Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

29.12.2006 16:33

Вони повернулись…
("ЖаRа" Резо Ґіґінейшвілі)

Сергій Тримбач

ЖАRА (2006, Росія, 100’); сценарист і режисер: Резо Ґіґінейшвілі; оператор: Максім Осадчий; художник: Алєксандр Кім; композитор: Дато Євґенідзе; актори: Алексєй Чадов, Артур Смольянінов, Константін Крюков, Тіматі, Фьодор Бондарчук, Тіґран Кеосаян, Міхаіл Порєчєнков, Іріна Рахманова, Свєтлана Бондарчук, Аґнія Дітковскіте, Дені Дадаєв, Анастасія Кочєткова; продюсери: Олександр Роднянський, Фьодор Бондарчук, Дмітрій Рудовський. Виробництво: Art Pictures Group, Телеканал СТС.

На прес-конференції з нагоди прем’єри кінострічки її продюсер Фьодор Бондарчук порадив режисерові Ґіґінейшвілі частіше бувати в Києві. Хоча б тому, що у такий спосіб зручніше доправлятися з Тбілісі до Москви. Сам Бондарчук ("я – українець", – чітко відповів він на запитання журналістки) планує не тільки бувати в нашій столиці, а й працювати в копродукції з нами. "9 рота", власне, і робилася спільно, а тепер він запускається з фільмом "Населений острів", який так само буде зніматися в Україні. Що ж до 24-річного (!) Резо, то він був другим режисером у "9 роті" (потому ще зняв телесеріал "9 місяців"; магія цифр!), і працюватиме в тій самій іпостасі в новому Бондарчуковому проекті. Бо вони – єдина команда, а власне сім’я. Усе роблять спільно. І справді – принаймні половина облич, акторських і не тільки, перекочувала з палючого "кіноАфгану" до "ЖАRкої" Москви…

Ознаки любовної родинности заявлені і в самому фільмі. Скажімо, у глибині кадру побачимо велике фото учителя Резо, знаменитого режисера Марлєна Хуцієва. Потому – афішу класичної стрічки "Доля людини" Сергія Бондарчука. В епізодах зайняті добрі друзі сім’ї – режисер Тіґран Кеосаян, сам Фьодор Бондарчук, який грає ніби самого себе, режисера, актор Міхаіл Порєчєнков… Та й матеріал, сюжетика – з родинного кола. Легко пізнаються, а власне й не приховуються мотиви знаменитих фільмів початку 60-х – "Мені двадцять років" Хуцієва та "Я крокую по Москві" Ґєорґія Данелії (в обох випадках, як відомо, сценарій належав Ґєннадію Шпалікову). Намір зрозумілий – нас хочуть спакувати й машиною часу віддистанціювати на 40 літ назад, коли жилося  дружніше ("один за всіх і всі за одного!") й веселіше, коли домінувала лірична, тепла особистісна емоція. Відіслати, залишивши антураж сьогоднішньої Москви – з усіма її "ізмами".

О, в тім то й річ, що російська столиця нині – зовсім не те, що у фільмах Хуцієва чи Данелії. Крокувати по ній, розслаблено наспівуючи а-ля Нікіта Сєргєєвіч Міхалков, доволі небезпечно. Темношкірий Тіматі, який уже мало не поп-зірка (ще один прояв родинности – всі грають персонажів під своїм іменем; тут репер Тіматі) летить-біжить, от-от заспіває, аж тут назустріч зграя скінгедів. А то хлопці відомо які – убити можуть за колір шкіри, й не кліпнуть. Погоня вулицями Москви: замість "я шагаю" – "дьору даю".

Іноземному туристові так само непереливки – його "кинуть", як мавпу з пальми, вручивши куклу з нібито долярами і забравши фотоапарат з гаманцем. Хто злодій? А звісно хто – чеченець Дені (Дені Дадаєв). Одначе ж наступної миті атмосфера Данеліївської стрічки проллється в сьогоднішню московську спекоту: Дені, побачивши розпач на обличчі дівчини (Анастасія Кочєткова) з розбитим фотопристроєм, дарує їй украдене. Інтуристові так не пощастило – він опиняється в міліції, де його упродовж чотирьох годин допитує міліціянтка, обурена незнанням заморського гостя російської мови. Нєт, чтоби виучіть… 

  Зачин фільму одсилає не тільки до кінокласики. Вочевидь фольклорна фабула: збирається четверо друзів, аби відзначити повернення одного з них, Алєксєя (Алєксєй Чадов), а під завісу виявляється, що інших грошей, окрім долярів, немає. Спершу йде один – гроші поміняти, затим другий і третій. І кожен втрапляє у свою історію. Щоб у фіналі всі вузлики розв’язалися, усі пістолі й рушниці вистрілили, всі очі дівочі пообіцяли рай і неземне блаженство. Казка про те, як страшно випасти у навколишній світ і як щедро винагороджується відвага і почуття власної гідности, щирість і довіра до власних емоцій. Безстрашно крокуй назустріч любові – нехай і бруківкою бандитської Москви, яка місцями, й непоодинокими, нагадує обійстя зловорожого Дракона. Йди – і дійдеш.

Таке-от оптимістичне ревю. Такий-от вигадливий хронотоп, де один історичний час вкладається в зовсім іншу топографію. "Времена не выбирают, в них живут и умирают", – писав Шпаліков. "ЖаRа" – ніби грайлива антитеза афоризму одного з лідерів "шістдесятників". Час можна, і навіть треба, вибрати. І краще той, який прокламувався в часи "відлиги", розмерзання опісля сталінських "морозів". Хай буде спека, хай розморожує людей і їхні почуття. Тільки б не війнуло холодом.

Рекламний слоган фільму "На них чекали – вони повернулися" можна витлумачити і в такий спосіб: викликано добрих духів минулого, аби покропили сьогоднішні дикуваті, жорсткуваті реалії буржуїнського життя. Нашим соціалізмом з людським обличчям по їхньому капіталізмові зі всілякими там ґримасами… Ну, покропили. Тепер подивімось, що з того вийшло.

Докладнішу рецензію Сергія Тримбача на фільм "ЖаRа" читайте 2007 року в часописі КІNО-КОЛО.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com