Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

25.09.2006 18:50

Далеке та близьке ("Всесвітній торговельний центр" Олівера Стоуна)

Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО



Минулого тижня в український кінопрокат вийшла американська картина " Всесвітній торговельний центр" режисера Олівера Стоуна. Пропонуємо рецензію на неї...

"Всесвітній торговельний центр"/World Trade Center (США, 2006); режисер: Олівер Стоун; сценарист: Андреа Берлофф; оператор: Сімас Макґарві; актори: Ніколас Кейдж, Марія Белло, Меґґі Джілленгол, Майкл Пенья, Джей Ернандес.

Доводилось чути досить іронічні відгуки про нову картину Олівера Стоуна "Всесвітній торговельний центр". Мовляв, надто багато патосу та сентиментів. У такому випадку завжди хочеться запитати: "А чого ви чекали?". За жанром картину можна назвати драмою, можна більш лапідарно – як "художнє відтворення реальних подій", проте стрічка вписується до вже засвоєного кінематографом досвіду фільмів-катастроф. Завше це були придумані сценаристами історії. Тут прикладів досить багато. З дуже гучних, проте пам’ятних, – "Титанік" (1997) Джеймса Кемерона. В основі – також реальна історія. "Титанік" справді затонув. Проте усе, що передувало цій трагедії і відбувалося під час її здійснення, – придумав Джеймс Кемерон. Картина стала одним з найбільших тріумфів комерційного прокату за всю історію кіна. Тут також багато сентиментів, проте нарікань картина викликала менше, хоча, звичайно, була спародійована багато разів. І все ж "Титаніком" важко розчаровуватись. Він йде назустріч нашим фантазіям. А от "Всесвітній торговельний центр" не хоче. Це такий собі "АнтиТитанік". Фільм Стоуна не надто видовищний, він не містить сюрпризів художнього чи ідейного плану. Проте режисер і не хотів щось придумувати. Він реконструював реальну історію двох поліцейських, які потрапили під уламки башт Всесвітнього торговельного центру, відтворивши їхні пригоди, а також реакцію на ці пригоди їхніх родин. Крім того, до сюжету він увів колишнього морського піхотинця з Вісконсіна, який прибуває на місце катастрофи і знаходить отих двох поліцейських. І, що найгірше для критиків, уся ця історія – правдива. І в цій своїй правдивості вона перекриває нашу фантазію, як кисень, не дає їй розгулятись і ставить нас у дуже дискомфортне становище критиків не кіна, а реальности. Мовляв: гляньте на їхні родини! Послухайте оці суперечки про те, яке ім’я давати майбутній дитині! Або згадайте розмову про незакінчену кухню одного з героїв. Врешті-решт, фільм можна сприймати як таку собі цілком сучасну розповідь про місце чоловіка у цьому світі. Він живе, як прив’язаний на ланцюг собака, з досить вузьким полем огляду та маневру. З одного боку, у нього робота, з іншого – родина. І нікуди він не подінеться. І коли на роботі його випадково завалює бетоном, – починаються пошуки, чоловіка знаходять, лікують і повертають до родини. Водночас у фільмі є інший чоловік, такий собі самотній ковбой, новітній хрестоносець, який вирушає на боротьбу зі злом. І ось у нього нема ніякої родини, лише сестра по телефону. Деякі критики закидали, мовляв, чому Стоун не зробив головним героєм картини колишнього морського піхотинця. Він же справжній американський герой! Можна взагалі було запросити Шварценеґґера і вирішити усі проблеми одночасно. Чого ви ще хочете? Щоби двоє простих американських поліцейських під бетонними уламками цитували Гайдеґґера? Чи, може, ви чекали прильоту Супермена?

