Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

19.09.2006 15:57

Той, хто почув мову тварин. Режисер Фелікс Соболєв: народився з талантом від бога, згорів на завданні ЦК

Любов Журавльова, "Дзеркало тижня"


Вітчизняне науково-популярне і документальне кіно завжди трималося на подвижниках. Власне, на них у мистецтві все й тримається... Фелікс Михайлович Соболєв – особистість унікальна, без перебільшення легендарна в нашому мистецтві. З 1959 року він працював на Київській студії науково-популярних фільмів. Знімав стрічки, які змінили уявлення багатьох про цей жанр (і не лише в СРСР). Виховав чудових учнів, серед яких і Олександр Роднянський. Цього року виповнилося б 75 років від дня народження Фелікса Соболєва. Але, на жаль, і це ім’я сьогодні "не на слуху".

Він кинув акторство, аби спробувати себе в режисурі. 1959 року прийшов на студію, яка популяризувала науково-технічні знання: "Як сіяти цукровий буряк", "Навіщо потрібна електроенергія?", "Механізація праці штукатура". Навряд чи Соболєв шкодував, що залишив сцену провінційного театру, але сумнівно, щоб посада асистента режисера могла його порадувати. До його обов’язків як підмайстра входило: збігати, дістати, помити. Зате через рік він був допущений до першої самостійної роботи. Символічно, що свою режисерську кар’єру Соболєв розпочав "фундаментально" з "Осушування боліт". Здавалося б, сюжет для сільського господарства, але "старики" дивилися його з обуренням: "Що він робить? Зйомка знизу, збоку, згори! Його ж за формалізм звільнять!". Усі, хто бачив перші роботи майбутнього метра, кажуть, що його кидало з боку в бік, але вже тоді, не зазираючи в титри, можна було впізнати новаторську руку. Кожна його картина ставала маленькою подією. П’ять років знадобилося Соболєву, аби підійти до чогось значного. Це була дорога до "Розірваного світанку". В основі сценарію вертілася гіпотеза про існування та причини загибелі планети Фаетон. Це нині завдяки комп’ютерній графіці можна реалізувати найнеймовірнішу історію в космосі. Тоді потрібно було шукати ігровий хід. Соболєв запропонував сценаристові свій: в’язень, приречений на смерть, на світанку закінчує розповідь про загибель планети. А фільм самого Соболєва закінчувався вельми несподівано – шпилькою і коментарем: "Цю шпильку виготовлено з метеоритного заліза. Планету – на шпильки!". Уперше на студію ввірвалося мистецтво у вигляді сплаву з фундаментальної науки та особистих емоцій. "Світанок" розбурхав тиху заводь наукового кіно. Уперше наука переплелася з мистецтвом. Але фільм на екрани не пішов. Не тому, що був нестандартно поданий і до того ж пронизаний пацифізмом. Автор книжки Микола Руденко виявився дисидентом. Усе, пов’язане з його ім’ям, за командою пустили в непам’ять.

Соболєв не сумував, хоча тоді ще не міг і припустити, що наступний фільм принесе йому славу.

Усе велике починається з дрібниці. Сценарист Аліков зачепився за фразу: "Гуси Рим урятували". У журналі їй давалося пояснення: два "га-га" – попередження про небезпеку; шість "га-га" – рятуйся, хто може! Сценарист залучив учених. Соболєв загорівся не просто піддивитися, як це буває в природі. Задумав провокацію – експеримент, бажаючи зробити глядача співучасником того, що відбувається. Проте директор студії не підтримав цього авантюрного наміру. Він розумів: якщо студія витратить кругленьку суму на фільм про досягнення п’ятирічки, його похвалять. А от гусаки зі своїм "га-га" спроможні лише занапастити його, позбавити крісла. Студійці звернулися по допомогу до міністра Іванова. Той ідею підтримав. Директор сумнівався і пручався: "Я подам у відставку". Міністр і цю ідею підтримав. Таким чином, було розчищено шлях до реалізації нових тем, форм – до творчості. У студії з’явився новий директор, людина з прогресивним мисленням Борис Остахнович. 1966 року Соболєв розпочав роботу над фільмом "Мова тварин".

