Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

21.09.2006 16:20

KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ: Приватні хроніки. Діалоги

Від 17 до 25 вересня в російському причорноморському місті Анапа триває ХV Відкритий фестиваль країн СНД і Балтії "Кіношок". В його конкурсній програмі бере участь український фільм "HAPPYPEOPLE" режисера Олександра Шапіро. В нашій традиційній рубриці KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ пропонуємо рецензію на попередню картину режисера "Путівник", що була видрукувана в російському журналі "Искусство кино".

Іріна Любарська, "Искусство кино", №2, 2006

Наш час я називаю періодом
перемоги параної над шизофренією
і, природно, відстоюю в цій війні права шизофренії.
Режисер Олександр Шапіро


ПУТІВНИК/ПУТЕВОДИТЕЛЬ (2004, Україна, 108’); сценарист і режисер: Олександр Шапіро; оператор: Павло Олексієнко; композитор: Євген Кекух, використана музика An.Gel; актори: Олексій Горбунов, Володимир Горянський, Віталій Лінецький, Георгій Дрозд, Алла Сергійко, Євгенія Гладій, Костянтин Шафоренко, Володимир Ямненко, Олександр Ройтбурт; продюсер: Сергій Баранов. Виробництво: Lazaretty Reproduction на замовлення телеканалу "1+1".

У кадрі – шашлички, пивце, горілочка, ковбаска і щось нерозбірливе. Плівка погана, аматорська, архівна (чи нібито архівна). За кадром шумить море. У кадрі їде поїзд, рухаються якість механізми. За кадром грузинський спів. У кадрі – декілька чоловіків випивають-закусують, чути навіть слово "шняґа", дикий, захлинистий сміх. Далі йде титр із якоюсь абракадаброю про те, чи потрібно вразити списом браму міста, щоб стати його власником, чи ні. Потім чоловічий голос печально повідомляє, що його родина еміґрувала до Ізраїлю в 67-ому році, й розповідає байку про космонавта Комарова, який загинув. Таємна зрада дружини космонавта Любаші прирівнюється до такої собі таємниці, що огорнула відсутню матір героя. Але на глядача вивалюється відразу стільки не надто зрозумілих фактів і топонімів, не кажучи вже про мішанину любительських кадрів, що загадка матері, продемонстрована кольоровим кадром з купальницею на надувному матраці, який увірвався в чорно-білу нарізку, якось забувається. Трударі з мотозаводу на Сирці, фарцовщики біля валютної крамниці "Каштан", школа й подвірні футбольні матчі, в яких брав участь батько, його олімпійка й приймач "Хітачі", проданий на честь від’їзду до Ізраїлю, – все це скоромовкою летить крізь чуже дитинство. Чорно-білі засніжені ялини, зняті з вікна ваґона, дрібними чергами прострочують червоно-рожевий кольоровий брак пляжних сценок і теплохід, що йде з порту. "Я терміново тяжко захворів, – зізнається голос, – щоб залишитися". Залишитися в Києві.

Доволі сміливо (адже його можна відразу ж звинуватити у плагіаті), відштовхнувшись від небуквально, але точно процитованого документального фільму Віталія Манського "Приватні хроніки. Монолог"/ Частные хроники. Монолог, автор фільму вирушає в плавання своїми "приватними хроніками", що їх розіграно в діалогах. Але поки ми про це не знаємо – триває монолог "від автора". Тотожний досвід автора досвідові режисера чи ні – точно це вияснити, думаю, нікому не вдасться. У датах народження в них різниця близько десяти років, та й решта не надто збігається, включаючи родинні зв’язки з містом Києвом. За автобіографічною леґендою Олександр Шапіро народився у Владівостоку, ріс у Ханти-Мантійську, закінчив мореходку в Лєнінґраді, після чого десять років профілософствував невідомо де, ставши в результаті кліпмейкером у Києві. Але режисер Шапіро, як виявилося, великий майстер вводити в оману – усі його інтерв’ю сповнені "локшини на вуха", що її він явно вчився навішувати, аби уникати прямих і нудних відповідей на питання, що пояснюють анкетні дані. Ось типовий приклад його мовної графоманії: "Можливість є можливою в усьому – за будь якого складу обставин і в усіх варіаціях, які ти собі можеш уявити. Способи мислення абсолютно тотожні способам реакції матерій. І ніякої діалектики немає. Все відразу гармоніюється, не потрібно вглиблюватися в мотивацію".

