Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

18.12.2006 12:20

Порочне коло
Як пережити Апокаліпсис? Версія Мела Ґібсона

Сергій Васильєв

Минулого тижня в український кінопрокат вийшов новий фільм американського режисера Мела Ґібсона "Апокаліпсис". Пропонуємо рецензію на цю стрічку...

"Апокаліпсис"/Apocalypto (США, 2006, 138’); режисер: Мел Ґібсон; сценарист: Мел Ґібсон, Фаргад Сафініа; оператор: Дін Семлер; актори: Даліа Ернандес, Майра Сербуло, Руді Янґблад, Джонатан Брюер, Морріс Берделлоугед, Карлос Еміліо Баес, Рамірес Амількар, Ізраель Контерас, Ізраель Ріос, Марія Ізабель Діас. Український дистриб’ютор: "Сінерґія".

Тижні за два до світової прем’єри "Апокаліпсиса" ми зі старою і, треба сказати, досить розумною приятелькою цілком випадково заговорили й навіть трохи посперечалися про попередню картину Мела Ґібсона – "Страсті Христові". Людина загалом толерантна, хоча й довірлива, моя подруга раптом накинулася на фільм та його автора із цілком непритаманною для неї аґресією. З розмови, зокрема, з’ясувалося, що Ґібсон – впертий спадковий антисеміт (його батько, виявляється, належить до якоїсь профашистської організації, а сам Христос концептуально зображений у картині блакитнооким – на противагу лицемірним та гидким фарисеям із диявольськи вугільними очима та антрацитовим і масним від бруду волоссям) та хронічний алкоголік, що й підтвердив недавній скандал, коли п’яний режисер образив усіх євреїв в особі молодого полісмена, який затримав його за перевищення швидкости, за що, крім громадського осуду та великого штрафу, поплатився ще й скасуванням контракту на зйомки серіалу про Голокост. Треба сказати, що коли в цьому гнівному монолозі промайнула тінь батька Ґібсона, я геть заспокоївся. Приятелька моя живе й працює на Заході, тож тамтешня пропаґанда діє на її свідомість значно інтенсивніше та безпосередніше, ніж на наше – загалом, теж некритичне, але й, хвала Богові, традиційно підозріливіше до брехливих медій – населення. А от це тотальне й безперервне цькування Ґібсона – і з боку юдейських організацій, і представниками католицьких громад, і – з особливим азартом – світською публікою, що вірить лише ярликам із відсотком знижки на різдвяних розпродажах, а за ідолів давно вибрала модні бренди, – здається мені вельми симптоматичним. Коли б я, на свій сором, не був таким закоренілим скептиком, я б навіть запідозрив у цьому дружньому переслідуванні та висміюванні Ґібсона ознаки змови, гаразд, не масонської.

Можна, звичайно, знайти шабашу навколо останніх фільмів режисера й житейські пояснення. Хоча, знов-таки сумніваюся, що зараз у мене побільшає прихильників. І "Страсті" два роки тому, й нині "Апокаліпсис" Мел Ґібсон випускає в кризовий для цивілізації час. Власне, адресовані обидві картини насамперед західному суспільству, що перебуває у щасливому, інфантильному, безтурботному духовному анабіозі. Цю затишну летаргію, звичайно, дедалі сильніше непокоять і східні варвари з терористичними нахилами, і власні внутрішні відщепенці, які надто переймаються антиглобалістськими теоріями. Ґібсон, певен, відчуває цю кризу безпомилковою інтуїцією митця. А, може, він просто вміє думати та аналізувати. Крім того, що б там не казали про батька, дещо тямить і у вірі. Тобто розуміє, що ця віра має ресурс, енергію та перспективу, доки не переродилася у схоластику та порожній ритуал – формальне відвідування церкви по неділях та передріздвяний шопінголізм. Причому свої висновки Ґібсон робить із мало не дитячою відвертістю та щирістю. З фанатичністю максималіста, з прямотою проповідника. Тобто без лукавства. Така простота вислову, звісно, трохи дратує кіноінтелектуалів, що їх, здається, збуджує лише інспектування режисерами різноманітних людських хиб та девіацій і якнайхимерніша демонстрація з екрана морального релятивізму. Таким смакам і очікуванням Ґібсон не потурає. Власне, він звертається до глядача, що не втратив здатність відчувати. Що має серце не лише як фізіологічний орган кровогону, але й метафізичний – співчуття.