Щоб добути найпростіший кадр, потрібне було терпіння. Камери спочатку відволікали птахів і тварин від основних інстинктів. Чергували вдень і вночі, аби зафіксувати шлюбний танець, а коли не вийде, то сварку. Соболєв любив повторювати: "Працювати треба весело". Кому ще могло спасти на думку пронумерувати 10 тисяч бджіл, щоб простежити за їхньою діяльністю? Усе це є у фільмі, але щось цензура заборонила. Здавалося б, фільм про тварин, у чому небезпека? У дослідах із дельфінами. Вони тоді були "приписані" до морського флоту, причому підводного. Перепустками на засекречену територію служили ящики коньяку. У засекреченому закритому вольєрі й відбулася перша підводна зйомка в Україні. Дельфінам надівали спеціальні щитки на очі, щоб виключити зір і впіймати звуки. Півтора місяця щодня тривало підводне стеження, поки група не дозріла для великого експерименту. Для його здійснення потрібно було прокласти експедиції дорогу. Висаджували в повітря скелі. Від чого в сусідніх піонерських таборах вилітали вікна. У відповідь лунали скарги та погрози, але групу вони не зупиняли. У Дніпропетровську вже замовляли титанові стійки для кріплення сіток, будівництва власного вольєра. Із вертольота дельфіна викинули у відкрите море, надавши йому можливість вибору: тренер або свобода. Він відгукнувся на заклики тренера. Повернувся до своїх, у клітку. Ці зворушливі кадри не припали до смаку адміралові флоту СРСР Горшкову. Спочатку він вимагав, щоб Соболєв особисто показав йому картину. Соболєв відмовлявся: "Я режисер, а не кіномеханік". Адмірал знайшов механіка. Схвалив музику, перепитуючи: "Це Бах?". Соболєв не моргнувши оком підтакнув, хоча музику до фільму написали сучасні композитори. Режисер уже був готовий погодитися з усім, але не з тим, що почув: "Мурахи потішні, бджілки цікаві, а з дельфінами треба подумати. Там у вас епізод із вертольотом. На ньому наш знак. Не годиться". І щоб фільм прийняли, з яскравим епізодом довелося розпрощатися.

На німій здачі "Мови тварин" сталася курйозна історія. Одна з двадцяти п’яти сторінок зникла. Соболєв з надією подивився на сценариста, але коли зрозумів, що він йому не допоможе, прочитав текст напам’ять. Усі сценаристи, із котрими йому довелося працювати, пояснюють це не припливом адреналіну в критичній ситуації і навіть не феноменальною пам’яттю режисера. Соболєв боровся з ними за кожну фразу. Текст пропускав через душу. Не випадково цей фільм протягом короткого часу отримав нагороди чотирнадцяти країн. Усіх фестивалів, де він тільки був заявлений, починаючи з Угорщини і закінчуючи Іраном. Мова тварин, не до кінця зрозуміла для вчених, у новій формі, народженій Соболєвим, виявилася зрозумілою всім народам, які живуть на землі. Уперше науково-популярний фільм конкурував з ігровим кіно в кінотеатрах. Із нього розпочався новий етап науково-популярного кіно та самої студії.

1968 року Соболєв замахнувся на тему, яка в радянські часи перебувала під забороною – парапсихологію. Здійснив разом із ученими "Сім кроків за обрій". Під такою назвою зняв сенсаційний фільм про приховані можливості людської психіки. Приголомшливі кадри: людина із зав’язаними очима чітко кермує автомобілем. Обґрунтовані наукою можливості, а виглядають як ігрове кіно. Учений Сергій Капіца відгукувався про Соболєва як про людину, яка раніше за всіх помічає і порушує проблему.

Схоже, з тем, що цікавлять режисера, почали вибудовуватися серіали. Минав час, і він повертався до теми, аби осягнути її глибше. Так від "Мови тварин" він підібрався до проблеми "Чи вміють тварини думати". Ідею "підкинули" пацюки. Точніше інформація про те, що вони змогли перехитрити людину, крадучи яйця з товарного складу в Америці. У своєму фільмі Соболєв влаштовує тваринам справжні випробування. Приміром, ті ж таки пацюки долають різні за ступенем складності перешкоди, аби дістатися до нори або до приманки. Результат – яскраві вистави, а пацюки ж, либонь, не актори. Із ними, як, утім, і з рибами та жуками, не домовишся.

У цьому ж фільмі він уперше порушив екологічну проблему, називаючи в траурній рамці роки життя та зникнення певних видів тварин.

