Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

14.09.2006 17:29

KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ: Сергій і Марина Дяченки про фільм "451 за Фаренгейтом"

Пропонуємо фрагмент книги "Кіноромани: українські письменники про улюблені фільми", що вийшла друком у видавництві KINO-КОЛО у вересні цього року (нагадуємо, що це видання можна придбати в рубриці "Крамниця" на нашому порталі). Про свій улюблений фільм розповідають відомі українські письменники-фантасти Сергій і Марина Дяченки...

451 ЗА ФАРЕНГЕЙТОМ/FAHRENHEIT 451 (1966, Велика Британія, 112’); сценаристи: Жан-Луї Рішар, Франсуа Трюффо, за романом Рея Бредбері; режисер: Франсуа Трюффо; оператор: Ніколас Роуґ; художники: Сід Кейн, Тоні Волтон; композитор: Бернард Геррманн; актори: Оскар Вернер, Джулі Крісті, Сіріл К’юсак, Антон Діффрінґ, Джеремі Спенсер, Бі Даффелл. Виробництво: Anglo Enterprises, Vineyard Film Ltd.

Сергій. Я закінчив сценарний факультет Московського літературного інституту ім. Ґорького в 1980 році. А десь так у 78-му зустрів Марину, й перший фільм, про який їй розповів, був саме "451 за Фаренгейтом" Трюффо. Я вважаю, що то не випадковий збіг, – і наше спілкування почалося з цього геніального твору, й цей проект "Кіноромани" починається з фантастичної стрічки. Адже саме фантастика (й літературна, й кіно-) здатна передати якісь відчуття й передчуття, що існують лише в підсвідомості, але перетворюють наше майбутнє на дійсність. Ця стрічка – надзвичайно глибока й дивовижна, бо прокладає справжні містки між великою літературою, яка вже стала класикою – романом Бредбері – та кінематографічною мовою візуального, яку втілював Трюффо. Це видатний режисер, і мене завжди вражало, з якою мірою відповідальности й любови він поставився до тексту Бредбері. Як "працюють" у нього актори, котрі, ніби перестаючи бути людьми, витворюють такі сильні образи.

Марина. Так, акторська природність мені нагадує природність тигрів у савані, і щоб її приборкати, витворивши новий образ, потрібен неймовірний талант. Трюффо це, схоже, вдається з легкістю, бо виконавці ролей у нього стають іншими, залишаючись собою. Чого варта лише Джулі Крісті, котра зіграла тут дві ролі, ніби "розщепившись" на дві такі контрастні особистості!

Сергій. Як на мене, то тандем режисера й актора чимось подібний до стосунків Адама і Єви. Найвідоміший фільм Трюффо – "400 ударів", де він "почався" як режисер і де стало зрозуміло, з яким величезним теплом він ставився до дитини й дитинства узагалі. Розповідаючи про хлопчика, він вибрав інтонацію, в якій немає патосу, нав’язливости, а є бажання зрозуміти десятирічного.

"Фаренгейт", від дня виходу якого вже минуло 40 років, для мене залишається фільмом ідеально фантастичним. Це та фантастика, в якій немає масованих спецефектів, трюків, комбінованих зйомок, а натомість є душа людини. І те таємниче перетворення людини, котре робить із функціонера, "ґвинтика" повноцінну особистість. І неймовірне переживання вже нашого часу, коли з культури відходять книжки, коли міщанство разом із тоталітарною системою заміняють книжковий світ суроґатами. У фільмі то була ще розгорнута і страшна метафора, а нині – це вже наше життя, коли книжок фізично не палять, але знищують їх значення в інший, не менш брутальний спосіб. Але в кінокартині ми бачимо людей, які несуть у собі книжку, певний текст, який у їхній пам’яті, в їхньому тілі залишається й передається. Хоч би в усний спосіб. Наша десятирічна Стаска, майже за Бредбері, сьогодні воліє слухати книжки, не проходити їх очима, а ловити живу інтонацію мами, яка їй читає. Так ми долаємо "культуральну кризу" – щоб текст на сторінках олюднився через голос, щоб зусилля, спрямоване на його сприйняття, було зроблене разом.

Дивлячись цю стрічку, я думаю про те, якими мають бути книжки, щоб їх так захищали, щоб заради них ішли на такі вчинки, щоб ці тексти у власному житті сприймали як таку цінність. І дуже страшно, коли твоя книжка такою не стала ні для кого. Адже зараз 90 відсотків книжок, у тому числі – й фантастичних, через кілька тижнів після випуску в світ і прочитання перетворюються на макулатуру. Книжки стали одноразовим, комфортним товаром, у який закладано надмір позитиву. Останній, коли й не спалюється, то швидко переробляється. Бо ж люди "заковтують" тексти, й вони не стають фактом їхньої внутрішньої біографії. Читачеві (як і глядачеві) стає дедалі важче пробитися до чогось справжнього крізь цей величезний вал текстів ні про що. Але й у цій ситуації перепродукування текстів ми не маємо права їх знищувати. Бо через десять, двадцять, сто років те, що тобі сьогодні здається не вартим уваги, для когось виявиться надзвичайно потрібним. Фільм Трюффо ще раз нагадує про необхідність зберігати все, адже коли на екрані палять "Майн кампф" – ми моментально на це реаґуємо. Гостро реаґуємо.

Марина. Так, книжка Гітлера горить поряд із книжками, на яких читаємо імена Стендаля, Гюґо, Достоєвського, Турґєнева, – це викликає шок. І не лише візуальний. Адже у Трюффо люди розмовляють функціонально. Їхні діалоги позбавлені глибини, вони механічно фіксують речі, бажання, дії, але не розмірковують, не згадують, не наповнюють їх емоціями й тим, що ми називаємо "книжковою культурою".

Зараз фільм Трюффо здається трохи затягнутим, навмисне сповільненим, Попри певну "старомодність", у ньому є дуже багато подробиць нібито майбутнього, які режисер угадав і які мають-таки надзвичайне значення в нашому сьогоденні. Наприклад, оці величезні екрани в кожній кімнаті, оця спроба нібито інтерактивного спілкування через посередництво медії, піґулки й лікарські служби, котрі "промивають" кров, навушники, що ними відгороджуються від близьких. Вражає і те, що впродовж усієї картини ми співчуваємо головному героєві. Адже в дуже багатьох сучасних фільмах, та і книжках, як фантастичних, так і ні, глядачам немає кому співчувати. Ми стежимо за стрімким розгортанням подій, за видовищами, що їх для нас готують, за кульмінацією, – а от пройти шлях разом з емоціями героя нам, глядачам і читачам, за всім тим немає коли. Фільм, який примушує глядача постійно переживати, що ж буде з героєм, є, як на мене, справжньою коштовністю. Якісь базові речі, котрі нами керують, – як, скажімо, те, що людині, яка впала, годиться подати руку, – вкорінені в нас і через посередництво таких кінокартин, через перегляд-співпереживання їх. Ми вже розставили акценти, й моментально бачимо "хто який" – це не максималізм, не засудження, це розуміння природи, натури тієї чи тієї особистости в координатах добра і зла. Такі стрічки примушують нас не сумніватися, коли слід простягнути руку.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com