Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

22.02.2007 12:46

За Берлінським рахунком. Окрадена Європа і пробуджена Азія: на перехресті викликів

Сергій Тримбач, "Україна молода"

Багатьом нам із дитинства знайома формула про те, що з усіх мистецтв кіно є найважливішим... Варто додати — найважливішим знаряддям держави, засобом впливу на мільйонні маси. В останні два десятиліття ця формула у нас майже забута. Телебачення — ось хто формує мізки, єднає народ в єдине політичне тіло. А кінематографу повернули функцію «кіношки», ярмаркової забави для плебсу — тобто відкинули в лоно, звідки він і з'явився на світ Божий на рубежі ХІХ—ХХ століть. І це основна причина тієї зневаги до кіно, яку на диво одностайно виявляють українські політики будь-якого кольору й масті.

Чи ж так це на Заході, чи ж так на Сході? У Росії, зрештою? Судячи з усього — не так. Країни з давніми і глибокими традиціями кінокультури і кіноіндустрії (а в Україні такі традиції, безумовно, є) зрозуміли одну просту річ: телебачення не здатне задовольняти фундаментальні потреби суспільства щодо проробки, осмислення світоглядних моментів людського буття. Нові виклики, що постали перед людством упродовж останнього десятиліття, вимагають чогось грунтовнішого, глибшого, аніж скороспіла публіцистика (і то в кращому разі) чи «намилена» реальність, яку пропонує нам телевізійне вікно у світ.

Кеш і гей

Дітер КосслікНапередодні Берлінале його директор Дітер Косслік дав інтерв'ю авторитетному журналу Variety. Зокрема йшлося про саму концепцію фестивалю. Він іронічновідгукнувся про нові фестивальні утворення, на кшталт тих, що діють віднедавна у Римі чи Дубаї, назвавши їх «cash-rich fests». Їм нічого не вартує викласти енну кількість «зелених», аби залучити мегазірку на кшталт Ніколь Кідман, і тим самим привернути увагу численної глядацької аудиторії. Тільки ж далі що? Це як у футболі — можна назбирати найзірковіших виконавців, купити гучне тренерське ім'я, а великої команди не буде. Не все купується за гроші. Хоча це й важко зрозуміти багатим людям чи великим начальникам, у яких частенько живе ілюзія, що все вирішується владою — долара чи командного слова.

Кінофестиваль мусить мати свою концепцію, свій погляд на світ. Під неї і збирається колекція фільмів. Цьогорічний Берлінале вкотре шукав стрічки, які сигналізують про небезпеки сучасної цивілізації. Критики можуть скільки завгодно ремствувати щодо браку фільмів власне мистецького порядку (традиційно вважається, що «фестивальна картина» пропонує нові ідеї естетичного штибу), Берлін критичним сльозам не вірить і вперто гне своєї: йому цікавіше «що», а не «як». При цьому іноді передає куті меду. Простий приклад — відбір в офіційну програму «Панорама. Документ» російського неігрового фільму «Москва. Pride 06» Володимира Іванова. В Росії — дуже сильна школа кінодокументалістики, і варто було очікувати, що звідти відберуть щось таки якісне. Тим більше що у послужному списку невідомого мені 61-річного московського режисера, коли вірити фестивальному каталогу, кільканадцять стрічок і великий досвід роботи в кіно. І яким же було розчарування від побаченого...

З'ясувалося, що це навіть не фільм. Так, невміла збірка відеоматеріалів про заборону московською міською владою гей-параду минулого року. Довжелезні фрагменти прес-конференції, подані жужмом, без монтажу і якоїсь осмисленості. Довгі промови одного з ідеологів нетрадиційного сексу, які зводяться до гасел свободи. Аргументи «проти» людей з іконами і фанатичним блиском в очах: «За нами Москва, отступать некуда!». Словом, це просто непрофесійна телепрограма на тему, яка вже давно встигла набити оскомину. Принаймні у Берліні.

