Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

20.03.2007 14:40

Героїновий шик
(До підсумків кінофестивалю "Дух вогню")

Аксінья Куріна (Ханти-Мансійськ – Київ)

Підсумки V фестивалю кінематографічних дебютів "Дух вогню" продемонстрували заанґажованість журі. Якщо сприймати рішення журі буквально, то молодим режисерам слід знімати кіно про героїнову залежність, висловлювати свої погляди за допомогою аскетичного інструментарію, загалом, тиснути на жалість.

Висновок остаточний: до конкурсу на фестивалі потрібно ставитися філософськи – як до неминучого зла... Але багато хто з такою точкою зору миритися не хоче, і на кожному фестивалі знайдуться охочі влаштувати марш незгодних, незадоволених рішенням журі. За великим рахунком, ще краще було б  журі до ухвалення рішення взагалі не допускати. Каннський фестиваль свого часу був зірваний, звичайно ж, не з цією метою, але все одно приємно, що журі тоді ніякого рішення виносило. залишається культивувати в собі невдоволення й судити переможців, а разом із ними – й журі. Ну дійсно, що з дебютанта візьмешь, зробив усе що міг і, як правило, не все що хотів. Тому відповідальність тут на журі. Хоча, яка тут відповідальність, колективні рішення відповідальність знищують. І нічого не міняє, що в журі "Духу вогню" засідали кінематографісти, що відбулися в професії, люди: актриса Бюль Ож’є (Франція), режисер Джафар Панагі (Іран), сценарист і режисер Джиммі Карлсон (Швеція), кінокритик Віктор Матізен (Росія), актор Даніель Ольбрихський (Польща), а на місці голови журі виявився культовий французький режисер Леос Каракс, що приїхав до Сибіру разом зі своєю музою, актрисою Катєю Ґолубєвою.

Ластівки прилетілиКритики завжди знайдуть привід для бурчання. Але навіщо потрібні конкурси на кінофестивалях? Для розвитку кіна? – Навряд… Вони потрібні для піару – і все. Ще худо-бідно, можна виправдати премії кіноакадемій: голосування декількох тисяч і декількох чоловік – різні речі. Хоча теж – не слава Богу, всіх фільмів кіноакадеміки все одно не дивляться, і до маніпулювання схильні, вони теж люди. У журі ж збирають людей, у яких мало що спільного, випадкові вони подорожні, і призи дають випадковим фільмам. За випадковими критеріями, як, наприклад, це відбулося на "Дусі вогню" з картиною-переможцем Аслана Ґалазова "Ластівки прилетіли".

Конкурси як елемент змагання потрібні для залучення уваги публіки. Цей фокус ще стародавні греки вигострили на театральних змаганнях. Але мистецтво – не спорт. І пропади він пропадом, цей азарт, якщо так усе випадково і безглуздо виходить. Конкурс – насправді лотерея. І справедливим бачиться принцип, раніше практикований ризьким кінофестивалю "Арсенал", – приз діставався шляхом лотереї, мовляв, усі гідні режисери, і хай випадок вирішує. Хоча наївно чекати такої сміливости від когось іще.

Життя взагалі несправедливе, як говорили в одному забутому фантастичному телесеріалі. Проте в кулуарах один критик помітив, що якби дирекція не була так стурбована питанням нафтових грошей, а надала б увагу формату фестивалю, то “Дух вогню" міг вийти: щось середнє між "Арсеналом" і українською "Молодістю". А хіба може щось бути краще? "Молодість" вже перетворилася на леґенду для іноземців. Як часто доводиться чути одне і те ж від різних іноземних режисерів: "Ах, Київ! Ми стільки чули про вашу "Молодість", там, кажуть, добре, і всі живуть на кораблі…". Було б і зовсім чудово, якби дирекція київської "Молодости" любила і фестивальну публіку не менше, ніж хороше кіно. Зрозуміло, що любити з примусу не виходить, але і фестивальна авдиторія створила атмосферу кінця 90-х, про яку дотепер ходять леґенди.

