Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

19.09.2006 16:42

Біжи, Ґренуй, біжи!

Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО

Бо тобі нема що робити у фільмі Тома Тиквера "Парфумер". Втікай якнайдалі від цього втілення вульгарної сучасности й тисячі умовностей. Чи не тобі про них знати? Народжений серед бруду, ти вижив тільки з почуття протесту, тримався за життя завдяки впертості; ти жив, як кліщ, очікуючи свого часу. А потім ти знайшов своє призначення, яке втілював наполегливо, не зважаючи ні на що. Що тобі до жалюгідного сучасного кінематографа? Біжи, друже, біжи!

Власне, це майже усе про картину Тома Тиквера "Парфумер". Випрадались найгірші сподівання. Схоже, автор леґендарної "Лоли" пішов лінією найменшого опору. Він просто переказав роман, попутньо вилучаючи з нього подробиці й сюжетні лінії. Він ввів закадровий голос, щоб пояснити вчинки персонажів. Тобто він не захотів віддалятися від роману. А "Парфумер" Зюскінда не дуже кінематографічний – і через те, що наповнений запахами, які важко передати, й тому, що у ньому погано прописані характери та відсутня хоча б якась драматургія.

Все це довелося придумувати Тикверу. А ще – втискати роман у сучасний кінематографічний формат. Зусилля принесли досить дивний результат. Скажімо, в Зюскінда детально описане дитинство Ґренуя: і в притулок його передають тоді, коли кілька годувальниць відмовилися від нього, а серед них одна, яка сказала, що у новонародженого немає запаху; і діти у притулку намагалися задушити немовля тільки накинувши на нього лахміття, а не притискали подушкою, як це було у Тиквера; і власниця притулку мадам Ґайар померла через шістдесят років, а не була вбита одразу після того, як продала Ґренуя; і він ніколи не вбивав повії; і ще багато чого іншого. І ось такі спрощення псують картину. Бо вони руйнують задум Зюскінда, а з іншого боку, кожна з цих подробиць займає чимало екранного часу, скажімо, пізнання Ґренуєм Парижа – це окрема і досить важлива тема: хлопець знав місто напам’ять, знав запах кожного провулка і чи не кожного парижанина. Мабуть, Тикверу слід було знімати детальні фраґменти з життя Жана-Батіста Ґренуя, а не переказувати весь роман.

А деякі зміни мають принциповий характер, як от перше убивство – дівчини з мірабелями. Том Тиквер рішуче переставив акценти. В романі Ґренуй відчув її запах під час святкового феєрверку, бо він був новою хвилею у звичному запаху Парижа, і Жан-Батіст пішов за тим запахом і знайшов дівчину, яка чистила сливи. У фільмі дівчина пройшла повз нього. У романі Ґренуй убив її, бо вона побачила і злякалась його, а у фільмі – бо його могла побачити закохана пара. Все це робить перше убивство чимось випадковим, тоді як насправді це закономірність. Роман називається "Парфумер. Історія одного вбивці". І вбивство тут – насамперед відбирання запаху. Зюскінд часто наголошує на цьому, описуючи убивство квітів, а потім й інших живих істот. Парфумер умертвляє живі організми і збирає їхню душу – запах. І найперше запитання, на яке повинен був відповісти Тиквер – чому Ґренуй так чинить? Або, як сказав би Ганнібал Лектер, яку пристрасть вдовольняє Ґренуй. У фільмі сказано, що він знайшов своє призначення, але важко добрати, що лежить в основі такого рішення. Він хотів утримувати запах. Чому? У романі на час прийняття цього рішення ми знаємо, що Ґренуй не мав запаху, але сам він про це не знав. Утім, для сучасної авдиторії пов’язати ці два факти між собою досить просто – Ґренуй хотів присвоїти те, чого не мав. Класичний психоаналаліз скаже, що запах був фетишем Ґренуя, а фетиш, за Фройдом – замінник пеніса. Власне, звідси й тема, що прозвучить наприкінці фільму – тема любови. Він просто хотів викликати любов, як звичайна людина. Проте у Зюскінда Ґренуй фактично був позбавлений статі. Ні разу ми не бачимо, щоб він був у когось закоханий чи навіть мав сексуальні стосунки.

Саме в цьому і була проблема Парфумера – вирішить Том Тиквер і вмонтує у сцену масового злягання кадри, у яких Ґренуй кохається зі своєю першою жертвою. Мовляв, якби він тоді замість убити її, покохався з нею, не було б усіх цих убивств. Проте у романі у Ґренуя жодного разу не виникають подібні фантазії. Він убивав з інших мотивів – він був тим, хто хотів присвоїти собі чужі запахи, хотів вирвати їх із загального потоку, ізолювати їх, щоб потім насолоджуватися ними. Парфумер у романі уподібнюється Богу, який створив світ. А Бог не страждає через відсутність сексу.

Річ у тім, що життя Жана-Батіста Ґренуя, описане, Зюскіндом, це життя серійного убивці. Якою є психологія серійного убивці? Чому він убиває? Запитання, на які відповідь є цілком можливою і в кожному конкретному випадку цілком осяжною, проте незмінно жахливою і соціально неприйнятною. Чикатило, який убивав, бо убивство, а особливо, агонія жертви були для нього частиною сексуального ритуалу. Піонервожатий Слівко, який вперше відчув еякуляцію, коли побачив збитого автомобілем школяра у піонерській формі... У кожному випадку це спосіб існування і спосіб досягнення мети, і водночас спосіб присвоєння світу. Річ у тім, що таких персонажів не мало би бути, бо вони –своєрідний генетичний збій, потвори, яких невідомо чому продукує природа. Їх особливість у тому, що вони гостро відчувають те, що іншим відчути не під силу. Це робить їх винятковими і водночас ставить поза світом звичайних людей.

Власне, "Парфумер" мав би бути поставлений як сучасний детектив на зразок "Семи" Девіда Фінчера чи "Мовчання ягнят" Джонатанна Демме. Інший приклад – "Ім’я Рози" Жана-Жака Анно. Проте для такої картини потрібен аналітик, слідчий, який би пояснював глядачам мотивацію головного героя. У романі такого аналітика нема, точніше, ним є сам автор – Патрік Зюскінд, котрий, власне, і розповідає цю історію. Проте введення закадрового голосу у фільм проблеми не вирішує, тим більше, що нам одразу розповідають "усю правду" про діяльність Жана-Батіста Ґренуя.

Але саме це не дає змоги передати головного – погляду вбивці. У серійного вбивці – особлива оптика. Або особливий нюх. Його погляд на світ не може бути універсальним, він специфічний, бо чимось зумовлений, наприклад, дитячою травмою. У Ґренуя вибір жертв був зумовлений їхнім запахом. А ось запаху і не зміг передати Том Тиквер.

Зрештою, можна було перетворити стрічку з історії парфумера на історію парфумерії, надавши уваги технічним деталям цього ремесла. У Зюскінда вони надзвичайно детально і, як мені здалося, з насолодою описані. Можна було показати, як саме оточуючий світ позбавляється запаху, як цей запах потім концентрують і зрештою присвоюють. Бо парфумерне мистецтво чимось схоже на мистецтво пам’яти, котре консервує миттєвості щастя, щоб потім насолоджуватися ними безкінечно. Чи не в цьому сенс життя?



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com