Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

07.03.2007 14:19

Бодріяр і кіно

Олег Сидор-Гібелинда, KINO-КОЛО (27, осінь, 2005)

6 березня в Парижі, на 77-му році життя, помер видатний французький філософ, соціолог і публіцист Жан Бодріяр, одна з найвидатніших постатей сучасної гуманітарної науки. Пропонуємо рецензію на перекладену українською книжку Жана Бодріяра "Символічний обмін і смерть"…

Жан Бодріяр. Символічний обмін і смерть. – Львів: Кальварія, 2004. – 376 c.

З усіх мислителів постмодерної ґенерації цей, певно, найчленороздільніший. І найменш у нас запитаний: вітчизняний читач віддає перевагу еро-екстремуму (майже повний переклад "Історії сексуальности" Фуко) або ж утомливим словесним іграм ("И пожрав лапши из Дериды", кепкував над колеґами покійний киянин-мистецтвознавець Борис Лобановський). Завдяки "Духу і літері" в нас непогано представлений Поль Рікер. Є прецеденти видання Дельоза – Ґваттарі, Ліотара – але як щодо Альтюссера чи Нансі? А чи Барта з Лаку-Лабартом?

Лакуни поступово зникають – і унаочнення білої плями під назвою "Жан Бодріяр" для нас тим важче переоцінити, що філософ цей неприховано залюблений у кінематограф, що й знати зі сторінок його творів. У цьому сенсі лише автор "Міфологій" (близько чверти із 53 есеїв зачеплено кінотемами) може скласти йому конкуренцію. Причому цими роками у творчості "Волта Дізнея сучасної метафізики" (це одне з численних шанобливих прізвиськ Бодріяра) спостерігається деякий спад зацікавлення "десятою музою", про що він обмовився ще 1994 року в інтерв’ю Ізабель Юппер: "Ні один з побачених мною останнім часом фільмів не залишив у мене враження, що в ньому підтримується ілюзія…" Тож, коли навіть до його стилістично-спеціалізованого моноліту "Система речей" (1968) проривається розлога сценка з Ґодарового "Презирства", а "Спокуса" (1979) рясніє посиланнями на "Імперію почуттів", "Колекціонера", "Сало, чи 120 днів Содома" як на ґенеративні приклади, то вже у збірці популярних есеїв "Прозорість Зла" (1990) віддано рішучу перевагу кіносупутнім феноменам – фотографії, телебаченню, відео. А от, скажімо, про науково-фантастичні стрічки сказано якось випадком, ніби неохоче, цвікаючи крізь зуби. Причина зрозуміла, і вона не одна. Сам Бодріяр сказав про кіно дев’яностих: "Зміна кадрів послідовно викликає запрограмовані реакції… більше не існує нічого недомовленого" (щиро віриться, що "Матриця" не викликала в нього нічого, крім бридливої байдужости).

Символічний обмін і смерть"Символічний обмін і смерть" (1976) міститься напочатку цього шляху, зберігаючи шал захоплення кіномистецтвом, що, як ми сьогодні розуміємо, переживало тоді своє останнє цвітіння – "бабине літо" авторського екрану (хоч і люта зима не означає смерти творчих змагань). Утім, Бодріяр анітрохи не зловживає ерудицією, родзинкуючи свою працю кіноприкладами, кіноалюзіями та кіноцитатами не більше десяти разів. Лише двічі – двосторінково, але ніколи – заради "красоты слога". Із шести основних розділів у цьому сенсі нас мали б зацікавити чотири. Прикметно, що автор цілком уникає згадок про кіно лише в розділі третьому, про моду (чия "риторика вроди" не залишає місця для конкурентів), та в сухувато-концептуальному "Кінці виробництва", де сторонніх відступів од теми взагалі небагато (це ж стосується й авторської передмови). Найбільше ж "дає волю" він собі у просторі "Порядку симулякрів" і "Тіла, або Звалища знаків". Воднораз – у завершальних розділах книги, "Політична економія і смерть" та "Виполонення імени бога".