Що ж, справді, не потрібно. Адже відразу видно, що автор зовсім не шукає миттєвого розуміння – він просто хоче зачепити, зацікавити і пропонує разом подивитися, у що все це виллється. Та й назва "Путівник" натякає на те, що різними шляхами нас провезе водій-ґід і різні місця славного міста Києва покаже – Дарницю, Рибацький острів, Батиєвку, Оболонь. Одначе адреси називаються швидко й підряд, їх надто багато, щоб уловити, де мешкала, скажімо, тьотя Сіма, яка першою прихистила хлопчика. Так вона й зависне над містом, як шаґалівські закохані, а голос тим часом утаємничено повідомить нам: "Я помер у Самтредіа. Сталося це в травні 1987-ого". Такий очевидний парафраз фільму Манського – там був голос, що вмістив своє життя між польотом Ґаґаріна й загибеллю "Адмірала Нахімова" 31 серпня 1986-ого, – засмучує. Але це – підступ. По-перше, автор через десять хвилин різко зверне з цього шляху, просто прилюдно розспівавшись у правильній тональності. По-друге, трагічна тема "повної загибелі серйозно" тут якщо не травестується, то підміняється саме що "читкою": смерть виявляється виходом книги, і не дай боже нам, дорослим цинічним людям, читати колись ту підліткову маячню, що її (на щастя, дуже швидко) вивалює на нас автор у главі "Видих". І взагалі монолог – не найсильніший бік режисера Шапіро. Його сила в діалозі.

На обкладинці промо-диска з фільмом "Путівник" указано його жанр: "Кіно для читання". І справді, Київ, путівником по якому нібито є ця стрічка, тут не показано, а розказано. Причому так, що зроду не забудеш. Якщо, звісно, розберешся в плутанині незнайомих і часто сленґових назв місць і закладів, з яких зіткано мапу сучасного міста. Якщо не заблукаєш ув іронічних сюжетиках і підбиваннях. Однак це все не значить, що фільм потрібно слухати, а не дивитись. Дивитися там дуже навіть є на що – картинка місцями просто-таки заворожує, а примхливий монтажний ритм змушує пильно вдивлятися у вислизаючі деталі десятка новел, що складають "Путівник".

Ось красива й самовдоволено-наївна дівчина Крістіна в’їжджає на шикарному кабріолеті в Київ із Житомирського шосе. Вона красується перед камерою, якою надто патосно, напоказ збирається показати Місто Сонця. По бетонці поруч із нею мчать наповнені декоративною свободою байкери. А біла стрілка дорожньої розмітки між тим підіймається з асфальту і вказує кудись у небо – чиста галюцинація. Крізь забавні побутові сценки і розмови про реальні ціни, маршрутки, адреси нічних клубів, кінотеатрів і пам’ятників Києва спалахами-флешами проступає історія – від Бабиного Яру, форсування Дніпра і розстрілу футболістів київського "Динамо" в час війни до звичайної хроніки життя міста в різні роки. Документальні знімання наповзають на ретельно розіграні епізоди, і вони відображаються одне в одному, викривляючи пропорції. І не збагнеш, що ж саме цементує цей кінокліп у єдине ціле, виправдовуючи і нав’язливу егоїстичність монтажу, і банальність грамотних красивостей, і вибухову суміш із упізнаваних прийомів Джармуша, Муратової, Фасбіндера, раннього Сокурова й зрілого Ґєрмана. Енергія – слово сьогодні, на жаль, знецінене. Але воно найбільше пасує до цього фільму, що він звучить, як оркестр. Недарма лави на покинутому стадіоні зафільмовано так, що стали схожими на пюпітри, залишені музикантами, які кудись утекли. Недарма діалоги схожі на оперні дуети – кожен по-своєму музикальний, але сенс сказаного іноді стає зрозумілим тільки за рахунок "муратівських" повторів.

Однак і сюжет, і сенс у цих діалогах, безумовно, є. У першому них, наприклад, обговорюються маршрути пересування клубної молоді Києва – від Зеленки на Парковій алеї (очевидно, це літній танцмайданчик у Зеленому театрі, від якого давно лишилися ріжки та ніжки) до якогось новоукраїнського "Люксора" на Харківському. Бесідують двоє тусівників – молодий і ранній, що він швендяє з правого берега на лівий у пошуках загулялої "малої", і досвідчений колишній гіпі-"системник", який мрійливо нудить про "клубну культуру" Лондона. Те, що для одного "фрідом" на Фрунзе, в системі координат другого виявляється тим, що в радянські часи називали "сараєм" у парку імени Фрунзе. Ну а вже що таке "праски на Більшовику", ніхто з них не розшифровує. Зате розшифровується, що халявні after-party в Києві називають "авторами". Цей діалог плавно перетікає в інший, де проговорюються ціни на таксі, якщо, скажімо, поїхати на "автора" в "Сінема" ("там сьогодні Фашист"), а звідти знову на правий берег ("правий берег – поняття розтяжне").

