Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

20.01.2003 15:20

Фільм відчаю і тиші

Сергій Набока, KINO-KOЛО #13

Кілька разів під час попереднього перегляду фільму "Шум вітру" я дуже хотів убити Сергія Маслобойщикова. З таким, знаєте, особливим цинізмом. Зарізати, скажімо. Дуже тупим столовим ножем чи навіть виделкою. Щонайменше – завдати режисерові непоправних тілесних ушкоджень та невигойних моральних образ. Потім трохи обламався і вирішив цього не робити, бо, попри часом жахливо неприродні голоси акторів, екран всотав мене майже всього і навіть спробував мене перетравити.

Недоперетравлений і трохи очманілий, вийшов я на волю, виборсався на свіже повітря, випав до реальности – на подвір’я славної студії імени Довженка, і око моє зненацька вп’ялося у старий жовтий “газик”, і я остаточно зневірився у Шуберті й Ґьоте. Які слова? Яка озвучка? Яка така музика? До чого тут “Вільшаний король” і різноманітні переклади й тлумачення дуже німецької балади двохсотлітньої давнини? Тим більше, що балада виконується автентичною мовою автора, тобто – німецькою, що передбачає відтворення у пам’яті первісного тексту, не спотвореного ані перекладами, ані середньою загальноосвітньою. Отже – Ґьоте намалював неприємну рухому картинку нетривалої, сказати б, гранично короткої боротьби Добра зі Злом, у результаті якої Зло, ясна річ, перемагає, забирає душу дитини та й по всьому. Що було далі – Ґьоте не розповів. Erlkönig силоміць узяв те, що йому сподобалося – просто.

Можна, звичайно, поміркувати над фільмом, розглядаючи його крізь призму отакенної сили алюзій та асоціацій на загальноіндоєвропейську казочку про Червоний Капелюшок і Сірого Вовка, вона ж – леґенда про Бабу Ягу, вона ж – міт про Оґра, про Людожера, про Одвічного Викрадача Дітей. Можна прочитати фільм через “Людожера” Жака Шесе чи через того ж таки “Вільшаного короля” Мішеля Турньє. Можна навіть заявити, що й назва “Шум вітру” взята з Ґьоте – “In dürren Blättern säuselt der Wind”, а відтак, мовляв, усе зав’язане на цьому, і саме звідси слід шукати того смислу, що він, нібито мусить у фільмі бути, мусить бути, мусить, бо як же інакше? Усе повинне мати смисл, зміст, сенс і висновки.

Хоча особисто я нічого такого там – на екрані – не знайшов. І поза екраном – теж. Багато чого іншого знайшов, а от Вільшаного Короля – ні. Не було там ні Лісового Царя, ні Івасика-Телесика, ні Оґра, і навіть нашої питомої Баби Яги там не було. Якщо взятися до апофатичного кінознавства, то можна весь журнал, і всі наступні числа його аж по самий кінець тисячоліття заповнити переліком того, чого не було, і, як на мене, нема й бути не може ув останньому фільмі Маслобойщикова.

І навпаки.

Матимете рацію, якщо, перш ніж боляче гупати мене й пана редактора по обличчях кулаками, запитаєте, що ж там, у фільмі, є.

Відповідаю. Багато всього там є. Крім того всього – там є наше життя. Без особливого глузду. Беззмістовність перебування у часово-просторовому континуумі. Люди, що псують ландшафт, у тому числі й урбаністичний. А поза тим… Почнімо, благословлясь.

Є там різноманітні архетипні символи. Весь фільм аж нуртує ними й вибринює – Деревом, Смертю, Газетою, Лісом, Дорогою, Скуратівським, Річкою, Дощем, Черевиком, Батьком, Котеням, Автічком, Болотом, Окулярами, Конем, Вікном, Телевізором, Хлібом, Собакою, Містом (...), знову Скуратівським.

Є там достатньо похмурий колорит, є там певна дія, є суто баладний хронотоп, де та дія розгортається – прикмети часу змазані й неприявні, зрозуміло хіба одне: цей час – НАШ час, і ми в ньому, і він у нас, і це саме ми на екрані, але які саме МИ – зрозуміти годі. І не варто й намагатися. Цей екранний топос – наш простір, ми його вживаємо, а він – уживає нас. Усі елементи нашого простору проростають зі звичних – а тому й НІКОЛИ не усвідомлюваних нами – міфологем. Беремо Ліс: зловороже втілення межового простору, що відокремлює світ живих од світу мертвих, ба більше – сакральний верхній од хтонічного нижнього, потойбічного – “того світу”. Там саме трійця героїв зустрічається з начебто мертвим начебто кимсь, і Жінка (!) начебто вбиває оте начебто щось, яке було нібито вчителем музики її Сина, в чотири руки грало з ним Шуберта, витягало його з Болота… Запрошувало Жінку (Коханку?) у дальній путь, а тоді начебто померло (відійшло туди, куди запрошувало свою Коханку?) під Деревом (Іґґдразілем?), було поховане, а тоді ганялося Лісом за тією ж таки Жінкою, раз у раз убиваючи її... Отже, ГАХ! – ломакою по потилиці – і оте щось знову повернене туди, де йому, певно, й місце. Цілком традиційне трактування Лісу, де саме й можна перестріти якусь гидоту.

