Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

04.10.2006 17:16

KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ: Зачекайте, вам іще зателефонують ("Дзвінок" Гідео Накати)

Максим Бугайов

Від 5 жовтня до 14 листопада в рамцях "Місяця Японії в Україні" компанія "Артхаус Трафік" проводить фестиваль "АЗІЯ-КІНО.2006.Японський фокус". Принагідно пропонуємо рецензію на культовий японський фільм жахів "Дзвінок"...

"Дзвінок"/Ringu (95’, Японія, 1998); сценарист: Гіроші Такагаші, за романом Коджі Судзукі; режисер: Гідео Наката; оператор: Джунічіро Гаясі; актори: Нанако Мацусіма, Мікі Накатані, Гіроюкі Санада.

Не скоро зможеш спати
Після ієрогліфу "Кінець"
У домовині знайдеш спокій
(спроба рекламного гайку)

Не квапся дивитись незнайомої фільми
Життя може закінчитися з шелестом плівки
Чи зможеш показати її ще комусь?
(спроба гайку-попередження)

Негайно вимкни телевізора та телефона
Чорна-пречорна труна вже поруч
Не встигнеш переписати "листа щастя"
(спроба дитячого гайку)

"А як почалась ця історія?
– Такі історії ніяк не починаються.
Люди відчувають тривогу, потім з’являються чутки.
Або ж вони починають надіятись, що все обернеться на краще".
(цитата з фільму)

Марні сподівання – краще вже не буде, бо подорож теренами жаху почалася і шансів на порятунок майже не залишилось. Саме в цій безглуздій жахливій ситуації вам допоможуть три прості правила поведінки кіноманіяка:

Якщо ви знайшли і вирішили подивитись невідому вам відеокасету, тричі подумайте, чи готові ви до того, що побачите на екрані?! (Може, воно вам просто не потрібно?)

Якщо ви вже поставили кляту касету, відступати нікуди – треба дивитись. (Може, таки спробувати встигнути вимкнути телевізора?)

Якщо ж ви таки вже дивитесь жахливу, вже відому вам відеокасету, до вас з екрана може завітати Сама Смерть. Ліниво позіхаючи крізь білосніжні зуби, розвалиться Вона у вашому улюбленому фотелі, зиркне, як належить, пустими зіницями та, чухаючи іржавою косою ребра крізь балахон, буденно так скаже: "Часу в нас обмаль, тож, хутчіше почнемо – скоріш скінчимо. Поквапся, бо вже не встигаєш на власний похорон. Я передзвоню. Шо не ясна?" (Хоч іноді думати – таки потрібно, хоча з цим вже трохи запізно)

Що ж можна сказати з приводу цього фільму?

Мабуть те, що японці, як ніхто інший, вміють лякати та розуміються на психології страху, природі тортур, жаху смерти і тому подібних речах.

Мабуть те, що режисер Гідео Наката, віртуозно експлуатуючи універсальні людські ще дитячі страхи, методично та виважено натискає на "танатогенні зони", такі, як:

а) первісний ляк людей перед зображенням, (недарма у фільмі вистачає дзеркал, відображень у воді, спотворених облич на світлинах та відео);

б) страх загубити душу, нестримна тяга до цього і неможливість відмовитися, адже всі дивляться кляту касету, хоч можуть і не дивитися;

в) глибока недовіра людства до приладів та засобів, породжених науково-технічним прогресом. Адже Зло давно вже відчуває себе, як вдома, у всій цій складній мішанині з дротів та цифрових сигналів, що стала звичним середовищем людського існування. Воно може запросто зателефонувати до вас у будь-який момент, або завітати з екрану телевізора, чи, навіть, оселившись у вашому персональному комп’ютері, дочекатися собі тихесенько зручної нагоди, щоб, в один чудовий день, просто вимкнути вас із вашого життя.

А про що ж фільм, спитаєте ви. Відповідаю: "Якщо життя вам ще не набридло і ви не збираєтесь дивитися фільм та ставати об’єктом знущань японських кінематографістів над вашою психікою, цей куций зміст початку фільму – саме для вас. Якщо ж ні – страшніше один раз побачити, ніж десять разів прочитати, або сто разів підряд почути звичайний телефонний дзвінок".

Тож почнемо спочатку. Історія проста і, разом з тим, страшна як у дитинстві. Зібрались якось разом японські підлітки Тумоко, Івато, Цузі Йоко та її хлопець Номі Такагіто. Хотіли собі покататися, відпочити від дорослих, "кінчик подивитися", віддатися всіляким підлітковим глупствам у далекому, глухому мотелі. Тільки не знали вони, бідолашні, що опинились у чорному-пречорному лісі, в жахливій-прежахливій місцевості, де сорок років тому трапився страшний-престрашний злочин – батько вбив дочку. Але донечка теж була не янгол, а, навпаки, – демон, бо теж уміла вбивати людей, тільки поглядом. Дівчинку звали Садако. Була вона неповнолітня і зла-презла. Не любили бідолашну люди, от і вона їх теж не любила. І не жаліла. Нищила, як могла. Хоч і була вже давно мертва – татко-науковець постарався, спочатку злякав дитину, потім – ломакою по голові та у колодязь її потвору, упс! Але Зло так просто не знищити. От і Садако померла не зразу і не зовсім. Дуже ж бо помирати не хотіла та й боялася. Змогло дівчатко нашкребти залишки злої потойбічної сили та екстрасенсорно записало таки на відеокасету останнього прокльона – свій погляд, переповнений ненавистю до всього живого, немов кінозірка якась інфернальна (мріяла, мабуть дитина бути великою актрисою, бо займалася в театральному драмгуртку японському). Було ж такому статися, що саме цю касету, розважаючись, подивилися підлітки. А потім до них задзвонив телефон…

P.S. А ще, мабуть, потрібно сказати, що "єдиний спосіб подивитися цю касету і не вмерти – це переписати її, зробити копію і показати ще комусь протягом тижня". А що ж буде з цими наступними глядачами? А це вже не ваша турбота, любий глядачу. І нехай організація із захисту прав споживачів морочить цим собі голову.

KINO-КОЛО, 15 (осінь), 2002




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com