Мел Ґібсон

В "Апокаліпсисі" пред’явлено обидва ці виміри. В найнатуралістичнішому епізоді фільму – жертвопринесень – індіанський жрець, вирвавши серце з грудей жертви, тримає його як звичайний шматок плоті. Це вражає навіть сильніше, ніж сама кровожерливість ритуалу, який завершується ще й відсіканням голови нещасного полоненого. Як і раніше за шокуюче правдивий показ страждань Христа, критики, зокрема, й ті, що з ентузіазмом рекламують стрічки про ґанґстерів, маніяків та вампірів, дорікають Ґібсонові за надприродну жорстокість цієї сцени. Але ж режисер не має на меті садистськи лякати публіку, тим більш, вульгарно грати на її інстинктах, як це, до речі, й відбувається в десятках трилерів, що демонструються в нашому прокаті. Він, навпаки, прагне примусити глядача відчути індивідуальний жах жертви і – в контрасті – масову байдужість до її болю і страждань натовпу та його сановних проводирів.

Власне, цей контраст є для Ґібсона принциповим. Виносячи як епіграф до свого "Апокаліпсиса" фразу "велику цивілізацію не можна захопити іззовні, доки вона не знищить себе зсередини", режисер, як на мене, зайнятий не лише доказом та ілюструванням цієї ідеї. Якщо спробувати реконструювати його історіософську концепцію, то, можна сказати, що людство рухається від апокаліпсису до апокаліпсису. "Кінець світу" запрограмований, міститься, як небезпечний і невиліковний вірус, у будь-якому суспільстві. За Ґібсоном, звичаї, моделі поведінки та людські конфлікти лишаються стабільними протягом тисячоліть. Зло присутнє в самій природі людини. А об’єднавшись для "великої мети", претендуючи бути рівними богам, як це сталося, якщо вірити "Апокаліпсису", з імперією майя, люди лише наближають свою загибель. "Майяїзм", якщо безсторонньо поглянути на те, яким зобразив його режисер, майже нічим не відрізняється від нацизму, сталінізму, хусейнізму, а, може, з певними, звичайно, пересторогами, й від бушизму. Ті, хто звинувачує Ґібсона в антисемітизмі й істерично забороняє йому міркувати про Голокост, краще б звернули увагу на деякі, чи не проміжні, на перший погляд, випадкові, але виразні своєю скорботою та людяністю епізоди. Побачили б хлопчика, що сидить серед трупів убитої родини – адже це безпосередня цитата з документальної кінохроніки часів Другої світової. І чи не Бабин Яр нагадує гетакомба оголених мертвих тіл, де опиняється герой "Апокаліпсиса" Лапа Ягуара, кинувшись у відчайдушну втечу від своїх ворогів? А їхня розвага – метання спису та стрілянина з лука в полонених – хіба не повторюється із століття у століття? Адже саме так, ну, звісно, тримаючи в руках іншу, досконалішу зброю розважалися безкарні головорізи не лише в гітлерівських або японських мілітаристських мундирах п’ятдесят з невеликим гаком років тому в Україні чи Кореї, але й зовсім недавно – на Балканах, у Чечні, Сомалі, Ліберії. І майже так – у в’язниці Абу-Ґрейб, якщо ще хтось, звісно, про неї і про те, що там коїлося, пам’ятає.

Мел Ґібсон постійно апелює до цієї пам’яти. Бо, певно, сам не хоче забувати про те, на що здатні люди. Власне, він і ранить надто реалістичними зображеннями глядача, аби порушити його сплячку, вирвати його із забуття, оновити його почуття. Зішкрябати з них коросту й плісняву. Примусити спостерігача пережити чиюсь трагедію індивідуально. Нагадати, що людська спільнота складається з багатьох окремішніх особистостей і доль. В одному з численних мікроепізодів картини, де режисер ніби гальмує дію, даючи роздивитися нам щось змістовно особливо важливе й прикметне, тоді, коли поранений герой ховається від воїнів, що полюють на нього, на дереві з зеленого листя стікає краплина його крови. Одна краплина. Яка, можливо, важить у фільмі більше, ніж священна різанина у столиці майя.

