Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

14.01.2003 12:17

Аніматори всіх країн – крокуйте разом!(про фестиваль “Крок”-2002)

Станіслава Беретова

Якщо сучасну нам культуру називають “карнавальною”, а найпопулярніша галузь людської життєдіяльности на сьогодні – шоу-бізнес, то фестивалі як явище можна назвати вихідною точкою в цьому просторові.

Окрім узагальнюючих визначень, фестивалі як шерег реальних заходів мають низку спільних ознак, що їхній стислий перелік і буде наведено.

По-перше, фестиваль, звичайно, якщо він не являє собою ретроспективне/оглядове дійство (фестиваль фестивалів), – це конкурс, себто змагання поміж учасниками програми, що інколи перетворює фестивальні заходи на цікаву гру, свого роду лотерею “вгадай переможця”. Здебільшого, щоправда, результати конкурсу легко прогнозовані, однак необхідна для такого роду “вистав” інтриґа збережена.

По-друге, будь-який фестиваль – це нагода для зацікавлених та заохочених отримати бажану інформацію вже в “готовому вигляді” та в скорочені терміни.

І нарешті, по-третє, такі події – це свято... (далі може бути будь-що: гумору, кіна, народного танцю тощо). Бо ж який фестиваль без бенкетів, вечірок та презентацій, без когорти запрошених “зірок” – “гостей фестивалю”(що вони мандрують з одного на інший, відіграючи сумну роль “весільних генералів”). Звичайно, жодна більш-менш гучна подія не відбувається без, цитуючи “Тлумачний словник російського загального жарґону” Єрмакової-Зємської-Розіної, “неорганізованого збіговиська людей, що їх поєднує спільне проводження часу”, (мається на увазі “тусовка”). Саме її наявність надає будь-якому фестивалю потрібного іміджу та статусу.

Ці “видові” принципові ознаки притаманні всім фестивалям в цілому, однак особливо відчутні вони на МКФ “Крок”, що він єдиний у державі має “анімаційну орієнтацію”.

Як з радістю декілька разів повторила на київській прес-конференції, що передувала подіям, Ірина Каплична, генеральний директор фестивалю: «Крок» входить до п’ятірки кращих фестивальних заходів на теренах СНД.

“Крок” – україно-російський фестиваль, створений спеціально для аніматорів – уже протягом 12-ти років свого існування слугує швидше місцем зібрання та формою відпочинку вітчизняної, сусідської та, що надихає, світової анімаційної еліти. Сама ідея проведення його в останній літній місяць у курортних районах України (південь та Крим) чи за маршрутами популярних туристичних круїзів Росії (водний шлях з Петербурґа до Москви), до того ж, на досить комфортабельному теплоходові, наштовхує на думку, що “Крок” – передовсім святкове дійство, а вже потім серйозний форум і місце зустрічі головних представників анімаційної сфери світового кінематографа.

Зазвичай фестиваль триває близько двох тижнів, проте цього року “Крок” був відчутно скорочений у часових межах, але обсяг конкурсної програми залишився стандартним, що призвело до різкого падіння популярности такого заняття, як перегляд конкурсної програми (напівпорожній переглядовий зал – головний доказ цього твердження).

Потрапляючи на “Крок” уперше, опиняєшся у ситуації “випадкового свідка на чужому весіллі”: всі учасники та гості фестивалю давно і міцно знайомі. З року в рік майже в незмінному складі “борознить” ріки, озера та моря Росії й України “анімаційний ковчег”. Там знаходять притулок друзі, родичі та домашні улюбленці аніматорів. Навіть діти, що “крокують” разом з дорослими, – це діти аніматорів, продовжувачі сімейної традиції. Щоб підтримати та розвинути в них “анімаційну залежність”, була започаткована добра фестивальна традиція: під час проведення “Кроку” для дітей організується майстерня, або ж work-shop, де їх навчають азам анімації. Результати таких work-shops показують на урочистому закритті разом із фільмами-переможцями. Цікаво, що ці зовсім аматорські, дитячі штудії в анімації часто цілком пристойно виглядають на “дорослому” тлі.

“Спадковість” як одна з головних рис “радянської анімаційної школи”, яка до сьогодні залишається першоосновою сучасної нам анімації країн СНД, на думку декого, є однією з можливих причин, що вони призвели до відносно тривалої, тому вже набридлої кризи. Кризи як форми існування.

