Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Туалет для дачи торфяной - устройство торфяного биотуалета для дачи dachdom.ru.

Статті

11.10.2006 14:49

KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ: "Тарас Шевченко"

Вадим Скуратівський

11 жовтня виповнюється 100 років від дня народження видатного українського кінорежисера Ігора Савченка (1906 – 1950). Нагадуємо, що у програмі цьогорічного кінофестивалю "Молодість" демонструватиметься програма "Ігор Савченко та його учні", що представить підбірку фільмів режисера і його вдіківських студентів. В нашій традиційній рубриці KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ пропонуємо матеріал про останній фільм Ігора Савченка "Тарас Шевченко", що його, після смерти режисера, завершували учні майстра Олександр Алов і Владімір Наумов. Цю статтю було видрукувано у 23 (осінь, 2004) числі часопису KINO-КОЛО в рубриці "Повторний перегляд".

ТАРАС ШЕВЧЕНКО (115’, Україна, 1951), сценарист і режисер: Ігор Савченко, оператори: Данило Демуцький, Аркадій Кольцатий, Іван Шеккер, художники: Леван Шенґєлія, Борис Немечек, композитор: Борис Лятошинський, звукооператор: Олександр Бабій, актори: Сергій Бондарчук, Владімір Честноков, Ніколай Тімофєєв, Гнат Юра, Іван Пєрєвєрзєв, Наталія Ужвій, Євґєній Самойлов, Міхаіл Кузнєцов, Марк Бернес. Виробництво: Київська кіностудія. Нагороди: Державна премія 1 ст. (1952); МКФ у Карлових Варах (1952) – Особливий Почесний диплом за режисуру Ігореві Савченку та премія за виконання ролі Тараса Шевченка Сергієві Бондарчуку.

За переказом, Перший Кіноглядач і Перший Кінокритик – після кремлівської прем’єри фільму "Тарас Шевченко" – звелів депортувати звідти всього один-єдиний епізод.

...Учень пєтєрбурзької Академії мистецтв і поет, Тарас Шевченко, десь біля Зимового палацу, спостерігає, як звідти виїжджає імператорський "поїзд". У всій своїй аж галюцинаторній величі і багатстві. Шевченко уважно і понуро дивиться на ту імперську естетику...

Сталін, після перегляду: "советскому человеку рано еще смотреть на такое". Миттю клацнули, сказати б, монтажні ножиці!

Отож, новоімператор-кіноглядач справді вгадав у фільмові Савченка щось "таке", що вже не вміщувалося в новоімперську естетику.

Той фільм за своєю ідеологійною та жанровою генезою, – за обставинами, що їх стримано можна назвати "соціальним замовленням", – ніби цілком належить до доволі численного явища екранних псевдобіографій і суміжного з ним жанру квазіісторичного фільму сталінської доби. Жанр, який тоді фактично став домінантним у радянському кінематографі. Десь починаючи з "Чапаєва" і закінчуючи Сталінською премією першого ступеня 1952 року – за того ж "Тараса Шевченка".

Останньою "авторизованою" сталінською кінопремією.

Отож, ніби екранний еталон того жанру – та ще й насамкінець його?

А проте і нині – "а щось такеє бачить око" в тому фільмі. І те всевидячеє сталінське око там побачило. Щось "такеє". Що?

Фактично кінобіографія самого Савченка почалася зі стрічки Ніколая Шенґєлаї "Двадцять шість комісарів" (Азеркіно, 1932), де він зіграв роль есера-угодовця. То – геніальне кіно, яке свого часу так вразило Куросаву й Антоніоні... І роль свою там Савченко зіграв блискуче.

По суті, то був перший і останній справді правдивий радянський історичний фільм. Про абсолютно унікальний і в "короткій", і в "довгій" історії ВКП(б) випадок: комуністичний кабінет міністрів у Баку-1918 на парламентсько-леґітимній основі прийшов до влади – і невдовзі так само коректно-леґітимно пішов у відставку... Історичне диво.

Що сталося потому – надто добре відомо.

Йдеться, зрозуміло, про інше. Напевне, перебування у полі того великого фільму назавжди залишилося в пам’яті художника – у вигляді його схильности до історичної та акторської автентичности. Хай і "законспірованої".

Бо ж потому та автентичність – якщо не акторська, то історична – з катастрофічною швидкістю полишала радянський екран. Невдовзі після "Двадцяти шести комісарів" з’являється фільм про, серед іншого, взаємини комдива-партизана та його залізного комісара. Але ж узагалі-то у цьому відношенні (у тих відношеннях) "Чапаєв" – то повна фальсифікація!

...Реальний Чапаєв уже з літа 1917-го більшовик, тоді як його комісар, Дмітрій Фурманов, лише у вересні 1918-го вийшов із партії анархістів. Ось так.

Отож, ту автентичність годі шукати в нібито "українській" "Думі про козака Голоту" (Союздетфильм, 1937) і у "Вершниках", які справді вже знімалися в Україні (перший "київський" фільм Савченка, 1939).

І лише з "Богдана Хмельницького" (1941), який узагалі-то за своєю появою є вже цілковитим похідним од тогочасної політичної кон’юнктури (кінорефлекс на четвертий, сталінсько-гітлерівський поділ Польщі), у кінематографі Ігора Савченка розпочинається особлива – трагічна – діалектика "соціально-замовного" і згаданої автентичности.  Історичної та акторської.