"У кожного бренду своя леґенда"… Коли п'ять років тому відкривався фестиваль в Ханти-Мансійську, головною частиною леґенди були гроші. Кошлатий Леос Каракс вийшов на сцену з сиґаретою в роті і заговорив про гроші, про те, що тут їх багато, а в хорошому кіноі є недолік – воно коштує дорого. Губернатор Ханти-Мансійського округу Олєксандр Філіппенко відповів, що грошей насправді не багато, ледве зібрали на останній фестиваль.

А п'ять років тому Ґран-прі був 150 000 долярів. Спробуйте відмовитися від такого фестивалю, навіть якщо він на краю світу, де тріщать сибірські морози. До фестивалю в Росії багато хто ставився тоді скептично, мовляв, гроші відмивають. Та і що таке Ханти-Мансійськ? 60 000 жителів, не місто навіть, а селище велике, десять років тому – суцільні бараки… Тепер стрічаються чудові архітектурні форми – бараки із супутниковими антенами і дорогими автами біля входу. І не дивно, ціни на нову нерухомість тут – як у Москві.  Місто за п'ять років змінилося: виростають житлові будинки, адміністративні, вищі навчальні заклади, відкриваються сучасні кінотеатри. За весь 5-й фестиваль було показано 76 фільмів з 15 країн. Публіка – 23 тисячі людей. Тобто третина від жителів Ханти-Мансійська.

Президент фестивалю режисер Сєрґєй Соловйов на відкритті "Духу вогню" згадував як все починалося, як вони стояли разом із губернатором, дивилися на величезний котлован, як на чорну діру, і не вірилося, що тут буде побудований кіноцентр. У місцевої влади завидні амбіції у сфері  культури. Ініціатива виходить саме з цього боку. І хоча тут видобувають 7/8 загальносвітової нафти, сибірські капіталісти особливо не прагнуть інвестувати в культуру. У списках спонсорів "Духу вогню" суцільно нафтові компанії, але головний приз "Золота тайга" тепер у десять разів менший – всього 15 000 доларів.

Щоденник наркомана

Сни про рибуВулиці і потерті будинки Владікавказа, 40-річний наркоман з породистим профілем та інтеліґентною викладацькою професією, і чортовий героїн. Бідність, самота, напади абстиненції, невдячні учні. Хотілося б пуститися в міркування на тему присутности наркотиків у сучасному кіні. Якби головний герой був алкоголіком, навряд фільм когось зацікавив би. Леос Каракс, коментуючи нагороду, говорив про те, що рідко буває, щоб після вдалого дебюту режисер пішов угору, а не вниз, і що він сподівається – це буде якраз випадок Аслана Ґалазова, режисера "Ластівок". Кажучи інакше, головний приз – це аванс осетинському режисеру.

2-й приз "Срібна тайга" (10 000 долярів) дістався "Снам про рибу" Кірілла Міхановського. Доля Кірілла типова для епохи глобалізації – громадянин світу: уродженець Росії, виїхав у США, а свій фільм знімав у Бразилії. "Сни…" – хроніки бразильського рибальського села. Хлопець любить дівчину, дівчина ж любить телесеріали, і шлях до серця коханої лежить через купівлю телевізора, а для цього потрібні гроші… У разі "Снів…" можна говорити не те що про вплив Вернера Герцоґа, але про, скажімо так, відповідні кінематографічні орієнтири. Як і у разі "Кадака" – фільму про загибель традиційного монгольського устрою і лікнеп із шаманізму. "Кадаку" присудили спеціальний приз журі. "Бронзова тайга" (5 000 долярів) дісталася Жанабеку Жетїурову за "Записки колійного обхідника" (Казахстан) – ця чорно-біла нехитра картина про життя працівника залізниці прикрасила б студентський фестиваль. Вона знята у стилі, найкращих короткометражок ВДІКу. Якби не була повнометражною, прискіпатися було б ні до чого. Є смак, витриманий стиль, актори якісно присутні в кадрі. Проблеми драматургічні. Сліпий старий в очеретах, який женеться за підлітками, – чудово, але сліпий старий, який знає краще за всіх інших, де непорядок на залізниці, – це вже анекдот. Це ж традиційне кіно, яке спирається на хороші традиції, а не перформенс, який робиться з бажання традицію іронічно переосмислити. І тут, знову-таки, знову маємо справу з авансом. "Ейфорії" Івана Вирипаєва аванси не потрібні. Але, якби не кінокритики, що присудили свій приз, то всі нагороди пройшли б повз "Ейфорії". Формулювання, з яким вручався приз Ґільдії кінознавців і кінокритиків, точне – "За пошук авдіовізуальної мови, що сполучає мікрокосмос з макрокосмосом".