А наприкінці 1971 року авторитет Соболєва спрацював таким чином, що високе начальство проґавило відверто дисидентський фільм "Я та інші". Начебто б нічого особливого: діти й дорослі одне одного пошивали в дурні. На чорне казали "біле", на солону кашу – "солодка". В основі фільму – гра. Різні групи, змовившись, нав’язують свою думку новому випробовуваному. І в кожному випадку він погоджується. Соболєв уперше показав механізм конформізму. У фільмі немає жодних висновків, але можливість зробити їх залишається в глядача. Соболєв був шістдесятником. Ішов у дусі часу. І якщо дисидентів поділяють на фізиків і ліриків, то він, звісно ж, був ліриком.

"Кінцева мета для мене ніщо. Мені цікавий шлях до неї", – заявляв він, поринаючи в черговий експеримент. Неодноразово він перевіряв на собі теорії, які його зацікавили. Якщо до цього фільмом "Сім кроків за обрій" він показував феноменальні здібності обдарованих людей, то в наступному – "Дерзайте, Ви талановиті" – прагнув довести: розумові можливості звичайної людини безмежні. На прикладі цілком оригінальної методики вивчення іноземної мови лише за 24 сеанси він примудрився зняти документальний фільм, який знавці не бояться порівнювати з "Репетицією оркестру" Фелліні. Щоправда, під час роботи з групою сам Соболєв англійської так і не вивчив. Від перетравлення методики та спостереження за учнями він усе одно переключався на головне завдання: як це дійство виглядатиме в його фільмі. У всьому Союзі цією методикою володіли два викладачі. Методист Китайгородська виявилася фанатиком своєї справи, котрий не визнає стороннього тиску. Їй не заважала камера, але гримуватися з цього приводу та позувати вона не збиралася: "Жодних дублів. Я прийшла навчити людей мови". Навчати в формі гри. Брак слів заповнювати жестами й мімікою. Для дорослих досить провокаційна форма навчання. У групі поряд із романтичними захопленнями почала зароджуватися заздрість – до помітніших здібностей, похвали вчителя. Випадкова група людей виявилася замкнутою в просторі. Зібравшись спочатку суто в справі, захлинулася емоціями й від них ледь не розвалилася. З десяти до кінця залишилося вісім. Сценарій життя, який вдалося впіймати Соболєву, виявився значно барвистіший від задуманого й затвердженого на папері. 1979 рік. Фільм вийшов – знову удача. Ще одна перемога, хоча до Соболєва на рідній студії колеги ставилися неоднозначно. Збоку здавалося, що він обирає безпрограшні теми, керівництво затверджує, а далі йому просто щастить. Лише близькі знали, як він виснажує себе, працюючи над фільмом, повністю занурюючись у нього. Його відчуженість і непривітність у момент внутрішньої зосередженості багато хто сприймав на свій рахунок, як певну позицію гордовитої переваги. Він був веселий, відкритий, але від невдач бронзовів.

Соболєв був визнаний метр у Радянському Союзі. І якщо перед ним непевно почувалися колеги, то що казати про студентів театрального. Для них кожне його слово було значуще. Найчастіше він уживав "липа". Після чого вибухав гучний скандал. "Хвацько!" – доводилося чути одиницям. Вищої похвали в Соболєва не існувало. Один із його найуспішніших учнів – Олександр Роднянський чув частіше перше, ніж друге: "Він вибив із мене всю халтуру. Я, як і всі, носив сценарні заявки одну за одною. Можна було десять, двадцять п’ять різних подавати, поки він не схвалить. Диктатор, деспот, але саме він був для нас камертоном, за яким настроюється внутрішній голос".

Сам Соболєв без вихваляння казав, що здатний із календаря, телефонної книги, будь-якої речі, яка не має нічого спільного з кінематографією, створити цікаву картину. Головне для нього було захопитися, пропустити це емоційно через себе.

Зрозуміло, чому партійним органам хотілося прибрати до рук талановитого художника. Змусити працювати на систему. 1981 року їхні бажання збіглися. Пушкін не гребував складанням од цареві. Соболєву належало проспівати оду лише Києву, оскільки нагорі вирішили відсвяткувати 1500-ліття міста. Він мріяв створити геніальний фільм. Фелліні ж вдалося зняти картину про Рим.