З одного боку – ця тенденція підтримує “безперервну” традицію, так би мовити, від батька до сина (Алєксандр Пєтров та його син Дмітрій), а з іншого – протистоїть залученню нових сил, як фізичних (молода ґенерація мистців), так і прикладних (нові комп’ютерні технології). Проблема залучення до анімаційного процесу комп’ютера декілька років тому була чи не найактуальнішою у середовищі аніматорів, і не лише їхньому. На сьогодні вона перестала бути провідною. Більшість сприйняла та вміло використовує ті переваги, що їх надає технологійний проґрес. Інші змушені були змиритися з новою добою “тотальної комп’ютерізації”. Відомий російський аніматор Алєксандр Татарський голосно заявляв, що за останні 10-15 років до анімації потрапило багато зайвих, випадкових людей, які вміють малювати і вважають це достатнім для створення власної анімаційної реальности, а активне втручання цифрових технологій останнім часом значно поглибило та прискорило ці процеси. Бо наявність окремих анімуючих, тобто “оживлюючих”, програм дозволяє при мінімальних навичках користування будь-кому створювати власні анімаційні фільми.

В цих словах одного з лідерів російської анімації, так би мовити, продовжувача тривалої традиції, стає особливо відчутною принципова позиція “старої анімаційної школи” – замкненість для чужих, герметичність і доволі жорстка ієрархічна структура.

ІХ анімаційний МКФ “Крок” проходив у Росії і за традицією, що вже склалася, мав швидше інформаційний характер. Бо ж, як відомо, “Великий Крок” відбувається раз на два роки в Україні. Однак організатори фестивалю, намагаючись дещо розширити звичні рамці, обрали завданням цьогорічного “Кроку” вироблення адекватної системи оцінок і виявлення принципових відмінностей між двома величинами/полюсами сучасної анімації: авторської та комерційної (створеної на замовлення). Хоча принципи такого розподілу викликали сумніви навіть у самих організаторів “Кроку” щодо існування чіткої системи координат у цій царині. Якщо ж перефразовувати Наталію Лукіних, керівника кінопрограм, то головним принципом поділу анімаційних картин були не складно диференційовані формальні, стилістичні чи концептуальні особливості/властивості представлених робіт, а наявність реального замовлення. Цим і пояснюються такі м’які формулювання, як “авторська” та “замовлена”, замість звичайного “комерційна” чи “некомерційна”.

І хоча до програми проведення фестивалю було закладено декілька дискусійних заходів, прес-конференції з учасниками конкурсу та круглий стіл під патосною назвою “Анімація нового сторіччя – мистецтво, ремесло чи бізнес” – все це виявилося пустою формальністю. Спроби організаторів фестивалю створити на анімаційному з’їздові необхідну творчу та дискусійну атмосферу ні до чого не призвели, бо мали суто декларативний характер. Досить влучно передає цей стан вислів російського аніматора Івана Максімова, що він цього “Кроку” був членом журі, який назвав кіном “повышенной духовности” роботи з претензіями осягнути глобальні проблеми і теми.

Круглий стіл, до участи в якому були запрошені як визнані російські аніматори, так і представники російських телеканалів, і що мав на меті допомогти порозумітися цим двом мало пов’язаним на сьогодні величинам, не виправдав сподівань. Замість очікуваного “діалогу” кожна зі сторін протягом трьох годин торочила про власні проблеми, навіть і не прислухаючись до слів співрозмовників. Всі наступні заходи, що мали надати фестивалеві аналітичного характеру, пройшли майже у тому ж річищі. В напівпорожньому залі одні навпроти інших розташувалися, мляво перекидаючись питаннями/відповідями, режисери та публіка, здебільшого журналісти.

Загальне відчуття від “Кроку”, що стосується програми фестивалю, досить гнітюче. Бо, навіть якщо зважати на зауваження дирекції та селекційної комісії стосовно принципу відбору до конкурсу, суть якого полягала у відтворенні якнайповнішої картини сучасної світової анімації, багато серед цьогорічних конкурсних стрічок були нижче того середнього рівня, що його потребує статус міжнародного фестивалю.