Бо ж зрозуміло, чому потрапив туди от сей нерукотворний вислід. Берлін незмінно демонструє коректність щодо сексуальних меншин. Окрім «золотого» та «срібного», тут вручають ще й «плюшевого» ведмедя. Приз Teddy присуджуєт упродовж останніх двох десятиліть журі геїв і лесбіянок, й, аби не залишити їх без роботи, до програми різних рівнів відбирають фільми відповідної тематики. Бо треба показати проблеми і тривоги цієї частини людства. Тільки ж іноді, як у випадку з російським «как бы» фільмом, трапляються отакі-от казуси. Заполіткоректувались...

А російська преса уже писала про те, що хоч один приз, може, відхоплять — бодай такий. Хто всерйоз, хто глумливо. До речі, плюшеву винагороду отримала тайванка Зеро Чоу — за китайсько-тайваньський фільм «Павучі лілії». А Special Teddy присудили знаменитому акторові Гельмуту Бергеру — за внесок у позитивізацію образу вільної від прикрих умовностей любові.

Прапори чужих батьків

Листи з Іво ДжімиЧимало нарікань у критиків і журналістів викликала програма конкурсу повнометражних фільмів. Утім  подібне чуєш із року в рік. Попри те, що сильних стрічок було чимало — особливо коли зважити на загальний стан кіномистецтва у світовому обширі.

Скажімо, фільм «Листи з Іво Джіми» 77-літнього Клінта Іствуда. Показаний поза конкурсом, він став важливою частиною Берлінале. Це друга частина дилогії — першою є «Прапори наших батьків» / Flags of Our Fathers. Обидві зроблені впродовж одного року! І це не якісь там камерні драми з двома акторами і трьома «притопами» — йдеться про битву між американськими та японськими військами 1945 року. Невідому битву, бо ж хто чув досі про той острів Іво Джіма? Самі японці не знали, чи призабули...

Та сама політкоректність — у першому фільмі події подано очима американців, у другому — японців. Звичайно, режисер в обох випадках залишався американцем. Що вражає в «Листах...», так це непоєднуваність патріотичних почувань японських солдатів й абсолютно звироднілої державної машини. Але система була приреченою! Бо плювати хотіла на «маленького» японця, який рефлективно кричить «банзай!» На відміну від імператорської Японії сталінський СРСР війну виграв, і цим нібито довів свою прогресивність. Хоча ж машина так само ні в грош не ставила пересічного громадянина. Ті болячки даються взнаки досі. Одначе про них — нічичирк. Росія пішла шляхом відбудови тотально злютованої держави, і наше призначення плентатися в хвості, з неминучим фіналом а ля Переяславська рада... Подивіться, подивіться фільм Іствуда — може, тоді вам менше захочеться чогось подібного?

Загрози розвитку сучасної цивілізації в її окремо взятих фрагментах — ось що перебувало в фокусі Берлінале. Китайська стрічка «Весілля Туї» Ванга Кванана не випадково отримала «Золотого ведмедя». Що підтверджує й інший китайський фільм великого конкурсу: «Загублені у Пекіні» Лі Ю. Обидва — про те, що робить із людиною сучасна цивілізація. Заледве в порошок не стирає. Китайці, мабуть, гостріше відчувають цю навалу, оскільки трималися довше — ще зовсім недавно більшість із них жила у сільській місцевості, де про сучасні виклики навіть не чули (досить пригадати, що два роки тому одним із переможців у Берліні став фільм Гу Чанвея «Павич», де оповідано історію китайської сім'ї упродовж 70—80-х років минулого століття: середні віки з відповідною естетикою  й етикою так само).

Мимоволі, у мене принаймні, виникає питання про те, чому для нашого кіно практично не існує подібних проблем. У нас що, село не вмирає, традиційні цінності не обрушилися, цинічний розпродаж усього і вся не присутній? Телебачення чимдалі більше прагне загорнути нас у щось муркотливо-гламурне, пропонує «уколоться и забыться», або ж спостерігати нескінченні бої місцевого значення між окремо взятими політиками з характерними ознаками морального і духовного виродження. Такі собі «півнячі бої» безхвостих і бездзьобих... Здавалося б, чума на ваші доми! А от і ні, мур-мур, гламур...