"Тарас Шевченко"-1951 знімався, зрозуміло, назустріч черговому ювілею поета – до дев’яносторіччя його ввійстя. Серед іншого, фільм мав засвідчити сталінське, скажімо так, "українофільство" перед усеньким "вільним світом" із його тоді ще такою гомінкою українською еміґрацією. І нагадати про те "українофільство" підрадянським українцям. Які ще зовсім недавно стали свідками-жертвами чергового, аж лютого, сеансу сталінського україножерства.

Одне слово, в картини "Тарас Шевченко" було тоді багацько нагальної ідеологійної роботи.

Наш землячок, віртуоз-супердиверсант генерал Павло Судоплатов, розповідає у своїх мемуарах про те, як він (у ролі перекладача) асистує міністру державної безпеки Абакумову в його кабінеті – під час допиту якогось заарештованого оунівського партизана. А цього часу, на цілковите подивування того українського партизана, на екрані телевізора, що стоїть у тому страшному кабінеті, демонструється фільм "Тарас Шевченко" (у зв’язку з "декадою української літератури та мистецтва" в Москві)!

З метою викликати той подив напевне був і замовлений той фільм?!

Але ж виконував те замовлення – мистець. І – про мистця. Який став вособленням історичного буття цілого народу. І цей факт тоді вже був такою ж мірою незаперечним, як, зрештою, незаперечною була і сама диктатура, що той народ упокорила аж до загрозливого геноцидального краю.

...Ось так і ходить безнастанно сюжетний та інший маятник того фільму. Поміж одвертою кон’юнктурою і невідпорною художньою реальністю. Поміж радянською пропаґандистською леґендою про вповні свідомого поета-революціонера, який свідомо ж торує шлях до нашого щасливого майбутнього, нині актуального (і воно таки з’являється насамкінець фільму, у парадно-документальних кадрах урочистостей на Чернечій горі), і – поміж дивовижної художньої сили автентичним екранним портретом поета. Накиданим тут нехай пунктиром, але чи не геніальним.

Савченко, зрозуміло, фаховим шевченкознавцем не був. Фільм уже закінчували знімати, як спохопилися: актора, який грав кирилометодіївця Миколу Гулака, "добре" заґримували під співака і композитора Семена Гулака-Артемовського.

Довелося перезнімати...

Але тут ідеться не про Савченка-знавця Шевченка, а про Савченка, його шанувальника. Геніальний режисерський інстинкт – а потім уже і супровідна йому дивовижна режисерська культура (як кінематографічна, так і театральна) ведуть мистця у бік того, що від нього давно вже відняли.

У бік людської гідности мистця. Шевченком, на відміну від нас усіх, збереженої.

Бездоганні, позбавлені бодай натяку на кон’юнктуру епізоди Шевченкової солдатчини. Той біографійний азійський "зиндан", куди закинула поета його доля. І чи не відразу фільм на тій його сюжетній ланці стає геніальним. Шевченко, раніше резонер-ідеолог, читець-декламатор, як тільки перетворився тут на жертву, вмить перетворюється сам. З "революціонера-демократа" совіцької хрестоматії – на носія власної, всупереч усьому, незнищенної гідности. На її незламного захисника.

Режисер Ігор Савченко й артист Сергій Бондарчук тут перевершують свої найбільші художні рекорди. І на додачу – аж дивовижна камера Данила Демуцького, яка з неймовірною енерґією тут передає – степ, пустелю, море. Саме азійське повітря, постійну вібрацію у ньому якоїсь небезпеки. Може, тому, що Данило Порфирович перед війною сам звідав той уже ґулаґівський "зиндан" (підташкентську в’язницю НКВС)?

Автентично хрестоматійна сцена. Офіцери, що скніють-звіріють од неробства, від вина, співають дивовижну (хоча взагалі-то пізнішого походження) тюремно-розбійницьку пісню. Кличуть – задля розваги – того до них прибульця, солдата-академіка. І замість "розваги" – дивовижний сеанс призабутої тут людської гідности.

Найкращі кілька хвилин актора Бондарчука в усій його кінобіографії.

І – страшний "пленер" тамтешнього плацу. Ранок солдатської страти. Видиво до останнього знелюдненого ґвинтика автоматизованої солдатської шереги.

І "замовне" кіно могутньо перетворюється на простір трагедії – без найменшої до нього домішки.

Нинішня генеральна ревізія Шевченка. У вигляді чи то вишуканих постструктуралістських трактатів про нього, чи то дурнуватих памфлетів проти нього. Усе це вельми "сиґнально" стосовно самих тих авторів. А де ж сам Шевченко?

Безперечно, побожний національний міт про нього справді відходить у минуле. Селянська хата з обов’язковим там портретом, у рушниках, заквітчаним. Де ж тепер сама та хата після всіх її катастроф-ХХ? І її господар, за яким тоді вже "прийшли", і він кидає у тюремну торбину – кусень хліба і "Кобзаря"?

Той епос нечуваної в історії слави і пошани закономірно відходить у ту історію.

Але ж залишається сам "Кобзар", ця еолова арфа усіх вітрів тієї історії.

І назавжди залишаться ті "невільницькі" кадри, зняті тим режисером-невільником...

KINO-КОЛО, № 23 (осінь, 2004)




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com