Власне, Стоун створив типовий для себе фільм. Його кіно трималося на опозиції "свій – чужий". І режисер просторово розводив "далеке" і "близьке". Його герой, як правило, молодий чоловік, завжди віддалявся від "близького" і йшов до "далекого". Скажімо, у сценарії Стоуна, а потім і у фільмі Алана Паркера "Опівнічний експрес" (1978) ми бачили молодого чоловіка – Вільяма Гейза – який потрапляє у турецьку в’язницю. Це – максимально чужий для нього світ. Він не може до нього призвичаїтись і повинен, зрештою, загинути. Єдина надія на порятунок пов’язана з родиною Вільяма Гейза, яка намагається витягти його звідси і таки допомагає йому. У Стоуна такий спосіб вирішення конфлікту став класичним. А його фільм "Волл-стріт" (1987) взагалі можна назвати родинною драмою, у якій молодий чоловік – Бад Фокс – має вибрати між своїм батьком, що втілює собою традиційну Америку з її вірою у наполегливу працю, і Гектором Ґекко – безжальним ділком-спекулянтом, для якого важливими є тільки гроші. Бад обирає рідного батька, а з ним і усі цінності "трудової Америки". У "Взводі" (1987) ми бачили такий самий конфлікт, втілений сержантом Барнсом (безжальним убивцею) та сержантом Елайзом (носієм гуманістичних цінностей). Вони обоє стали ніби батьками для новобранця Кріса і борються за його душу. Власне "в’єтнамська" трилогія Олівера Стоуна (крім "Взводу", включає у себе "Народженого четвертого липня", 1989, та "Небо і землю", 1993) – це розповідь про людину, котра зайшла надто далеко від дому. І, нарешті, слід згадати прокурора Гаррісона з "Дж.Ф.К" (1991), який веде своє розслідування, підтримуваний власною родиною.

У фільмах Олівера Стоуна ми стикаємося з двома поглядами. Один – це ніби погляд Бога: тоді кінокамера висить над місцем події (над містом, як у "Волл-стріт", чи над битвою, як в "Александрі", чи над планетою, як у "Всесвітньому торговельному центрі"); інший – це погляд інтимний. Це – близькі плани, це особистий простір героя. І перший погляд, погляд Бога – об’єктивний. Він максимально відчужений, він не може належати людині. Це погляд Великого Іншого. Скажімо, у "ВТЦ" ми бачимо, як камера виходить з-під уламків і переноситься на екрани телевізорів. Тільки телебачення транслює події ззовні, передає те, що не здатні побачити герої. Вони фізично не можуть оглянути місце події, не можуть осягнути їх. Це не випадково, бо, власне, зовнішній світ їх і не повинен цікавити. Він може викликати стандартні емоції, проте він не зачіпає їх персонально. Виокремивши два тих погляди, Олівер Стоун і розгортає свою драму між ними*. І його співчуття на боці приватного погляду. В цьому і громадянська позиція режисера. Стоун каже, що найбільші злочини минулого століття були здійсненні з міркувань патріотизму та націоналізму. І звернення режисера до персони Александра Македонського частково пояснюється утопічними ідеями останнього. Македонський мріяв про злиття народів, про єдину всесвітню державу, якою правитимуть греки. Він надто далеко відійшов від дому.

Стоун захищає традиційну Америку, якій не потрібне світове панування і яка обирає сімейні цінності. Це можна сприймати досить іронічно. Проте мова, мабуть, не стільки про родинні цінності у фільмі "Всесвітній торговельний центр", скільки про нашу іронію. І про нашу соціальну реальність, яка дуже далека від того, щоби нею можна було дорожити, а тим більше пишатися. У нас цінності приватного життя зводяться або до фальшивого глянцу реклами, або до відвертої "битовухи" з її нікчемною приземленістю. Можливо, тому чуже щастя нам і здається фальшивим.

* Скажімо, у "Природжених вбивцях" ми також бачили ці два простори. Один втілювало телебачення, інший був інтимним простором Міккі та Мелорі – двох серійних убивць. Фінал картини – убивство репортера і відкинута убік телекамера, яка фіксує втечу героїв –засвідчив, на чиєму боці симпатія Стоуна.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com