Відтак кіно як незалежніший і потужніший мислительний апарат мусив би включитися у процес рефлексій щодо того, ким же є ми сьогодні, у якій точці еволюції перебуваємо. Починаєш думати, що зовсім не недоумство є причиною фактично повного заблокування нині бюджетного фінансування кінематографічної галузі і притоку молодих, а тому й  критично налаштованих (як і належить початківцям) сил. Ні, кіно не потрібно, як непотрібним є громадянське суспільство в цілому. Все, що провокує з'яву небезпечних думок, належить забетонувати. Тож  кого могли ми послати до Берліна? Класика Кіру Муратову, честь їй і хвала. Звичайно... Одначе її фільм «Двоє в одному», мабуть, не випадково не пройшов відбіркове сито. Від нас чекають чогось нового, свіжої соціальної філософії, світоглядних проривів. Особливо ж після осені 2004-го. Натомість у нас — у квартирі газ, і телевізор із розмовами про зіпсуте повітря...

Європа forever

Ніна ГоссСеред опризовлених учасників великого конкурсу майже немає європейців. Гран-прі отримав аргентинець Аріель Роттер за філософічно-медитативний фільм «Інший» (його герой падає вглиб то однієї, то іншої особистісної шкаралупи, і виявляється, що цей нібито захопливий процес призводить до втрати пам'яті про самого себе). Кращим режисером визнано ізраїльтянина Йозефа Седара — за воєнну драму (доволі банальну, треба сказати) «Бофорт». Суперактором призначили аргентинця Хуліо Чавеса з «Іншого» (заслужено, бо саме він і дозволяє витримувати філософічний дискурс оповіді), а акторський ансамбль був кращим, на думку журі, у фільмі Роберта де Ніро «Добрий пастир» (картина виходить в український прокат під назвою «Хибна спокуса»). Найпросунутішим щодо мистецького оснащення, і справедливо, визнали корейця Пак Чен-Вука за фільм «Я кіборг, але це добре». І тільки жіночий акторський приз залишився в Європі — він опинився в руках німкені Ніни Хосс (фільм «Йєлла» Крістіана Петцольда).

Європа програла у цій грі, її погляд на світ проігноровано? Це враження може бути тим сильніше, що, на відміну від минулорічної програми, цього разу значно блідіше виглядали німці. А французи все прагнули податися у щось солідніше, ваговитіше, мейнстрімівське... Ніби прагнучи довести Голлівудові, що і ми, Химо, люди, і ми здатні на «великий стиль». Одначе подивімося, про що говорять вони світові. Недавній бунтівник, 39-літній Франсуа Озон, у загалом міцно виструнченій стрічці «Янгол» (письменниця початку минулого століття вибудовує свій автономний світ, котрий не витримує навали зовнішніх чинників) стверджує: людина найшаленішої енергетики і талану жити не здатна чинити опір вірусові, що завівся поза її персональними вежами і межами. У чомусь подібним є погляд Андре Тешіне у «Свідкові». Доволі сильний, філософсько наснажений фільм «В пам'ять про мене / In memorial di me» італійця Саверіо Констансо у чомусь суголосний аргентинському «Іншому». Герой стрічки прагне пробитися до власного «Я» нібито в обхід — через процес самовдосконалення у католицькій школі. І виявляє фальш системно зорганізованої інституції, яка вимагає цілковитого «послушенства» і вочевидь байдужа до особистісних тривог і проблем. Ти мусиш почуватися мурашкою у добре впорядкованому мурашнику: от сей припис і прозирає, зрештою, за всіма штучними риштуваннями. Фінальний кадр вириває нас із тісного приміщення, і ми бачимо, що дія відбувалася на одному з островів у Венеції... Людина є островом, вона приречена дрейфувати у вічній пітьмі, тільки іноді прозираючи істину крізь роздерті енергією пошуку хмари. Іншого не дано.

Ні, європейські цінності і європейське кіно загалом є сильною і впливовою потугою сучасного світу. Власне про це свідчить і сам Берлінський кінофестиваль. Він давно вже став поєднанням такого собі музейного й актуального просторів. Його колекція щорік поповнюється і є сталим фактором розвитку екранної культури світу.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com