Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

15.01.2003 15:50

Зразкове самогубство(про “Вбитих блискавкою” Євґєнія Юфіта)

Дмитро Десятерик

Ми змушені повідомити вам найнеприємнішу новину: Юфіт зняв новий фільм. Інший варіант: тепер знаємо, як виглядає дно російського кінематографа. Чи життєствердно: таки є альтернатива в російському кіні. Або більш точно: ще не вмер Юфіт!

Справді, останній варіант найкращий. Оскільки сама по собі ця новина вражає до глибини серця, бо смерть для Євґєнія Юфіта – матерія така звична, така невіддільна від його творчости, що повідомлення про те, що він іще не вмер, здатне викликати в обізнаних людей майже ступор.

Відповідно, кіно, що знімає Юфіт, має самоназву “некрореалізм”. Якщо ж іще врахувати, що він мешкає в Санкт-Пєтєрбурзі, загальна похмура картина окреслиться з безжальною ясністю.

Життя 41-річного режисера в цілком пєтєрбурзькій манері сповнене мітів і таємниць. Подейкують, що в середині 1970-х у радянському Лєнінґраді саме він започаткував анархічний панк-рух у СРСР. Передавши справу до надійних немитих рук молодої зміни, почав знімати кіно. Починалося це в актуальному тоді жанрі “заміських поїздок”. Разом з однодумцями, котрих звали Андрєй Мьортвий, Євґєній Дєбіл, Юрій Циркуль, Алєксєй Трупирь, головний некрореаліст виїжджав на природу. Там колоритна компанія розважалася тим, що пиячила, бігала по лісі, імітувала чи влаштовувала бійки. Зйомки тих хаотичних перформенсів втілилися в перші короткометражки Юфіта, що стали окрасою так званого паралельного кіна: “Лісоруби” (1984), “Санітари-перевертні” (1984), “Весна” (1987), “Мужність” (1988), “Вепри суїциду” (1988). Загалом ці стрічки являли собою чорно-білі, німі або з поганим звуком, обшарпані короткометражки, в котрих постійно билися між собою невротичні диваки, повзали напівживі персонажі і практикувалися різноманітні способи самогубства.

Пройшовши стажування в Алєксандра Сокурова (сам маестро не любить згадувати про цей досвід), Юфіт зняв досить професійний півгодинний фільм “Лицарі піднебесся”, в якому досить явно вгадувалося пародіювання стилю Тарковського. Відтоді у некрореалізмові запанував повний формат. У середньому раз на три-чотири роки Юфіт примушує кінокритиків здригнутися. Його ракурси не змінюються, і кожна нова стрічка настільки ж мізантропійна і підкреслено дилетантська, як і попередні. Все, як завжди, чорно-біле, беземоційне, наповнене потворами. Не стали винятком і представлені водночас на Петербурзькому “Посланні до людини” та на Московському міжнародному кінофестивалі “Вбиті блискавкою”.

Нове тут – відчутний європейський вплив, адже фільм зроблений у копродукції з Роттердамським фестивалем (Нідерланди). Візуально це далося взнаки в тому, що новий фільм ближчий навіть не до експериментального кіна, а до такого собі актуального арт-проекту, і експозиційний простір для нього здається адекватнішим, аніж глядацька зала. Втім, справа не тільки в цьому, а й у тому, що Юфіт вельми наполегливо намагається трансформувати свою некрорефлексію в нову філософію природи.

Спочатку низка комп’ютерних заставок. Закадровий користувач шукає дані на тему “еволюція”. Раптово виринає попередження про напад потужного вірусу. Попередження іґнорується, небезпека зростає, нахабний спалах висвітлює спотворене жіноче обличчя, приходить повідомлення про непоправне пошкодження, система виходить з ладу. Після чого – навмисне затягнений, безсловесний епізод: типовими середньоросійськими хащами блукають здичавілі, мавпоподібні чолов’яги. Пересуваються, низько звісивши руки. Після довгих хвилин споглядання починаєш розуміти, що це, по суті, не зовсім люди.

Після цього починається власне історія. Вона оформлена як суцільний закадровий монолог героїні, маленької дівчинки, про своє дитинство. Про батька – командира підводного човна, про те, як він хоробро воював із розбійниками і з циклопом. Відеоряд з оповіданням збігається далеко не завжди. Мати у героїні також дивакувата, інколи лякає своїх рідних, блукаючи в білій сукні з розпущеним волоссям. А потім татко зник при загадкових обставинах. Можливо, лишився разом з командою на далекому острові, і вони голяка ганяють там м’яча. А може, була катастрофа. Реконструкція останньої досить лячна. Капітан відчиняє двері у загальний відсік і бачить, що екіпаж перетворився на божевільну зграю, що зі страшними криками нівечить і вбиває сама себе. Черговий вибух ставить крапку і тут.

Серед загальної страшної мари героїня доповідає свою теорію еволюції. Виявляється, Дарвін помилявся. Ніхто ні від кого не походив. Людина також може бути предком дерева й каменя, як камінь і дерево – предком людини. Всі форми життя розвиваються від видовжености до колоподібности. А інстинкт розмноження – лише випадковість, непередбачена мутація, збій у системі. Жодних статевих відмінностей і бажань у правильній еволюції нема і бути не може. Дуже швидко всі зможуть переконатися у правильності такого підходу. Інтернет-конференція еволюціоністів кипить від обурення. Проте героїня – вчений-антрополог – не звертає на це увагу, вона вже не від світу цього, блідолиця, біловолоса, повільна жінка. Кінець кінцем вона бачить закривавлений привид свого батька, що з’являється їй у музеї антропології, підтверджуючи, таким чином, її теорію.

А закінчується кіно тим самим, чим і почалося. Знову двійко звіролюдей повзає серед багна і берез. Ось це і є далеке майбутнє, покращена реальність, за Юфітом. Прогнози божевільної антропологині підтвердилися. Жодних інших людей і цивілізації взагалі. У своїх некрореалістичних штудіях Юфіт дістався до їхнього логічного завершення – зрівняв людське і тваринне, живе і неживе. Дивно, але на цій останній межі некрореалізм постає як цілковито традиційна філософія, просто людина тут – не центр світу, а лише одна з частин його, не гірша і не краща від інших частин.

Завершальний кадр – чудова й вдала ілюстрація цього постулату. Звірочоловік величезними шорсткими лапами, з гучним скрипом, “гладить” стовбур берези, на яку, може, перетворилася звірожінка, котра нещодавно тут проходила. Погляд його спрямований угору. Він – частина загальної картини, і нема різниці, хто тут каміння, хто людина, а хто дерево.

Штука лише в тому, що смерть за такого варіанта реальности скасовується.

Як, власне, і сам некрореалізм.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com