Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

25.10.2006 19:17

МОЛОДІСТЬ_2006: Упритул (програма фільмів британської і французької кіношкіл)

Олег Сидор-Гібелинда

ХХХVI Київський міжнародний кінофестиваль "Молодість" проходить від 21 до 29 жовтня 2006 року. Пропонуємо матеріал про позаконкурсні програми фільмів британської і французької кіношкіл. Цей матеріал видрукувано також у першому числі традиційної фестивальної KINO-КОЛОгазети, що вже третій рік видається спільно KINO-КОЛОМ і оргкомітетом "Молодости" і розповсюджується безкоштовно у всіх місцях, де проходять фестивальні заходи.

Окрасою "Молодости" є її ретроспекції, між якими важко вгледіти щось спільне, окрім формату. Але короткий метр – стратегія, єдино можлива сто років тому (що властиве Брайтонській школи), – для наших сучасників є свідченням вибору або ж ознакою фахового научання (одне й друге є характерним для ближчого нам у часі потсдамського, феміського та люм’єрівського досвіду).

За браком друкованого простору розповімо лише про дві школи – класичну та сьогоденну. Тим паче, що, за іронією долі, їх розділяє не лише темпоральна дистанція, а й вузенька протока Ла-Манш. А втім, обидві ближчі одна одній, аніж будь-які інші, нами згадані. Адже двійко фотографів із курортного британського містечка знімали свої немудрящі стрічки вслід леґендарним братам-фабрикантам із сонячної Франції, ім’ям одного з яких (і тут своя несправедливість) сьогодні пойменовано l'École Nationale Supérieure Louis Lumière. Їх і по сьогодні вважають піонерами кіна, нехтуючи всіма, хто був поряд, а за внеском в арсенал виражальних засобів міг би з ними ще й посперечатися. "Буває і так", – казав Курт Воннеґут.

Основний лейтмотив фільмової творчости брайтонців – коло, яке людська уява пов’язує з образом досконалости. Втім, стрічки 1896-го, 1897-го, 1898-го та "інших літ" ні від чого так не далекі, як від холодного перфекту. Адже знімали їх люди з широко розплющеними, безмежно здивованими очима, яким не лишалося сил, та й охоти на "полірування поверхні" (Люм’єри порівняно з ними – заматерілі дідугани, які знімали своє "Прибуття потяга..." мовби ліньки, знехотя – тоді як в аналогічному сюжеті Джорджа Альберта Сміта все мерехтить іскорками нетерплячки: тут потяг відбуває).

Вони наче плазом підповзають до дивовижної оболонки речей – побачені крізь скельце об’єктива (коло №1!) ті речі відкривають свою приголомшливу чарівність, розпачливу нетутешність – фактури й руху. Ще б пак, адже з їхніми, авторів, іменами історики кіна пов’язують винайдення близького плану – перше, що рішуче відрізнило молоде-зелене мистецтво від старого-старезного театру, з якого його спершу виводили генеалогічно.

У "Бабусиній лýпі", найвідомішому творі Сміта, малюк, досхочу набавившись, роздивившись годинника з канарком у клітці (на черзі кішка, але вона дасть драла), впритул підносить до бабусиного лиця збільшувальне скельце… І що ж він бачить – а разом із ним і ми: місячний пейзаж старого тіла, сітку зморщок, крило носа, та головне – за 30 років до Бунюеля, облиште бритву! – несподівано злякану, як сполохану, сферу ока (коло №2), що раптом починає сіпатися, обертатися, бігати колом (…№3), маніфестуючи образ плоті як такої. Пікантніше цей мотив вирішено у фільмі цього ж автора "Що можна вгледіти в телескоп", де хтивий дідок, Піквік едвардіанської доби, роздивляється сцену шнурування дамського черевичка, поставленого на п’єдестал велосипедної педалі (батаївський еротизм ока змінено на традиційнішу вертикаль ледь оголеної нижньої кінцівки). Як і слід було гадати, йому це не сходить із рук…

Коло-безодню, коло-печеру (…№4) представляє "Велика горлянка" Джеймса Вільямсона: бурмочучи й розмахуючи ціпком, герой насувається на глядача, – як скоро виявиться, й на фотографа, який раптом перекидається в повітрі й зникає в чорній пащі: вона з облизуванням і німим плямканням повертається до місця своєї попередньої з’яви, продемонструвавши нам не лише свою аґресію, а й цяткову фактуру навколоротової території. Гамкнув і не вдавився – а проте кінознавці атестують цей твір як magical visual joke. Насправді ж таке означення швидше пасувало б до Смітового "Санта-Клауса", бо саме в колі (…№5!), яке спалахує в пітьмі дитячої спальні, виникає різдвяний чарівник із мішком дарунків, призначених для покладання в панчішки маленьких мешканців оселі.

У цьому творі побут сплітається з феєрією Мельєсового штибу, а миттєве пробудження дітей утверджує умовність часової дистанції, такої важливої для жанру. Усе ж таки, це не феєрія, а блискуча ілюстрація тези "чарівне – поряд", якої на початку ХХ століття не зміг би втілити жоден мистець у світі, крім кінематографіста. І на той момент – винятково британської проби, адже на Континенті на світ позирали трохи однобоко, шукаючи "чарівне в чарівному".

