Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

27.03.2007 13:36

Вони. Там. Тоді (Молоде польське кіно)

Олексій Радинський, KINO-КОЛО (33, весна), 2007

Від 23 до 27 березня у Києві, в кінотеатрі "Кінопалац", проходитимуть Дні польського кіна, що їх проводять Польський інститут у Києві, Всеукраїнська мережа кінотеатрів "Кінопалац" за підтримки Інституту ім. Адама Міцкевича у Варшаві. Згодом фестиваль відвідає Львів (29 березня – 2 квітня), Харків (5 – 9 квітня) і Донецьк (11 – 15 квітня). У всіх містах покази здійснюватимуться у кінотеатрах мережі "Кінопалац". Ми продовжуємо на порталі публікацію низки текстів з польського номера (33, весна, 2007) часопису KINO-КОЛО, що представляють сучасне польське кіно та фільми, що входять до програми Днів... Наразі пропонуємо матеріал про фільм "Ода до радости" режисерів Анни Казеяк-Давід, Яна Комаси, Мацєя Міґаса...

ОДА ДО РАДОСТИ/ODA DO RADOŚCI (118’, Польща, 2005). Продюсери: Міхал Квєцінський, Катажина Фукач-Цебуля. Виробництво: Akson Studio.
Новела "Шльонськ". Сценарист і режисер: Анна Казеяк-Давід; оператор: Клаудіуш Двуліт; актори: Малґожата Бучковська, Барбара Кужай, Дорота Помикала, Міхал Журавський.
Новела "Варшава". Сценарист і режисер: Ян Комаса; оператор: Пьотр Нємийський; актори: Пьотр Ґловацький, Ядвіґа Янковська-Цєсляк, Адам Ґрачик, Кшиштоф Чечот, Рома Ґонсьоровська.
Новела "Море". Сценарист і режисер: Мацєй Міґас; оператор: Радослав Ладчук; актори: Лєслав Журек, Ян Дравнел, Томаш Ленґрен, Йоанна Боґацька, Катажина Зєлінська.


Ода до радости"Ми. Тут. Тепер". Таким було рекламне гасло стрічки "Ода до радости", позиційованої в Польщі як маніфест нового соціального кіна. Кінцевий продукт, разом із деякими обставинами тамтешнього кіноконтексту (фільм створено за підтримки телеканалу TVP1, медійний патронат здійснював Анджей Вайда; зокрема, в рекламній кампанії стрічки було активно використовувано дану ним характеристику "Оди до радости" як найважливішого польського дебюту останніх років), дає змогу прочитати "Оду до радости" як іміджевий проект, що має на меті сконструювати певний образ Польщі. Образ, неминуче позначений владними стратегіями постдемократичного суспільства. Отже, доречно переформулювати гасло кінокартини, яке накидає глядачеві певну ідентичність, і подивитися на "Оду..." з позиції третьої особи: хто "ми"? де "тут"? коли "тепер"?

"Ода до радости" – колективний твір, що складається із трьох новел, зафільмованих перспективними студентами й випускниками Лодзинської кіношколи – Анною Казеяк-Давід, Яном Комасою та Мацєєм Міґасом. Звісно, важко припустити, ніби автори відчували тиск стосовно ідеологічного чи естетичного послання своїх проектів. Однак іще складніше уявити собі "вільного" мистця в умовах творення "соціально значущого", фінансованого державним телебаченням проекту. Тут діють інші механізми: замість безпосереднього втручання в задум – зіткнення часом протилежних репрезентаційних стратегій. Спосіб, у який режисер-дебютант воліє репрезентувати власне покоління, наражається на творений мас-медіями владний наратив про "польську молодь". Взаємодія цих двох світоглядів може бути плідною, але може й породжувати чудовиськ (як у випадку з аналогічним українським проектом "Любов – це..."). Що ж до "Оди...", то це поєднання, як видно, позначилося тут насамперед на конструюванні авторами фільму своїх персонажів.

