редакції, знову покликало в дорогу. Наслідок – Вищі режисерські курси в Москві й, нарешті, омріяна анімація. Однак обидві авторські картини Бубнова, “Клініка” й “Остання дружина Синьої Бороди”, пов’язані все ж таки з Києвом, ними тепер пишається студія “Борисфен”. “Клініка”, жорстоке кіно про поневіряння тих, кого казенна медицина величає “хворими”, була, як свідчить сам автор, одним із перших “чорних” фільмів тоді ще напівзадушеної рожевими подушками анімації. Поява “Клініки” багато в чому вичерпала тему для українського кіна і, вже безперечно, для самого автора. “Остання дружина Синьої Бороди” (Ґран-прі фестивалю в Монреалі, 1997; приз за гумор Заґребського фестивалю, 1998; спецприз журі фестивалю в Сієнні (Італія); приз фестивалю у Вільорбані (Франція) та ін.) – фільм, що багатьом здався бездоганним. Блискуча іронія, переосмислення основоположних сюжетів європейської культури, суто малярська довершеність і режисерська вправність – все тоді, 1996 року, змушувало говорити про Бубнова як про надію української анімації. Олександр Бубнов – належить до плеяди, до ґенерації аніматорів, чий шлях у це мистецтво був свідомим і виваженим, а, відтак, тернистим. Сам цей шлях привів його до створення “Синьої Бороди”, кіна, що потягло за собою запрошення на французьку фабрику серіалів.

На нинішньому фестивалеві критичне коло відразу вирішило розпочати свою підривну діяльність із круглого столу з нищівною темою “Анімація нової доби – мистецтво, ремество чи бізнес?” Знаємо ми ці круглі столи, на кожному розі яких, замість лицарів сидять людожери-журналісти, а замість короля Артура царює претенсійна анархія. Виявилося, що в людей-мультиків, цих добрих ґномів і ґвельфів, друзів усіляких дітлахів, накопичилося чимало гіркоти з приводу і мистецтва, і ремества, й ворога та друга на тричі переклятого бізнесу. “Майстри старої школи” заявили про своє лихоліття досить аґресивно, а боронитися від імени “заробітчан” довелося навіть оскароносцю Алєксандру Пєтрову (“Старий і море” за Гемінґвеєм) і Олександру Бубнову. Загальновідоме питання “купатися чи не купатись?” стало таки руба не тільки для Гамлєта Подерв’янського. І головне: у чому купатися, якщо таки купатись? У багні, в пилюці, як горобці, у грошах, у славі? Основна змажка йде з телеканалами, що ніяк не бажають бути чемними та совісними замовниками й прокатниками (не кажемо дистриб’юторами) анімаційного продукту. Не знайшовши спільної мови зі “справжніми” аніматорами, телепродюсери вдаються до тих, хто не гребує випуском “товарів масового попиту”, який часто-густо обертається пропозицією продукції “другої свіжости”, пропозиції, що від неї несамостійний і несамодостатній глядач не може відмовитися. Щоправда, декому вдається клепати і пристойні серіали, а ще дехто спромагається заощаджені на ширпотребі сили кинути на власне таємне кіно, хоч нерідко йдеться про “списування Сковороди” при народному каганцеві.

Олександрові Бубнову на сьогодні вдалося відробити панщину на двох французьких серіалах. На “Крок” він привіз “хоч менш-більш пристойний”, за його власними словами, епізод із “Таліса і тисячі доручень”. Справді, щоб напихатися таким видивом, треба бути не лисим інтелектуалом, а таки модерною дитиною саме цього, і ніякого більше, часу. По приїзді до любого нам усім містечка Парижа, Бубнов створив персонажів для фільму, під котрих вдалося здобути перші живі гроші. А далі почалася фантасмагорія: виявилося, що “авторами” кіна мають бути – чи то за умовчанням, чи то за визначенням – зовсім інші люди. Виявилося, що сценаристи – це фахові компілятори сюжетів, настільки мандрівних, що їх уже давно час посадовити на ланцюг. Виявилося, що режисери – це безправні реґулювальники шаленого трафіку Країни Розваг, в якій нема чого робити Ґнотику з Піноккіо. Виявилося, що навіть продюсери – це зовсім не продюсери, вони так само відрізняються від справжніх вершителів виробництва, як ото в нашій нерухомості маклер від брокера, а той, своєю чергою, від ріелтера. Ось і балуй. По трьох роках такого “кріейтерства” наш герой почав дещо зацьковано озиратися кінським оком “на бесцельно прожитые годы». Нині Бубнов стоїть, як той витязь, на роздоріжжі. Можна залишатися за кордоном, працювати “сторібордистом” чи пак розкадрувальником мультиплікату, чекаючи на запуск чергового паровозика. Олександрові натомість дуже кортить зняти нове власне кіно. Київ чи Москва, чіт чи лишка? Що скажеш, Україно?