Те саме – з Деревом. Як таке, воно є метафорою шляху і єднає небесне з підземним через землю, певно, через нас... Через Смерть, яка й стається саме там, де мала би статися. О так, Маслобойщиков необачно грається на перетинах топосів: із Лісу – у Місто, з Дороги – у Річку, зі Стайні (дуже небезпечне (!) місце і у фільмі також) – у Дім і всіляке таке… А перетинаючи межу – наражаєшся на смерть, на зникнення з сьогобічного світу…

Отож, наш шлях лежить разом із хлопчиком, який нестямно тікає невідь-куди – через Річку, через Ліс… І навіть, якщо не брати до уваги різних шубертів з ґетами, а лише покликатися на глибинну прадавню символіку, то річка – аж ніяк не символ народження чи материнського лона. Це топос звично ворожий, швидше вхід до потойбіччя, у кращому разі – небезпека, перешкода, жах.

І коли один з нас (чи не найрухоміший) раптом зникає з дороги, лишаючи по собі лише Черевика, то трохи пізніше він знаходиться у Річці, де тішиться свободою і прихистком від Дощу. Хто хоче – може розшифровувати всю багатющу ієрогліфіку, символіку та сакрально-побутову міфопоетику стрічки. Мені ж хочеться порівняти стрибок одного з героїв Маслобойщикова у Річку й радісне перебування його там – зі стрибком у діючу Етну Емпедокла, що по ньому лишилася самотня сандалія. Що вулкан, що Вода, що сандалія, що черевик…

Тож, я б назвав би останній фільм Маслобойщикова – баладою. Жанр, що потребує гри загальнозрозумілими, чи, принаймні, резонуючими й відомими культурними міфологемами.

Шкода, місця мало. А то б я ще щось написав би. А так скажу лише, що насправді усе вищесказане не є головним. А що? Хто зна. Може, хлопчик, якийсь малолітній Сковорода, що весь час утікає, біжить, намагаючися чи то вирватися з життя й втрапити у щось інше, чи то бажаючи, щоб його ловили занурені у власні проблеми батьки, які себе не чують, і не розуміють, і не бачать, і не потрібні ані собі, ані своїм коханкам та коханцям… Він примушує дорослих шукати його й себе, він змушує дорослих бодай на хвильку відчути себе потрібними й чимось пов’язаними-об’єднаними-потрібними... Марно. Як марні усі втечі майбутнього від дійсного.

Чи, можливо, ґенераційний конфлікт? Батьки батьків, батьки, діти, діти дітей… Щойно їхні площини (хронотопи, блін!) перетинаються, тут же народжується спроба принести у жертву телевізору якусь живу істоту, а відтак – як відтворення відтворення – невдале копіювання цього жертводання: Кошеня на заклання. Замість Ягняти? Замість Ісаака? Суцільні симулякри. Або намагання налагодити вербальний комунікативний канал між ґенераціями: сакраментальне “чого вилупився”, яке викликає неспровокований акт насильства, що той провокує вже цілком спровокований, а відтак і виправданий акт того ж таки насильства. Чи то була просто потреба Дії? Будь-якої дії, аби не відчувати так гостро разючу необов’язковість Буття?

Так, є там, на екрані, що він дивиться на нас шумом вітру, стримана, притлумлена, але від того ще страшніша аґресивність. Адже центральний образ – образ Вікна. Вікно, скло, крізь яке не пробитися, не догукатися, яке не перейти – це вікно з тих вікон, що про них сказано у Св.Письмі – "смерть добувається у наші вікна…"

Тобто, насправді, нічого зрозуміти неможливо, бо фільм красивий, а інтерпретація знаків підсвідомістю займає невловимо короткий, зникомо малий час. І, хоча автор фільму намагається якось щось із чимось узгодити, нав’язати глядачеві якісь літературні, музичні та інші паралелі, пробує примусити нас дослухатися до того, про що ж ідеться у розмовах, слово, слова, як, втім, і музика – другорядні, підпорядковані, необов’язкові.

Як, утім, необов’язкове все. Окрім дуже небагатьох речей.

Власне, насправді – думати не треба. Треба – дивитися. І гинути, й розчинятися під солодким ярмом відеократії.

*

А коли я, вийшовши після перегляду на подвір’я кіностудії, побачив одного з героїв фільму – жовтий "газон", я збагнув, я відчув, що я досі десь там: у фільмові, на екрані, на тому екрані, яким фільм дивиться на всіх нас.

Березень 2002



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com