21.07.2006 20:53
Естетика української апокрифічної культури
У другій половині серпня у видавництві KINO-КОЛО побачить світ чергова книга – "Кіноромани: українські письменники про улюблені фільми", що є підсумком однойменного проекту, що розгортався протягом лютого – травня 2006 року в Києві у Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса і що його ініціював кінознавець, один із засновників кіноклубного руху в Україні, керівник кіноклубу "Візуальна лабораторія" Станіслав Сукненко. Пропонуємо один з текстів, видрукуваних у цій книзі, – розповідь письменниці Марини Гримич про її улюблений фільм... ВАВИЛОН ХХ (1979, Україна, 100’); за романом Василя Земляка "Лебедина зграя"; сценаристи: Василь Земляк, Іван Миколайчук; режисер: Іван Миколайчук; оператор: Юрій Гармаш; художник: Анатолій Мамонтов; музичне оформлення: Іван Миколайчук; звукооператор: Тетяна Бондарчук; актори: Іван Миколайчук, Любов Поліщук, Лесь Сердюк, Ярослав Гаврилюк, Таїсія Литвиненко, Борислав Брондуков, Людмила Чиншева, Анатолій Хостікоєв, Іван Гаврилюк, Віталій Розстальний, Костянтин Степанков, Ольга Матешко, Володимир Шакало, Володимир Волков, Раїса Недашківська, Борис Івченко, Федір Стригун. Виробництво: Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка.
...На запитання, який у мене улюблений фільм, я, не замислюючись, відповіла: "Вавилон ХХ". Чому саме він? Бо це архетипічний фільм, твір, у якому закодовано всю базову інформацію про українців.
...Бог створив світ за сім днів, а Єву зробив із ребра Адамового... Ми всі знаємо ці біблійні істини, однак не всім відомо, що дані сюжети пов’язані з давньовавилонською культурою. Звичайно, значна кількість текстів Старого Заповіту була створена високоосвіченими мудрецями та філософами свого часу, проте саме ці сюжети – зворушливо наївні й навдивовижу тривкі – запозичені з шумерських мітів. Культура Вавилона – це свого роду предтеча Біблії. І самé слово "Вавилон" у фільмі, як на мене, асоціюється не з леґендою про Вавилонську вежу, а з найпершими космогонічними й антропогонічними мітами, що передують текстові Святого Письма. Ті оповіді, – так би мовити, база, на якій стоїть макрохристиянська цивілізація. У них закладено інформацію про універсальні загальнолюдські цінності, в них варто шукати джерело всіх світових сюжетів. Ті давні космогонічні шумерські міти канонізовано (адже вони ввійшли до Старого Заповіту), але, по суті, з погляду теологічної класики, вони є апокрифічними, оскільки в них замало логіки, богословської ідеї і аж забагато первісно-наївних, проте вічних речей.
У контексті фільму слово "Вавилон" сприймається вже не як назва села, а як головна ідея. У ній, звичайно, є речі цілком універсальні, проте всі вони мають своєрідну суто українську інтерпретацію.
Узяти хоча б одну з таких уніварсальних тем – тему любови. Остання у фільмі є водночас архетипічною і апокрифічною, так би мовити, "вавилонсько-шумерською". Адже канонізованою є любов законна, та, що у шлюбі, отже, неканонізованою, апокрифічною є любов позашлюбна. Практично, Адам і Єва до скуштування забороненого плоду також любили одне одного, проте любили платонічно, я сказала б, теоретично, щось на зразок того, як люблять чоловік і жінка у довгому спокійному шлюбі. Лише скуштувавши забороненого плоду, вони покохали одне одного грішною любов’ю. Узагалі, на моє переконання, ми неправильно трактуємо леґенду про первородний гріх. Нас запевняють, що Адам і Єва елементарно не послухались Бога. Проте в цьому випадку Бог постає як догматик, який не може передбачити майбутнього. Отже, Бог не є всесильний. Але ж це не так! Бог всесильний і мудрий! Настільки мудрий, що передбачає ситуацію спокуси. Власне, він і посилає людям сатану зі спокусою. Навіщо? Щоб Адам і Єва здобули Свободу. Так, Свобода не є легкою і безтурботною, як життя в Едемі. Вона передбачає біль, працю. Однак немає нічого солодшого за Свободу. І її міг дати людині тільки Бог. Хай вибачать мені богослови за таку довільну інтерпретацію біблійного (й, відповідно, давньовавилонського) сюжету, однак насправді це не моя ідея. Українські народні апокрифічні леґенди приблизно так трактують роль Бога – усміхненого й доброго – в перетворенні людини з істоти біологічної на істоту культурну. Так от. Власне, саме така любов, архетипічна й апокрифічна водночас, вільна і прекрасна, типово "вавилонська", й постає перед нами у фільмі, й реалізована вона в образі не лише Мальви, а й подружньої пари Пріськи та Явтушка, для яких істинною є одвічна українська мудрість "Хоч би чий бичок скакав, а телятко наше".
