26.10.2006 11:15
МОЛОДІСТЬ_2006: Українська панорама: тіні забутих глядачів

Подивімося на українське кіно з позиції глядача, до якого воно апелює. Виходитимемо з припущення, що фільми "Української панорами" певною мірою відображають загальну ситуацію національного кінематографа 2005–2006 років. Принаймні, в цьому, як на мене, й має полягати призначення програми.
Невелика поправка. На жаль, до неї чомусь не ввійшли ударні повнометражні здобутки 2006 року – ані три фільми, "народжені революцією" (щоправда, картина ORANGELOVE таки бере участь у конкурсі), ані "перший молодіжний блокбастер" ("Штольня").
Але про глядача. Найпростіше з такими продуктами, як "Різдво гуцульське" Олега Володкевича, In vitro Віталія Корнєва, "Кохана" Юлії Лазаревської чи "З найкращими побажаннями! Енвер" Вікторії Мельникової. Їх швидше слід віднести до формату телепрограм, ніж фільмів, – вони мають доступну для розуміння форму й пізнавальний характер. Відповідно, можуть розраховувати на скромну телевізійну авдиторію поза prime time’ом. Хоча не зовсім зрозуміло, що вони відтак роблять у фестивальній програмі.
Далі – складніше. Решту стрічок можна поділити на дві групи – безнадійно автичні й ті, що їх творці намагаються вступити в комунікацію.
Перша група. Зазвичай це мінімалістські роботи, де не помітно прагнення до зв’язної артикуляції: авторам узагалі байдуже, чи хтось зрозуміє їхні "послання". Ці кінотвори чарівні у своєму напіваматорському нарцисизмі. Високим зразком такого різновиду кіна є робота Ольги Самолевської Confesso – чотири стихії, оброблені у фотошопі, під однойменну пісню Челентано, якого в титрах названо композитором фільму. Олександр Безручко продовжує винайдену ним формулу – використовувати робочі матеріали до фільму "Молитва за гетьмана Мазепу". Одеський "Трамвай №5" Гуґо Шера візуалізує сни та фантазії пасажирів. Особливо характерна для цієї групи прив’язаність до снів – вона відповідає її загальному сомнамбулізмові.
У другій групі помітною є спроба розказати історію. Практично одну й ту саму – моральне падіння героя, який усе ж має шанс зробити красивий жест розкаяння. Олена Голосій ("Воскресіння") бере цей сюжет просто зі "Злочину і кари", стилізуючись під умовне ХІХ століття, тоді як Марина Горбач ("Борг") і Наталя Ковальова ("Старша дочка") модернізують моральну драму. У всіх випадках мелодраматичний схематизм фільмів апелює не до живого глядача, а до якогось фальшиво-ностальгійного гуманізму. Навіть комедія-буф Володимира Дощука "Нема проблем", вироблена на реанімованому "Дебюті", незважаючи на голу дупу, героїчно виставлену перед камерою, розминулася з глядачем щонайменше на десятиліття.
На цьому тлі роботи студентів КНУКіМ, які йдуть окремою програмою, бодай мають сучасний вигляд і намагаються адресувати не "вічні", а "конкретні" проблеми. Фрустрації юнацької сексуальности ("SEX і нічого більше" Олени Коваленко) чи розчарування в любові до президента ("Я вас любила..." Анни Клименко) – як мінімум залишають враження, що автори усвідомлюють, який зараз рік.
Узагалі, протистояння двох українських кінематографічних шкіл набуває характеру глобально стильового й конкретно технічного. КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого продукує візуально вишукані (все-таки кіноплівка), але абстрактні історії, від яких віє старістю і втомою, що, можливо, зумовлено боротьбою із допотопною апаратурою, яка дає ретро-шарм, але відбирає життя. КНУКіМ, натомість, працює з цифрою: фільми виходять легкі, грайливі, хоча переважно й інфантильні.
З усієї панорами українського кіна випадає англомовний документальний фільм Петра Померанцева Eurovision Transcarpathia, який не є, строго кажучи, українським: зроблений на замовлення англійського 4-го каналу вихованцем Вищих курсів сценаристів і режисерів у Москві, який, хоч родом і з Києва, але все свідоме життя провів у Західній Європі, куди еміґрували його батьки-дисиденти. Фільм ("польове дослідження" народів Закарпаття) виділяється як концептуальним рівнем, так і дорослим підходом, однак його мультикультурна екзотика розрахована, насамперед, на європейського глядача.
Що ж до українського, то йому поки доведеться почекати: для наших режисерів він такий самий абстрактний і далекий, як Європа ("там, де багато людей") для закарпатської бабці з фільму Петра Померанцева.