Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

25.12.2006 13:42

KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ: Голокост як досвід

Олексій Радинський, KINO-KOЛО (32)

Наприкінці минулого тижня на 180 сторінках вийшло з друку зимове (32) число часопису KINO-KOЛО, в якому, зокрема, аналіз подій і фільмів 36-го МКФ „Молодість”, 10-ої „Відкритої ночі”, 13-го МКФ „Крок”, 65-го Венеційського МКФ, 17-го Відкритого російського фестивалю „Кінотавр”, 15 інтерв’ю з провідними кінематографістами тощо. Наголошуємо, що цей випуск KINO-KOЛА (як і низку книжок про кіно) можна придбати, замовивши в нашій портальній інтернет-крамниці. Наразі ж у традиційній рубриці KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ, пропонуємо один з матеріалів зимового KINO-KOЛА – статтю Олексія Радинського „Голокост як досвід”, присвячену повнометражному документальному українсько-американському фільмові режисера Сергія Буковського "Назви своє ім’я".

НАЗВИ СВОЄ ІМ’Я/SPELL YOUR NAME (2006, США–Україна, 87’); сценарист і режисер: Сергій Буковський; оператори: Роман Єленський, Володимир Кукоренчук; композитор: Вадим Храпачов. Продюсери: Стівен Спілберґ, Віктор Пінчук. Виробництво: USC Shoah Foundation Institute for Visual History and Education (США), Film Plus Ltd. (Україна).

Говорити про Голокост – дедалі важче.

НАЗВИ СВОЄ ІМ’ЯТрагедія віддаляється в часі, й пам'ять про неї (безпосередня, дана конкретній людині) поступово зникає. Натомість постає оповідь, наратив, історія – себто пам’ять суспільства, спільноти. Голокост як безпосередній досвід певного числа його свідків поступається місцем "байдужому" історичному наративу саме тепер. Адже для історії 60 із гаком років – дрібниця. А для жителя України – середня тривалість життя.

Нині, в останні роки останніх свідків Голокосту, історія встановлює над ним свою владу. Подія посідає своє місце в шерезі інших. Настає пора ревізій, неканонічних версій та інтерпретацій. Втрачаючи фігуру свідка, літопис тих днів стає придатним для здійснення "політики пам’яти" й "політики забуття". У справі Голокосту із цих двох векторів перший є найактивнішим. Адже куди легше, ніж змусити забути, – просто прищепити певну "пам’ять" про подію. Версію, що влаштовує нинішній політичний лад.

Матеріали, що були зібрані фондом "Шоа" на українських теренах і лягли в основу нового фільму Сергія Буковського, повертають в історичне поле фігуру очевидця. Говорити про Голокост належить його жертвам. З усіх "політик пам’яти" ця – найблагородніша. Тільки так можна протидіяти "застиганню" історії: показати рани, які не загоюються. Але монологи свідків – матеріал настільки ж відповідальний, наскільки підступний. Коли говорить особиста пам’ять, усі маніпуляційні механізми, що її оточують, виходять у явне. Та й політика пам’яти не змовкає, вона обов’язково укаже кінцевому продуктові на його місце в системі. Вона ж не дасть змоги встановити вкрай потрібну дистанцію між автором фільму та його матеріалом, записаним у 1990-ті й уже приналежним до категорії документів, – навіть якщо їх трагічна фактура затьмарює цю обставину.

НАЗВИ СВОЄ ІМ’ЯОтже, "Назви своє ім’я" – документальне кіно в буквальному плані. Але документи, з яких його зроблено, – особливі: вони свідчать про кінець об’єктивности, тріумф чистого суб'єктивного досвіду – досвіду жертви. Очевидці по-різному відтворюють обставини власної трагедії, але їхня "реальність" давно зникла у трясовині пам’яти, вкрилася шаром досвіду оповідання пережитого. Монологи жертв Голокосту відсилають лише до їхнього безпосереднього досвіду. На них можна збудувати лише твір у жанрі мікроісторії, а не соціально заанґажований історичний наратив. Фільм Сергія Буковського відчутно кульгає саме там, де закінчується приватний монолог і починається соціальна дійсність: розмови зі стенографістками; сцена вертепу з промовою "Жида", що має у структурі фільму дуже сумнівний вигляд; прикінцеве блукання Бабиним Яром із запитуванням, як зробити, "щоб було правильно". „Правильно не буде ніяк”, – говорять голоси свідків. У кожного з них свій Голокост – конкретна історія, яку можна розповісти. Усе, що поза нею, – неправда.

Кілька років тому фестивалями прогриміла документальна стрічка "Давид" режисера Алєксєя Федорченка (того, що згодом прославився напівігровими "Першими на місяці"). Передісторія "Давида" – та сама, що й стрічки "Назви своє ім'я". Ця картина є результатом дослідницької відеороботи фонду "Шоа", здійсненої в російській глибинці. Фільмуючи інтерв'ю з численними жертвами Голокосту, Федорченко натрапив на дідуся, чий монолог не потребував жодних допоміжних конструкцій. Єдине, що можна було додати до слів Давида, – це хронікальні кадри подій, свідком яких йому довелося бути.

Федорченко рішуче перевів Голокост у статус об'єкта дослідження, а не фізичної даности. Для Буковського ж Голокост – це неподоланна травма, що досі визначає не лише індивідуальну, а й колективну пам'ять. Але свідки весь час дають зрозуміти: поза їхнім персональним баченням – тих подій не існує.

НАЗВИ СВОЄ ІМ’ЯПроблема навіть не в тому, що відеомонологи свідків дисонують із будь-яким допоміжним візуальним матеріалом, який прагне ввести їх у потрібний соціальний контекст. Етична напруга "документа" внеможливлює будь-яку його естетизацію. Коли йдеться про Голокост, етика неминуче домінуватиме. Естетика, покарана за "співучасть" у нацистській авантурі, має мовчати, – що й мав на увазі Адорно, кажучи непристойно затягану нині фразу про неможливість віршів після Освєнціма. Відеодокументи, з якими мав справу Буковський, – самодостатні. Тому працювати з ними найскладніше: кінематографічні "підпорки" з арсеналу документаліста тут не діють. Зарадити може лише побудова дистанції між автором та матеріалом. Буковський діє зворотньо, він утягує реальність відеодокумента до нашого соціального світу: зала очікування, оповідь у формі дорожніх нотаток, лептоп на столику в купе, що відтворює зображення однієї з героїнь. Він робить усе, аби змусити глядача пережити досвід промовця. Але практика перегляду показує недоречність таких намірів. Голокост як досвід для нас недосяжний. Це лише один із висновків, на які провокує документальна картина "Назви своє ім’я". Тому цей фільм – із тих, до яких варто раз по раз повертатися. Хоча б задля того, щоб простежити, як стрічка сама стане артефактом української "історії про Голокост".




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com