ІХ “Крок” зробив декілька “сюрпризів”, що їх важко назвати занадто неочікуваними. Серед них – досить суперечливий виступ таких “метрів” російської анімації, як Алєксандр Татарський, котрий у співпраці із Валєнтіном Тєлєґіним створив нову картину “Червоні ворота Расьомон”. В анотації до стрічки зазначено: “невесела історія спортсмена, що спився”, – а сам автор на прес-конференції казав, що основним стимулом до створення фільму було бажання відтворити атмосферу “радянських 50-х” – часу його дитинства. Однак, незважаючи на цю почесну і, мабуть, комусь потрібну місію, що її обрав для себе Татарський, після перегляду стрічки більшість глядачів і колеґ режисера виходили з зали дещо збентежені. Всіх цікавило питання: “навіщо”, у чому “фішка”?

Інший представник “вищої ліґи російської анімації” Андрєй Хржановський презентував на “Кроці” свою нову роботу “Півтора коти”, яка, що не дивує, базувалася на вже існуючих малюнках. Цього разу до кола зацікавлень режисера потрапив російський поет Іосіф Бродський та його творча спадщина. Презентована на фестивалеві версія – ще не повний, кінцевий результат, а лише одна з проміжних фаз творчого процесу.

А наші вітчизняні аніматори цього року були у “скороченому складі”. Серед “дорослих” виділявся Михайло Іллєнко, запрошений на фестиваль зі своїм анімаційним дебютом “Одноразова вічність”, що він його репрезентував наприкінці цієї весни у столичному Домі кіна. Цікава за режисурою та сценарієм робота, що вона складається з серії взаємопов’язаних новел з життя людини в світі. Серед “нового покоління” української анімації виділявся зовсім молодий автор Анатолій Лавренишин, запрошений до конкурсу зі своєю курсовою роботою “Зяблики та інші”. Коротка й дотепна історія з життя птахів, яку засобами кіна (фільм зроблено в техніці мальованої анімації) розповідає молодий автор.

Ще одним “сюрпризом” “Кроку” було майже повне іґнорування переможця цьогорічного анімаційного фестивалю в Ансі – фільму “Штрих-код”, що його було показано в конкурсі, однак ніяк не відзначено згодом.

Але найголовнішою, найприємнішою і найнеочікуванішою подією фестивалю стало оголошення призерів ІХ “Кроку”, а саме – Ґран-прі було присуджено картині молодого українського режисера Степана Коваля “Йшов трамвай № 9”.

Хоча багато хто називав роботу українського режисера занадто студентською та сирою, але насправді “культовий” у первинному сенсі цього слова російський режисер Юрій Норштейн – автор “Казки казок” та “Їжачка в тумані”, що “виростив” ціле покоління російських аніматорів (Івана Максімова, Алєксандра Пєтрова, Міхаіла Алдашина та інших), – відразу зацікавився “пластиліновою” анімацією Коваля.

Коли на прес-конференції Степана Коваля запитали про історію створення його стрічки, він описав “класичну” для нашого часу ситуацію, коли внаслідок відсутности грошей терміни реалізації фільму (від появи самої ідеї до створення вже готової анімації) розтягнулися мало не на 10 років. Ще цікавилися суто технічною стороною його попередніх робіт, однак ніхто не поставив питання на кшталт: “А що ви намагалися сказати своїм фільмом?”. І не дивно – бо ж це була одна з небагатьох на фестивалі стрічок, де початкову ідею, тобто “сенс”, не ускладнювали надміру, намагаючись “охопити неохопне”. І це цілком вкладається до загальної системи пріоритетів, що її “сповідують” найцікавіші представники світової анімації: якщо ти робиш справжнє кіно, воно має бути цікавим, правдивим і веселим, тобто “живим”.

Актуальність такої концепції підтвердив і “вирок” міжнародного журі “Кроку”: більшість призерів фестивалю – це фільми, так би мовити, загальногуманістичного, а тому досить позитивного спрямування.

Акцентувавши увагу на “відродженні” анімації для дітей, цьогорічний фестиваль продемонстрував майже цілковиту відсутність такого роду анімації. Серед декількох насправді дитячих фільмів, що були представлені в конкурсі, приз отримала бельгійська робота “Щаслива доба”, режисер Анке Вельфонт. П’ятихвилинна історія людини і собаки, які здатні вдвох змінити світ, якщо і не весь, то принаймні той, що їх оточує. У цій же категорії були відзначені почесними дипломами ще дві роботи: “Хаш” Андрєя Соколова, молодого російского режисера, що працює на студії “Пілот”, – нова модернізована версія славнозвісної казки про трьох поросят, що її приправили “добрим різдвяним гумором”, – та стрічка “Колючий дріт” Анніти Кіллі (Норвегія).

Інші призери “Кроку 2002” поділилися на дві групи згідно з поділом цьогорічного конкурсу: за принципом створення.