Аби уникнути надто лобового зіставлення власне тексту з кіноілюстрацією (яка, зрозуміло, завжди доречна й навіть не припускає існування чогось іншого), обраною Бодріяром, спробуємо поглянути на його твір як на люстро інтеліґентських сіне-вподобань західного європейця середини 1970-х. Воно не вражає надмірною ряснотою; гіперестетські артефакти врівноважуються шедеврами кітчу, Франція – Америкою, а безумовна ексклюзивність радянської класики, властива попередньому десятиліттю, помітно схитнулася (хоча ще 1973 року Барт примудрився втулити принцип контрапункту Ейзенштейна на завершення свого "Текстового аналізу однієї новели Едґара По") – чи не внаслідок резонансу, спричиненого "Архіпелагом ҐУЛаґ", як це згодом засвідчив Андре Ґлюксман? Зі старої, доброї класики у книзі фігурує лише Ґручо Маркс ("епізод з осетром" як приклад "вищою мірою поетичного акту") – брати-сюрреалісти саме тоді й отримують повну міру визнання (спецпокази в Канні 1972-го, "Оскар" за кінокар’єру 1973-го), якої в 1960-ті роки вдостоюється Бастер Кітон, у 1990-ті – Лоурел і Гарді. Зате на чільному місці – в есеї "Вторинна голизна" – образ "позолоченої жінки" з "Ґолдфінґера": бондівська серія саме добігала "дев’ятого номера", що ж до стрічки Ґая Гемільтона 1964 року, то він був лише третім у цьому списку, набувши культового статусу в інтелектуалів. Не випадкова і згадка про порнофільми: у вересні 1974-го раптом відкриваються чотири спеціалізовані зали на Єлисейських Полях, а наступного року завдяки "Ексгібіціонізму" Жана-Франсуа Даві французи відкривають для себе зразки "жорсткого жанру". І нескасовним ще є авторитет Ґодара: знайомий уже нам епізод із "Презирства", який набуває більшої ваги у "Спокусі", а от згадана тут ББ (Бріжіт Бардо) ще раз випливе на сторінках "Символічного обміну…", порівнювана із "симулякром пацифікованого тіла", тобто в дуже відповідальній частині тексту (з’являється вона і в інших книгах цього автора). Зате символічно-симетрична їй Монро фігурує в дослідженні лише за посередництва Енді Воргола в "Тактильному і бінарному": моторошним передбаченням нашому сучасникові здасться Бодріярів діагноз ("численні копії обличчя Мерілін становлять одночасно і смерть ориґіналу, й кінець репрезентації"), поставлений у найближче сусідство зі згадкою про Башти-близнюки, котрим оті "слова у дужках" нині пасують більше. Не дає про себе забути й Жак Таті – "Playtime" (1967) тоді, звісно, вже не був новинкою сезону, ані останнім фільмом цього автора, та прогнози комедіографа підтвердилися саме десятиліття потому в якості "фантазму тотального програмування", резюмованого в мікророзділі "Смерть моя в усіх усюдах, мрія моя – смерть". А численні цитати, присвячені кіну, з Вальтера Беньяміна (нарешті правильно транскрибованого – як же набрид нескінченний монстр "Вальтер Бенджамен"!) спираються на достеменний "беньямінів бум", відгомони якого докотилися до нас лише чверть століття потому. На честь смаку та проникливости Бодріяра промовляє та обставина, що всі без винятку перелічені ним кіноказуси й дотепер лишаються "золотим фондом" світового мистецтва. І практично всі вони (крім класики порно, ну, з цим уже якось переб’ємося) лишаються відносно-приступними українському глядачеві – чи то як гості телеканалу, чи то в касетному форматі, а то й ориґіналом мистецької експозиції (персоналка Воргола в Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА).

Безумовний плюс виданої книги – соковито-пружний переклад Леоніда Кононовича. Умовний, але відразу помітний мінус – обкладинка з репродукцією картини Ройтбурда, автора, поза сумнівом, талановитого, але тут змакетованого надто по-школярськи. А ще хотілося б абеткового покажчика імен (яких я нарахував не менше 126). Справедливости ради зауважу: в усіх російськомовних виданнях Бодріяра цей додаток теж прикро відсутній. Зате він є у відмінній збірці творів Ролана Барта 1989 року (Москва, "Прогрес", 299 ретельно перелічених, витлумачених персоналій, але ж і волюм цей удвічі товщий за Бодріярів). Чом би не рівнятися на кращі взірці? І рецензентові менше мороки...




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com