Звісно, цим значення брайтонців не обмежується (хоча ми можемо продовжити перелік сфер: напівколо тунелю в "Поцілунку…", кругляста темрява – друг коханців). Як на мене, за почуттям гумору вони дають фори "Политому поливальнику", на якому комедійний досвід Люм’єрів і закінчився. А у Сміта неймовірно смішні його "Мірошник і сажотрус" та "Нещастя Мері-Джейн", у Вільямсона – "Зупиніть крадія!" (і список цей неповний). В одному випадку глядач милується двобоєм моторних, як Еней, плебеїв на тлі дон-кіхотівського млина – та метушливою покоївкою, яка спричиняє на кухні вибух плити, в іншому – не так регоче, як жахається погоні, влаштованої жертвою за мізерабельним бидлотником, котрий у розпачі плигає в розлогу діжу (так натурально, ніякого павільйону), куди за ним кидається і зграя знавіснілих псяюк, нацькованих обкраденим хлопакою… Подальше передбачити нескладно. Від смішного до болючого – один напівкрок. А можна й навпаки – тільки в інших стрічках.

І як усе складно, марудно, двозначно в кіні, створеному 70, 80… сто років потому. Кінематографіст зберігає щодо реальности обережно-ввічливу дистанцію. Зрештою, йому й так усе давно відомо. Мікро- та макрокосми досліджені, описані, запротокольовані, проаналізовані. Нащадкам наївних, як брайтонці, Люм’єрів немає сенсу наближатися до життя впритул, хоча дорікнути їм байдужістю теж не можна. Просто вони вивчають уже не самі життєві колізії та фактури, а химерні умови існування їх у довкіллі. Досвід цей пригодиться в подальшій творчості не одному з початківців, залучених l'École Nationale Supérieure, зокрема й таким іменитим, як Філіп де Брока чи Ґаспар Ное. Так, автор скандальної "Незворотности" вже у своєму ранньому фільмі „Місяцева засмага"/Tintarella di luna закінчує його нападом на жінку та її загибеллю. Тільки 1983 року домінує не фаталізм зла, а примха-квітка долі, яка розквітає серед сонного життя ґалльської провінції з її млявими придурками та неспішними адюльтерами, що їх чинять за глухо запнутими фіранками. Від Люм’єрів тут, як і деінде, справді є малувато чого. Хіба що місце дії (вокзал; потяг) викресує в пам’яті класичний фільм 1895-го, з якого нібито почалося кіно – насправді ж із "Виходу працівників із фабрики Люм’єр".

Щоправда, саме в монохромію "срібної доби" перенесено дію картини Mezzogiorno Юґо Боріса. І саме у вагоні третього класу, посеред дня, згідно назви, доля зведе двох неборак-італійців – голодного наймита, котрий ніяк не може знайти роботи, й повновиду мамку, яка тільки-но своєї роботи позбулася, та не позбулася молока у своїй "молочарні". Ретроспекція 1980-х торкається не так поверхневої екзотики "фен-де-сьєклю", як заманливої простоти людських стосунків, точніше – способів їх налагодження, на рівні тодішньої комічної. Протилежна точка зору на життя – в "Мосьє Вільямі, слідах можливого життя" Дені Ґобера. Я не помилився: мосьє, а не пан – бо з мешканцем Шербура 1940-х років ототожнює себе герой стрічки, Сімон Едельман, пацієнт психіатричної клініки Річмонда. Фільм, збудований на справдешніх подіях, описаних у "Людині без минулого" д-ра Артура Ґласса, більше нагадує роман Патріка Модіано, де минуле та сьогодення змішуються в одному казані без надії на фінальне пояснення. Ось і тут мигтять уривки наче-спогадів, шматки старої хроніки та ігрової імпровізації, дуже схожої на хроніку (з метою демаскування раптом з’являється колір), краєвиди Парижа, слони із зоосаду, пляжі та залізничні вокзали (усе перелічене полюбляли знімати Люм’єри та їхні колеґи із Брайтона). Фактура стрічки віддзеркалює не тканину достеменного – тканину хворої свідомости, враженої амнезією, "пекло ментального", за визначенням Артура Ґласса.

На щастя, в репертуарі переважає усмішка, а не смур – навіть у Tintarella di Luna, не кажучи вже про "Туалети Бельвіля" Елеонори Фоше. Тільки тут комічний ефект є наслідком постмодерної пародії, якої ще не причастився Ное. "Тріо з Бельвіля" цього разу – трійця темношкірих ґрафітистів, котрі серед ночі вдерлися до громадської вбиральні, аби там зробити свою справу. У сенсі – розписати стіни кабінок джунґлями та хмарочосами. Їхній прихід супроводжується нахабною мелодією репу, під яку на екрані частіше кояться всілякі злочинства – зазвичай у неополарах. Намалювавшись донесхочу, геть зморені, персонажі… засинають, тут-таки, побіля унітазів, де на них зранку наштовхується молода прибиральниця Люсетта… Та тут я змушений стулити писка, бо тільки-тільки на очі втрапило інтерв’ю з Мішелем Сіманом (осіннє (31) число журналу КІNО-КОЛО), де той застерігає: не псуйте насолоди глядачеві, не переказуйте йому фільмового змісту наперед.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com