У комерційній, створеній на замовлення, анімації перемогли професійно зроблені, розраховані на найширше коло споживачів/глядачів фільми, що їх усіх об’єднує спільна риса: анімацію вони використовують як суто формальний прийом. Серед рекламних роликів у конкурсі “прикладної анімації” приз отримала робота “Черепаха” бразильського режисера Серджіо Амона, де пиво “Брахма” рекламує “наче жива” 3D-черепаха. А російський аніматор Алєксандр Сікорський отримав диплом за свою серію соціальної реклами.

Однак, як завжди, найсмачнішою “стравою” вечора був конкурс авторської анімації. Поняття “авторська анімація” таке широке та складне, що до сьогодні не існує чіткого, короткого визначення, яке було б здатне задовольнити всіх. Справді, авторська анімація – це продукт вільної, незалежної від прямого замовлення творчости з яскраво вираженими стильовими ознаками, що ми їх називаємо “авторським стилем/методом”. Втім, це не повне визначення – комерційна продукція може бути цілком авторською, хоча б як наслідування власного стилю (представлена у конкурсі нова робота Алєксандра Пєтрова “Досконалість” – реклама шоколаду – виконана у традиційній для автора техніці “анімованого живопису”), а формально незалежна, некомерційна анімація – звичайною пересічною штудією з “анімації” неживих предметів. Тобто адекватне визначення досі – це суто суб’єктивна справа знавців і зацікавлених.

Хоча відомим є той факт, що саме “авторська”, чи, як її ще називають, “фестивальна анімація”, – це ще й досі чи не єдина галузь вітчизняного кінематографа, яка тримається на достойному рівні. Якщо ж мова заходить про комерційну анімацію, то в цій царині вже протягом довгого часу ситуація залишається незмінною: більшість наших мультиплікаторів «с младых ногтей» починають працювати над «західним замовленням», виконуючи, здебільшого, суто механічну, прикладну роботу і майже не беручи участи у творчому процесові розробки самої ідеї серіалу.

Аналогічні проблеми властиві й для наших найближчих сусідів: росіян, білорусів, ба навіть, прибалтів. Відомий аніматор Олександр Бубнов, що зараз працює у Франції на комерційних проектах, на прес-конференції відверто розповів, що на Заході на більшість вітчизняних фахівців чекає “конвеєр”, і можна відразу забути про “вільну творчість” – її ніхто не згоден фінансово підтримувати.

Головний приз ув авторській анімації отримав фільм Міхаіла Алдашина «Комашки», що за останній час вже зібрав непогану колекцію нагород. Такий вибір журі майже нікого, включаючи й автора, не здивував. Ця стрічка, режисером і продюсером якої виступив Алдашин, – легка, весела та зовсім «необов’язкова» розповідь про те, як це – бути комашкою. Звичайно, жодних претензійних зв’язків з творами Кафки у роботі не простежується, однак, позбавлена “всесвітнього патосу”, вона дарує глядачам справжню, вже напівзабуту, як у дитинстві, радість – не замислюючись “про головне”, просто посміятися. На тлі складних, ідеологійно навантажених та “депресивних” картин, що ними переповнені зараз програми фестивалів, цілковита необтяжливість алдашинського фільму виглядає не компромісом, а можливим виходом з кризи.

Два дипломи в цій же категорії “авторської анімації” отримали “Прикмети розумного життя” – есхатологійні роздуми про майбутнє й сьогодення людства відомого вірменського режисера Роберта Саакянца – та стрічка “Апельсин”, що її зробив у США талановитий росіянин Слава Ушаков.

Серед призів громадських організацій дивно виглядало нагородження фільму “Півтора коти” Андрєя Хржановського призом журналу “Generation Эгоист” – “за вірність власному Я”. А фільм Михайла Іллєнка було відзначено призом каналу “1+1”, це й зрозуміло – “підтримаємо вітчизняного виробника”.

Взагалі цьогорічний “Крок” залишив по собі суперечливі почуття. З одного боку – слабка програма, з іншого – вона представляє собою сучасну анімацію, а це вже сумно. Коли на фестивалеві йшлося про майбутні шляхи розвитку анімації як виду мистецтва, думки аналітиків не збігалися. Однак існувало все ж таки спільне побоювання, що нові технології і реальний стан речей через якийсь недовгий час “знищать” традиційну “ручну” авторську анімацію. Сподіватимемось на краще…

2002



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com