Архетипічою, апокрифічною, "вавилонською" у фільмі є тема смерти. Смерть у Вавилоні є різна.
Одна смерть – природна. Про неї в народі кажуть "прийшла година". Мати братів Соколюків помирає саме такою смертю, вона тихо і спокійно переходить в інший – паралельний – "той" світ. Така смерть є річчю природною і, по суті, світлою, вона не порушує ритму сільського життя. Вона не суперечить одвічному життєвому і природному циклу. Це та подія, до якої готуються, замовляють труну, складають у скриню поховальний одяг і "платочки" для похорону, перед яким відкривають таємниці.
Інша річ – смерть передчасна. Її в народі називали "нагла". У споконвічному циклічному ритмі українського життя вона сприймається як трагедія, як Зло, як Гріх у народно-християнському розумінні. Коли куркулі у фільмі розстрілюють членів комуни, мені стає страшно. І не тому, що я така слабкодуха. Мене лякає гріх. Узагалі можу запевнити: його дуже важко описати. Звичайно, це робили тисячі письменників, тисячі богословів, однак не завжди їхні твори допомагали усвідомити це слово фізично – щоб шкірою пробіглися мурашки чи з’явився холодок у грудях. А ось творчому колективу кінокартини "Вавилон ХХ" це вдалося.
Гріх – це порушення табу. Тому перед нами у фільмі втричі страшніший гріх, бо порушено принаймні три табу: 1) не можна вбивати людини; 2) не можна ображати вагітної жінки; 3) не можна грішити на Йордань. Дивно, що куркулі (власне, люди, які боролися за старий світ) могли зробити це. Та менше з тим, гріх було вчинено, й режисерові з акторами вдалося візуально передати жах від гріха.
Жах від гріха у "Вавилоні ХХ" можна порівняти з почуттями, які навіює архетипічна оповідь про Каїна й Авеля. Ця леґенда жахлива не самим фактом смерти Авеля, а дещо іншим. Уявіть собі: до Авеля ніхто ніколи не помирав, і Каїн не знав, що робити з убитим. Він носив його на собі сорок років, і лише коли побачив, як ворон загрібає землю, вчинив те саме з тілом брата. Саме це і є жах: сорок років носити на собі тіло мертвого, вбитого тобою брата. Це і є гріх. Ви помітили: образ Авеля в леґенді є несуттєвим. Головним є Каїн. І шкода саме його.
Так само у фільмі "Вавилон ХХ" жахає не сам факт розстрілу, насильницької смерти, а усвідомлення непрощенности гріха, який лягає на плечі тих людей, що його скоїли. І так само стає шкода не тільки того, кого вбивають, а й тих, хто вбиває...
"Вавилон ХХ" – це довга низка (я сказала б "намисто", бо має завершену циклічну форму) архетипічно українських образів і сюжетів. Це й народний філософ із цапом Фабіяном (згадаймо "божих людей" – кобзарів та лірників, – які мандрували Україною з поводирями), це й улюблений український фольклорний сюжет пошуку скарбів, це й незатерті етнографічні знахідки (згадаймо хоча б слово "бобилі" (у народі "бобилями" називали безземельних, які мали тільки хату), написане дьогтем на воротях Данька й Лук’яня, воно пояснює, чому ті досі не одружені; а ще – парубоцьку ватагу, яка йде селом, химерно згинаючись і розгинаючись, відповідно до типово українського безсистемно-вуличного типу поселення; а ще – заклечану гойдалку, яка свідчить, що дія відбувається на Трійцю або на Русальному тижні; а ще пісню "Йшли корови із діброви", що її мугикає худоба на паші; і насамкінець, чудові зразки народного кітчу – скульптурних "Царя, єво жену і єво дєтєй").
А головне – це специфічний український гумор (так званий "пресловутый украинский юмор", як говорили в російських столицях, не розуміючи українських жартів). Нашу сміхову культуру можна порівняти з англійською ось у чому: жартують не посміхаючись, гумор зрозумілий тільки "своїм", значна частка його базується на десакралізації.
За всіма цими показниками "Вавилон ХХ" – це фільм, який є не локальним, а загальноукраїнським архетипічним твором. І якщо він вам до вподоби, то вам притаманні дві речі: 1) "пресловутый украинский юмор"; і 2) естетика української апокрифічної культури.