Кадак

Що стосується тенденцій, важко сказати, наскільки репрезентативною є програма подібного фестивалю. Відносно дотримання балансу між геополітикою та естетикою – однозначно репрезентативна. Цілком виражена тенденція – прикордонна зона між арт-кіном і мейнстримом. Частина фільмів вже потрапила в обойму, і була на інших фестивалях: "Ейфорія" і "Кадак" у Венеції, "Прощавай, моє серце" в Сан-Себастьяні. "Життя інших" – утілена мрія дебютанта: вранці після показу на "Дусі вогню" одержала "Оскара". "Життя інших" вже багато разів розкритиковане і розхвалене. Цікавий тут радше не сам фільм, а  шлях успіху, рішучий і несподіваний. "Прощавай, моє серце" Олівера Паулюса і Стефана Хілебранда – інша історія. Подібного роду проекти цікаві і самі по собі – ось вже де реальности буде більше. Це свого роду життя після "Догми-95". Фільм так будувався технологічно, щоб ловити все живе, та й інакше не було сенсу реалізовувати такий проект – зйомки в домі для старих, актори другого плану, мешканці цього дому – непрофесіонали. Тому не було сценарію – тільки синопсис. Експеримент більш, ніж ризикований, тим паче для дебютантів. Вони виступили в якості не тільки режисерів, але й продюсерів, і знімали його на свої кошти, добре, що технології НD доступні для молодих режисерів Західної Європи. Зате коли фільм був готовий, його авторам вдалося знайти гроші на друк копій. "Прощавай моє серце" рідкісний приклад збігу бажань і можливостей. Є й відвертість діалогу з глядачем. Щодо останнього, це, звісно, глибоко суб'єктивний критерій, там де один критик бачить діалог з глядачем, інший – загравання з публікою. Та якщо поділяти першу позицію, то цінний і сам факт входження в середовище, яке для ігрового кіна табу – дім для людей похилого віку. Зрозуміло, це не перша картина на цю тему, але якщо ставити завдання – показати цю зону реальности в "дружній для глядача" формі, та ще й не фальшивити, то ідея виявляється дуже непростою. Відверто кажучи, від Олівера Паулюса і Стефана Хілебранда другого фільму чекаєш з азартом, таке це непередбачуване може бути кіно. Хоча до категорії цікавих режисерів слід віднести й Вирипаєва. Адже у випадку з "Ейфорією" ставки дійсно великі.

Якщо дивитися на фестиваль старомодно, як на акцію з вибудовування ієрархії цінностей та на вказівку з розвитку тенденцій, то вибір украй невдалий. Можна нарікати на формалізм "Ейфорії", але, поза сумнівами, це досвід з оновлення кіномови. Може це і занадто, але, даруйте, посередньо скроєні "Ластівки" перебувають в іншій ваговій категорії. Гірка правда в тому, що для європейця (а саме вони й були у журі в більшості) для прояву сентиментальности багато й не треба: об'єктом може бути бідно зроблений у бідній країні бідним режисером посередній фільм. Ох ця вже мода європейців – із приводу і без – носити відчуття вини, як прапор. До слова, українському істеблішменту цю моду дуже непогано було б перейняти. Може, тоді присутність на фестивалях буде – не те щоб солідна, а хоч просто буде. Питаю в Андрія Плахова, а чому немає в конкурсі фільму Єви Нейман "Біля річки". У відповідь чую, що про існування картини пан Плахов дізнався тільки наприкінці січня 2007 на МКФ в Роттердамі. Запросили б, тільки пізно. "Ви мені наступного року нагадаєте, ми запросимо". Я то нагадаю, але ж у долі фільму є зацікавленіші особи – продюсер Олександр Ткаченко, наприклад. Може, у приватного продюсера є якісь причини максимально приховувати фільм і не інформувати про його долю ні українську пресу, не президента FIPRESCI. Приватний продюсер – на те він і приватний, але не зрозуміла позиція Мінкультуризму, все ж таки заявлено, що у фільм вкладено понад 50% державних грошей, тобто наших з вами – українських платників податків. Здається, це погано, що держава не інформує громадян, на що витрачені їхні гроші. Просто саботаж. Ну що ж це всі, хто має стосунок до цієї стрічки, поводяться так, ніби у нас в країні знімається по 50 кінокартин в рік?! І  фільмом більше, фільмом менше – ролі не грає...

