Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

20.10.2006 13:31

У пошуках втраченого простору
("Назви своє ім’я" Сергія Буковського)

Дмитро Десятерик, "День"

18 жовтня у Києві у Міжнародному центрі культури та мистецтв (колишній Жовтневий палац) відбулася урочиста прем’єра нового фільму українського режисера-документаліста Сергія Буковського "Назви своє ім’я"/Spell Your Name (2006, 90’), зробленого в українського-американській копродукції. Пропонуємо рецензію на цей фільм...

Звичайно, привертає увагу ім’я Стівена Спілберга, номінального продюсера проекту; по-друге, за останній рік це перший український повнометражний неігровий фільм. Але найбільше важить тема. Голокост. Бабин Яр.

Перед Буковським – досвідченим режисером-документалістом, автором кількох талановитих картин – стояли складні завдання. Адже в основу стрічки лягли відеосвідоцтва людей, які пережили Голокост, записані в 1994 – 98 роках співробітниками Інституту відеоісторії і освіти – заснованого Спілбергом фонду Шоа. З одного боку – етична складність матеріалу, адже те, що пам’ятають ці люди, саме по собі вражає сильніше за будь-які візуальні образи. Окрім того, статичність того таки матеріалу. У розпорядженні режисера був лише ряд візуально однотипних монологів: фронтальний план людини, що сидить і говорить прямо в камеру. Стандартний підхід потребував або закадрових коментарів самого автора, або, як це часто буває, напівігрових реконструкцій того, що говорять свідки Катастрофи зі вставками всім відомих хронікальних кадрів. Проте, Буковський вчинив по-іншому.

Він запропонував подорож.

Фільм починається наче з уламків тiєї, минулої дійсності. Титри проступають окремими літерами, мов стародавні написи, з яких стирають пил, і їм за кадром вторують голоси, які також окремими звуками називають свої прізвища. Один з голосів зазначає, що навіть очевидцю тих подій неможливо повірити в те, що все це було насправді. Нарешті, сам автор, так само лишаючись за кадром, окреслює свій маршрут – він хоче побачити ті старі вулиці та будиночки і самотніх людей, що в них жили, але будинки вже порожні, і надгробки злилися з краєвидом. На екрані ж – інтер’єри вокзалу, передвід’їздна метушня, а також старі, зношені речі, якісь дрібниці побуту, що давно відійшов, – старий ліхтар, обшарпані двері, іржавий замок... Буковський розпочинає сумну і водночас зворушливу мандрівку з таких прикмет майже зниклого світу, провадить неквапну археологічну роботу, завдяки чому сама тканина фільму приходить у рух, за яким цікаво спостерігати і глядачеві.

Мандри означають дистанцію. Буковський дуже тонко і точно її підкреслює, більш того, перетворює на прийом. Не намагається відтворити чи реконструювати події, а подає їх через відбиття у людях та речах. Це можна також назвати обрамленням – автор свідомо відмовляється від будь-яких маніпуляцій з тими свідоцтвами, що в нього є. Він просто бере їх в рамку сучасності, і цей прийом застосований дуже майстерно. Так, режисер не ховає монтажні склейки, що прорізують, мов чорно-сині електричні розряди, той чи інший монолог. Вставляє сцени із сільського карнавалу на Маланку – Чорт, Кат, Смерть, Жид, Старий, Стара, а потім показує, як селяни знімають ці маски. Дуже вдалим є введення трьох молодих дівчат, наших сучасниць, студенток, що розшифровують архівні інтерв’ю. Нам показують їхні реакції, коментарі та роздуми щодо почутого, і це, так би мовити, зворотне свідоцтво здається не менш цінним. Також гостро врізається в пам’ять монолог жінки, що пережила масовий розстріл – сповідь триває начебто в поїзді, під стукіт коліс, камера поступово переходить на пейзаж за вікном, котрий з кожною секундою набуває все більшої і більшої відповідності тому, що говорить уціліла. Коли камера врешті-решт від’їжджає, бачимо, що те інтерв’ю демонструвалося на моніторі ноутбуку, що стоїть на столику в купе вагону, котрий їде – і це спричиняє справжній маленький катарсис... Саме завдяки такій увазі до предметних, речових, ландшафтних подробиць, що поєднують різні шари часу, а також прекрасній операторській роботі Романа Єленського і Володимира Кукоренчука Буковському вдається – потроху, кадр за кадром – відтворити простір, в якому відбулася трагедія. Унаочнити пейзаж майже забутих містечок, закинутих синагог, напівзамерзлих річок, засніжених пагорбів, заштрихованих чорними лініями голих дерев... І поселити в ньому всіх – і тих, яких вже нема, і нас, нащадків тих, хто вцілів. Саме тому так вражає фінал, різко контрастний до решти фільму. Після верхнього плану усього урочища зі вказуванням точних географічних координат (!) Яру, – підкреслено яскравий, галасливий епізод з діловито-репортажною проходкою камери по інтер’єрах станції метро, побудованої прямо на місці розстрілів; сучасні реалії з їх розцяцькованою байдужістю, буквально вламуються у витончену й скорботну акварель Буковського. У сполученні із знов-таки закадровим коментарем дослідника Бабиного Яру – про необхідну точність пам’яті і поведінки, про безконтрольність забудовників у цьому місці – це спричиняє справжнє потрясіння: бо зникає територія людяності як такої.

"День", № 180, 20 жовтня 2006




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com