“Крок” – не єдиний фестиваль у нашій країні, на якому можна побачити анімацію в конкурсній програмі. Є ще жвава, як Чахлик Невмирущий, “Молодість”. Щороку цей МКФ напинає свої латані вітрила й рипить зачовганим стерном на приколі біля Річкового вокзалу на радість вдячним фанатам і патентованим кіноманам. Ось і минулого року нас водила “Молодість” у шабельний похід. Як велику перемогу святкувала тоді вся проґресивна людність “Світлу особистість” Олега Педана, що взяла гору в категорії “короткометражний фільм”. Педан – студійний аніматор, хоч і молодий, але ще старого гарту. Він уміє жити на “режисерські”, підробляючи аніматором на своїх і чужих картинах (у тому ж таки увінчаному лаврами “Трамваї” Степана Коваля). Фільм “Світла особистість” якістю своєю міг претендувати на будь-які нагороди цього чи будь-якого іншого фестивалю. На превеликий жаль, саме якости журі й не побачило, просто не змогло. Оскільки “Крок” відбувається на кораблі, то він завжди може відбутися небездоганною технічною красою демонстрацій. Але, на лихо, копія “Світлої особистости”, що показувалася на фестивалі була такою, що око західного глядача, котрий ніколи в світі не дивився “Гравісу”, просто “не читало” зображення. А фільм, кажемо, вартий пильної уваги і щасливої фестивальної долі з комерційним гепі-ендом. Педану вдалося знайти свіжий матеріал – електричні лампочки й майстерно вписати його в цікаву історію. Про що та історія? Та про життя ж. Напевно, лише анімація дозволяє в малій формі, в легковажній фактурі віднайти епічний ефект, стократно підсилений свіжістю неманірного сприйняття. Режисерові вдалося переконливо “запустити” життя своїх електричних персонажів, створити їхній власний світ, схожий на людський, але неможливий без корисної електричної дії. Центральний герой, чорний вимикач, залишається не вичерпаним у філософському сенсові, відкритим для розвитку й інтерпретацій. Безсумнівно, справді світлій “Світлій особистості” тепер потрібно допомогти вдома, даючи й фільмові, й авторові ще і ще один шанс.

Перегляд фільму Степана Коваля під завісу конкурсу негайно зарядив усіх переконаністю в тому, що це – фаворит. У цьому плані пощастило українській кінематографії в цілому, але, певною мірою, не поталанило іншим перспективним учасникам з України, що їх, як бачимо, цього разу не бракувало. “Йшов трамвай №9” – кіно, що відразу перетворило всіх без винятку: колеґ-аніматорів, критиків, журналістів, членів журі, – на просто глядачів, що слухняно йдуть у своєму сприйнятті за колією, яку для них проклав Степан Коваль. Коли фільм переглядаєш кілька разів поспіль, дуже помітними стають огріхи та запозичення: починає впадати в око одноманітність виру технічного пластиліну, “нерозжованість” певних сюжетних ходів, “провисання” ритму, не надто переконливий фінал, досить щедре цитування попередніх здобутків кінематографа взагалі й української анімації зокрема. Сам Коваль у приватній розмові наперед зізнався, що нині бачить усе “бурмотіння”, яке наявне в його роботі. Але чи бачить ці хиби глядач? Можна з певністю сказати, що ні. Фільм, аж до щедро виплеканих титрів, зроблено з величезною любов’ю й неабиякою, до того ж зрілою, майстерністю. Режисерові вдалося чисто вкласти сюжет у сюжет, показати кіно в кіні, продемонструвати спостереження за спостереженням. Коваль запрошує нас припасти до вічка камери, яку помічають кумасі в кадрові; вічка снайперської ґвинтівки, що вихоплює одразу кілька планів химерного життя; припасти до вітрового шкла трамваю як до шиби акваріума. Саме це свідоме апелювання до зображальности, до візуалізації, до свідомої кінематографічности, здається, і робить фільм таким виграшним. Наче підтверджуючи таке спостереження, пасажири “Трамваю” під кінець дії починають, ніби славнозвісними тортами, кидатися грудками пластиліну, з якого їх створено. Щойно в картині намічається якийсь карб, творець вправно випручується й тікає від погибелі на якийсь цілком інший рівень. Нарешті “Трамвай” – дуже українська й дуже аніматорська анімація, невіддільна від контексту, якого можна й не знати, але неможливо не відчувати.

Не так давно Степана Коваля бачили в холі Дому Кіна, де він на коліні писав заяву на вступ до Спілки кінематографістів України. Важко собі уявити причини, через які спілчани могли б відмовитися від побратимства з першим в історії українського кіна володарем Ґран-прі справжнього міжнародного кінофестивалю. Припливна хвиля ніжно колише нашого героя. Тепер і продатися можна – переможців не судять. Своєю перемогою Степан уповні віддячив батьківщині за вкладені в нього народні кошти. А все ж хочеться вірити, що славний наддніпрянець залишиться з нами – починаємо потроху звикати до перемог.

Анімація – мистецтво всього життя, мистецтво, своєю тендітністю й високою вправністю схоже на загадкову каліграфію. Цього літа наші полки повертаються додому з перемогою, високо піднято дзеркальні штандарти – їх видно здалеку, в них видко все, що діється на білому світі анімації. Хвацько звучить бравурна мелодія. Чи й завтра нам доведеться слухати наступальні марші? А це вже від кожного зокрема залежить. Як той казав, буде хліб – буде й пісня.

2002



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com