Путівник


В іншому діалозі замурзані підлітки, сховавшись у якійсь бетонній шпарині, складають каталог кінотеатрів, серед яких особливо позначені ті, куди безкоштовно проходять безпритульники, тому що, нанюхавшись клею стають невидимими ("в "Україні" кілька разів не спрацьовувало, а в "Київській Русі" завжди"). У модному клубі "Авалон" дві прекрасні й нікчемні дівчини, що розжилися великими грошима, в манері Рєнати Літвінової планують, де б провести показ мод. Вони згадують найпарадоксальніші місця, включаючи Бермудський трикутник ("де центральний загс"), Лавру, крематорій і меморіал Бабин Яр, але врешті вирішують, що краще нічого не вигадувати, а головне, не сплачувати рахунок. У більярдній залі не надто твереза, але дуже горда за своє місто молода киянка так перелічує визначні місця двом "гостям столиці": "Можна до Родіни-матєрі сходити – там ґільйотина в експозиції прикольна. Ще я пам’ятаю, як одного негра надурили, сказали, що кожної ночі рівно о дванадцятій Родіна-мать вдаряє щитом об меч. Є й музей, вартий згадки, напроти "Домашньої кухні", там динозаври. Нас у школі разів зо п’ять туди водили. Там глисти у пробірках є. Є ще пам’ятник у районі Київ-товарний, там, де хлопчик лебедя душить. На Русанівці є цвинтар хатніх тварин. А вулиць Щорса в нас, наприклад, чотири. Два кінотеатри "Супутник". Андріївський узвіз – це взагалі знахідка для туриста. Там дім Булґакова й оглядова алея і ще внизу смішний Самсон, що роздирає пащу леву. Лев такий, як кішечка... А ще десь, там же на пагорбах, сатаністи ночами збираються". Є етюд зафільмованих у рембрантівських тонах, про подружжя, яке хоче зі своїх Біличів переїхати у більш пристойне місце, а насправді їм краще б роз’їхатись, тому що одне до одного цей папік у обломівському халаті й дівиця, що накладає на обличчя кілограм косметики, м’яко кажучи, холодні. Є сценка, де чоловік на "мерсі" й дівчина, що приїхала на таксі, намагаються потрапити у зачинений на кодовий замок під’їзд панельної багатоповерхівки з лівобережної околиці. Вони представляються одне одному як авдиторка й торговець італійським одягом. Але здається, що це чи то наркомани, які абсолютно втратили зв’язок із реальністю, чи то квартирні злодії, які випадково зійшлися в одному місці. Є сюжет про щасливих бомжів, які живуть на березі історичної річки Либідь, що вона перетворилася на завалений сміттям струмок. До них приходять нещасливі люди з вільного світу – бізнесмен, очманілий від переговорів по мобільнику, проститутка, яка загубила свого драґдилера й розшукує "кокс" у всіх зустрічних ("Вам що, вугілля потрібне? Так це не Київ-товарний, де хлопчик лебедя душить"). Є чудова новела про похмурого чоловіка ("Я палеонтолог. Тимчасово без роботи") і його забігану дружину ("Вона підпрацьовує, в стриптизі танцює"), які чи не вперше приїхали на лівий берег, щоб винайняти квартиру подешевше. Господиня, довго показуючи їм мікроскопічне житло й обговорюючи грабунські ціни на нерухомість у центрі, врешті розкриває свою маленьку таємницю – у ванній лежить труп убитого торгівця принтерами, тому заселення доведеться відкласти на тиждень. Тут уже, навіть якщо жодного разу не були в Києві, обов’язково захочете зрозуміти, чому в цю Дарницю ніхто не хоче їхати і взагалі, що це за морока стрибати між правим і лівим берегом. Все це приправлено колоритною фонетикою російськомовних мешканців "нєзалєжной" України, якими в більшості своїй є кияни.

Само собою, дуже новим прийом поєднання ігрових епізодів і старої хроніки, професійних акторів і реальних київських персонажів не назвеш. Але кожен ориґінальний автор його використовує по-новому. А Шапіро, що б він про себе не розповідав і якими б словесними кренделями про смерть воду й любов не псував свій фільм, – природжений режисер, який цілком здатен екранізувати телефонний довідник. Звісно, користуватися його "Путівником" як путівником не варто. Хоча це можливо. Можна навіть спробувати знайти в реальному Києві найдивнішу з настійливих згадок у фільмі скульптурну композицію – "де хлопчик лебедя душить". Режисер стверджує, що вона зовсім не плід його уяви і стоїть у подвір’ї однієї з клінік. Однак "Путівник" усе ж не оглядова екскурсія містом. Тут практично немає згадок відомих туристичних об’єктів. Тут навіть нічого не сказано про "помаранчеву" революцію, наче не було її в тому році, коли знімався фільм. Це універсальна поема про людей великого міста з довгою історією й не надто зручною географією. Незважаючи на розмаїття приватних конкретних деталей, вона може бути рівною мірою зрозуміла без мапи і перекладу мешканцям і Москви, і Берліна, і Лондона. Як "Я крокую Москвою". Як "Небо над Берліном". Як "Рим". А таких фільмів не надто багато. Значно менше, ніж міст, вартих путівника.

З російської переклав Віктор Глонь




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com