Кострища амбіцій

У Росії щороку з’являються десятки фільмів-дебютів, створених за участи держави. Зараз головна проблема – це прокат таких стрічок. І, принаймні, урядовці ФАКК демонструють обізнаність в даному питанні. Проблема в недостатньому фінансуванні й відсутності інфраструктури з просування таких фільмів до глядача. Проблема не раз озвучена, але яким чином і коли вона вирішиться, і чи в принципі можливо її вирішити в умовах  сучасної Росії – не зрозуміло. Та окрім міжнародного конкурсу, на "Дусі вогню" є програма позаконкурсних російських дебютів. І тут вже призерів називає акторське журі й самі глядачі.

Глядачі віддали перевагу "Жаrі" Резо Ґіґінєїшвілі. На думку акторського журі, найкращим слід вважати Андрєя Анкудінова ("Просто поталанило!") і Єкатєріну Вілкову ("Нас не наздоженеш"). Якби ця програма не перетиналася з конкурсом, то й зовсім було б добре. А так, враження фраґментарне – домінують комерційні підробки, й не дуже вмілі. Зрозуміло, що в кожного свої амбіції; також є цілком зрозумілим бажання молодих режисерів робити касове кіно; також – бажання метрів увійти в історію, а ще – бажання влади Ханти-Мансійська сприяти розвитку кінобізнесу...

Знали б, якого джина з пляшки хочуть випустити, може, й передумали б. Але вже кінокомпанія "Югра-фильм" бере участь у постановці фільмів "Анна Карєніна" і "2АССА2". І ще двох анімаційних проектів, це "Кін-дза-дза. Дза!" Ґєорґія Данелії та "Гофманіада", над якою працює художник Міхаіл Шемякін. Шемякіну губернатор Ханти-Мансійська пропонує оформляти ляльковий театр.

Про що вже йшлося вище – амбіції у тутешньої влади дуже великі. Але, разом із тим, це все ж таки провінція: щоб усе було – "як у людей і навіть краще". У цьому немає нічого неґативного. Проте можуть трапитись курйози. Ходили чутки, що Шнур не приїхав співати на презентацію "2АССА2" через свою скандальність, але, як виявилося, актриса і співачка Єкатєріна Волкова цілком замінила Шнура в частині епатажних пісень: “Меня заебало плохое кино…"; даруйте, але з пісні слів не викинеш, це навіть тягне на гімн сучасного кінокритика. Та й різка і щира Умка (солістка "Умка і бронєвічок"), що виступала на вечорі пам’яті Алєксандра Башлачова, словами пісні "Подставляй пошире карман, каждый третий сейчас наркоман" явно не викликала захоплення у місцевої дорослої публіки. Тінейджерки навіть намагалися танцювати, а суворий дядя їм забороняв, у Києві подібне спостерігалося наприкінці 1980-х… Ось такий несподіваний флешбек.

Справжніх скандалів на фестивалі не трапилось. Ґоша Куценко на своєму концерті закликав гостей і учасників фесту до більшої кількости сексу і – прокинутися в чужих номерах. Заклики не були почуті. Мода на консерватизм, напевно, а може – просто ліньки: не билися, не валялися; чи може – морози й кисневий голод...

 У літаку по дорозі назад довелося почути, що в російських олігархів культивується нова мода: замовляти як подарунки до свята своїм дітям анімаційні фільми. Приємна мода. Тільки не факт, що радість зустрічі з фільмом замовники захочуть поділити ще з кимось, окрім родини.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com