Соболєв був ризикованою людиною, але на компроміс ішов уперше. Гадав, талант і ім’я допоможуть вийти з будь-якої ситуації. Директор студії Остахнович по-дружньому вмовляв його не братися за замовлення. У студії науково-популярних фільмів була явна перевага перед іншими студіями. Перебуваючи ніби осторонь, люди творили поза часом, поза ідеологічним процесом. Директор намагався застерегти, розуміючи, що обов’язкова програма, тобто ідеологія вимагатиме від фільму конкретних акцентів. Але в Соболєва бажання за будь-яку ціну отримати звання перемогло здоровий глузд. Він відповідав: "Це остання моя можливість стати народним. У мене зростають три доньки. Після цього фільму я зможу робити все, що захочу". І заходився захоплено знімати поетичні куточки та чудові краєвиди колиски християнства. При цьому не можна було обминути залізобетонну конструкцію, котра символізує захисницю Батьківщини, матір. Пам’ятник, перед яким у жодного киянина навіть із часом не виникло почуття благоговіння. Соболєв із ніжністю поставився й до цього символу: "Кожна епоха залишає після себе пам’ятники. Цей – найчесніший монумент тієї епохи".

Перша спроба здати "Київську симфонію" ще не конкретизувала краху ілюзій художника. Цеківська дама після перегляду спокійно підвелася й зронила в нікуди: "Які ж ви тут усі талановиті". Що вона донесла до свого керівництва – це інше питання. Відкритого обговорення не було, але через два дні на студію прийшов папір, а в ньому двадцять п’ять пунктів поправок. Ніхто не просив дозняти Брежнєва та Щербицького, але хрести на церквах пропонувалося прибрати. Соболєв розлютився: "Хрести – історію прибрати, а 1500 років залишити". Вертолітну зйомку – одну з найкращих – було з фільму повністю вилучено. Примітивні чиновницькі претензії роз’їдали живу тканину фільму. Режисер нервувався. Прибирав, дознімав, знову монтував, а фільму однаково не приймали. Сім спроб. У результаті фільм не був зданий до свята. Різною мірою постраждали всі. Соболєв позбавив студію премії. Підвів людей, котрі мали рапортувати у вищі інстанції. Попри це, Соболєву, нібито в ЦК, вирішили дати звання. За встановленим у ті часи порядком рекомендувати повинен був первинний партосередок. І тут метр дістав ніж у спину. Сценарій партзборів на його рідній студії написали без його участі. Партком загальмував рішення партії за її ж вказівкою. Довгі роки відчуваючи себе визнаним лідером у науково-популярному кіно, він не був готовий до таких поразок.

1982 року, із запізненням, прем’єра "Київської симфонії" все-таки відбулася. Своїх він на ній майже не відшукав. Братня "Укрхроніка" прийшла подивитися, що зробив хвалений режисер. Провал за термінами врятував його від ганьби. Було зрозуміло, Соболєв-художник боровся з цензурою як міг. Ті, хто бачили перший варіант "Симфонії", кажуть, що він ближчий до того, на що був здатен метр. А більшість побачила невдачу – сьомий варіант.

Соболєв озлився. Добре було б на себе, але він шукав ворогів по сусідству. Вважав, що має реабілітуватися наступним хорошим фільмом. Перед ким? Перед владою? Кому він хотів довести, що здатний зберегти себе на замовленні? Певне, хотів, як і раніше, зростати, перевершувати себе, але щось не задалося. Останній записник творця виявився не схожий на колишні. У тих, скромніших і потертіших, зберігалися телефони друзів, колег, наукових співробітників. Новий починався – про всяк випадок – власним телефоном і адресою. Він зібрав чиновників усіх мастей. У ньому були завідувачі відділів, кіностудій, керівники міністерств, інструктори ЦК. Це також були аж ніяк не дурні, але з іншими ціннісними пріоритетами. Він шукав покровителів, аби жоден партком не міг пискнути. А ці інші люди його просто розбещували. Йому було приємно чути від них, що він великий режисер, що добре обізнаний із психологією, тому зможе якісно зняти фільм "Дослідження ворожої пропаганди". У сценарії були обов’язкові акценти, приміром, що Віктор Некрасов – ворог народу. Оператора, з яким він працював від фільму до фільму, Світлану Нові, цей "факт" збентежив. Вона відмовилася брати участь у проекті. Соболєв не знав, як працювати з ідеологією. Не вмів відрізнити правду від брехні. Залишившись без підтримки однодумців, відчув себе в пастці. Він не збирався вмирати, але як жити далі, також не знав. Він не зміг би створити фільм, що задовольнив би і "ідеологів", і його самого. Втрутилася доля. Хтось згори вирішив, що далі йому йти не треба.

"Дзеркало тижня", № 35 (614), 6 – 22 вересня 2006 року




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com