"Апокаліпсис" – жодним чином не фільм-попередження. І навіть не фільм-констатація, хоча, повторюю, історія цивілізації розглянута тут як історія нагромадження суспільством зла до критичної межі. Ґібсон просто свідомо фіксує точку, де патологія починає остаточно домінувати над розумом (ідеться й про церемонію самозабутнього самозвеличення нації, супроводжувану людськими жертвами, і про самовбивчу, зрештою, погоню воїнів за втеклим полоненим). Це, як і "Страсті Христові", фільм-ґонґ, фільм-будильник, фільм-сигнал. Фільм-крик-у-вухо. Він не лякає і не повчає. Він радить замислитися над станом власної свідомости, провести душевну ревізію і спробувати виявити в ній віру, якщо вона, звичайно, остаточно не загубилася.

Мел Ґібсон

У "Страстях Христових" Ґібсон відчайдушно намагався нагадати одурманеному комфортом і душевними лінощами західному світові про сенс любови й милосердя. Христос поставав у нього, справді, як Син Людський, і режисер, виклично візуалізувавши, унаочнивши до натуралізму на екрані його муки, ніби примушував глядача оцінити велич принесеної заради інших жертви. В "Апокаліпсисі" Ґібсон, здається, свідомо переключає проблему на приватний рівень. Безперечно, в Лапі Ягуара як у справжньому героєві притчі (якщо комусь це приємно почути, будь ласка, – в героєві голлівудської казки, міцною ремісничою рукою скроєного міту) присутня обраність. Власне, його перемогу можна трактувати й як диво. Втім, до певного моменту. Так, спочатку його оберігають вищі сили. Сонячне затемнення унеможливлює його страту. Пантера, що гониться за ним, зрештою, стрибає на його ворога. Він сам незбагненним чином виборсується з болотної драговини й не ламає шию, кинувшись із височенної скелі у водоспад. Але щодалі триває погоня за юнаком, то очевиднішим стає, що навіть божественну допомогу він одержує по праву. Річ не лише в тім, що Лапа Ягуара повинен врятувати вагітну дружину і хлопчика-сина. Це незайва мелодраматична домішка до, між іншим, досить добре вибудованої і напруженої інтриґи. Насправді ж, герой тікає від себе старого, наздоганяючи себе оновленого. Він мужніє з кожним епізодом не лише як воїн, власне, менш за все як воїн. Він – останній чоловік свого племені – фактично позбувається родового ярма, зв’язку зі спільнотою, без якої немислима цивілізація. Жоден рецензент фільму дивним чином не помітив, як полюбляє висловлюватися Вадим Скуратівський, що кораблі конкістадорів, котрі наближаються до берега у фіналі і які, треба думати, несуть на своїх вітрилах на американський континент нову цивілізацію замість геть здеґрадованої місцевої, остовпіло зустрічають два останні переслідувачі молодого індіанця. Сам він повертається в джунґлі до врятованої родини і, звертаючись до сина, каже: "Ми почнемо все спочатку. Вперед, Швидка Черепахо".

Не гадатиму марно, чи мав на увазі Ґібсон, завершуючи фільм такою красномовною реплікою, відомий античний парадокс про Ахілла, який безсилий наздогнати черепаху, підтверджуючи фіаско прогресу перед стабільністю вічного порядку. Але певен, що Лапа Ягуара зовсім не збирається будувати новий цивілізаційний рай, як вирішили майже всі тлумачі картини, геть проіґнорувавши безліч прозорих алюзій "Апокаліпсиса" на нинішню, бушівську, Америку. Цей рай, якщо слідувати логіці режисера, людина будує самостійно. Здолавши страх (диявола) і відповідаючи за свій приватний світ.

Адже апокаліпсис у перекладі з давньогрецької – це не "новий початок", як чомусь вирішили деякі рецензенти фільму, а "одкровення". Його мета від часів Івана Богослова полягає не в тому, аби лякати людей картинами кінця світу, а навпаки – розрадити віруючих, розсіяти їхні побоювання щодо майбутнього християнства, яке з усіх боків атакують язичники та фальшиві вчителі. В часи кризи, смут, втрати духовних орієнтирів, засилля лжепророків та тиранії сірости і споживацтва дуже варто замислитися про оновлення світу. Яке й починається з власної віри. В цьому, певно, й полягає особистий апокаліпсис Мела Ґібсона.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com