Персонажі всіх трьох новел "Оди до радости" – молоді поляки, "позбавлені свого місця в соціумі". Точніше – незадоволені місцем, у якому їм доводиться перебувати, й охочі "змінити телекартинку". Зрештою, синхронний номадичний порив зводить їх у салоні автобуса, що від’їжджає до Лондона. Цей фінал підготовлено наративною прив’язкою на початку "Оди..." – героїня новели Анни Казеяк-Давід зістрибує з лондонського автобуса в багно шльонського робітничого містечка, вбитого приходом постіндустріалізму. Героїня вже включена у психічну й соціальну структуру робітничої міґрації: вона, як і більшість поляків у Британії, леґально виконує "еміґрантську" працю (себто ту, що за неї не хочуть братися "господарі"), і їй вдалось ідентифікуватися з позицією експлуатованої робочої сили: в одній зі сцен вона зізнається, що вперше в житті дістала відчуття "самореалізації" саме в Лондоні. Її приїзд додому – це чергова спроба інтеґруватися в польський соціум, цього разу маючи фору у вигляді зароблених за кордоном грошей. Але "цей світ" сповнений жорсткої соціальної боротьби й непевности, тоді як "столиця світу" забезпечує сталий прибуток в обмін на персональну свободу. Не дивно, що героїня врешті обере повернення в центр системи, а не випадіння на її периферію.

Столична колізія, що стала сюжетом новели Яна Комаси, також є історією персональної поразки. Гіпгопівець із не вельми благополучного району Варшави, який прагне музичного успіху, змушений під впливом заможних батьків своєї дівчини проходити чистилище сучасного офісу та страшний суд корпоративної етики. Його терпець уривається лише після брутальної бійки з охоронцем ґламурного варшавського клубу, котрий нагадує героєві про його пролетарське походження. Навіть перемога в музичному конкурсі нічого не варта, якщо її здобув хтось із непрестижного району, без зв’язків та впливових покровителів. Герой третьої новели, що походить із балтійського узбережжя, також гостро відчуває власну закоріненість у периферії. Його виїзд на заробітки вдається лише з другої спроби: спершу він доїжджає тільки до Варшави, але тамтешня реальність виявляється такою самою сірою і безперспективною. Зрештою, всіх героїв "Оди до радости" єднає одне: в даній їм реальності персональної перспективи для них немає; перспектива з’являється лише наприкінці, у процесі географічного переміщення з периферії до центру.

Не випадково назва кожної з новел містить географічну прив’язку, локалізує місце дії у просторі сучасної Польщі: перша називається "Шльонськ", друга – "Варшава", третя – "Море". Тут прикметна певна анонімність кожного з титулів, надто ж першого й третього: замість конкретної географічної одиниці, що її можна віднайти на мапі, в назву винесено узагальнене окреслення простору. Єдиний топос, не охоплений законом анонімности, – це столиця. Причому поряд із фізичною присутністю Варшави, в "Оді до радости" існує інша столиця, чию привабливість для персонажів фільму лише підкреслено її відсутністю в кадрі – йдеться, звісно, про Лондон. "Столиця світу" справді є невід’ємною частиною польської соціальної реальности. Леґальне заробітчанство набуло такого поширення, що вже стало об’єктом рефлексії в польському неігровому кіні (Див. насамперед "Бар на станції Вікторія" Лєшека Давіда (2003)). В "Оді до радости" видно, яким чином простір повноцінного, "першого" світу кшталтує реальність власної периферії: усім трьом головним персонажам фільму внутрішній світ сучасної Польщі видається злиденним і сірим "топосом поразки", поряд із яким існує звабливий зовнішній світ відкритих кордонів, що обертається світом робітничої міґрації.

Третя частина рекламного слоґана "Оди до радости" визначає часовий вимір: "тепер" цього колективного твору позбавляє його претензій на універсальність, але додає критичної настанови стосовно сучасности. Польща початку третього тисячоліття, в момент її найактивнішого включення до глобалізаційних процесів, постає свого роду "краєвидом після битви". Важливим персонажем новели Анни Казеяк є зупинена, мертва промисловість, що прирікає на небуття мешканців цього краєвиду. В добу постполітики їм залишаються хіба примари політичного минулого: батько героїні, який страйкує проти закриття своєї шахти, відбирає в доньки хустку з протестною символікою, вигукуючи: "Зась тобі сидіти на Солідарності!" Друга новела відтворює інший типовий для доби глобалізації конфлікт – зіткнення людини, переведеної в статус "менеджера", з корпоративною культурою, що дуже швидко пускає коріння в будь-якому суспільстві. Результат – відчуття браку майбутнього, і це є спільним для всіх трьох новел.

У самій назві проекту можна відчитати спробу критичного послання: саме "Ода до радости" Бетговена є гімном Європейського союзу, де, власне, й точиться дія фільму. "Ода...", що створювалася синхронно зі вступом Польщі до ЄС, наочно демонструє, що розширення цієї сакралізованої території на схід зовсім не ґарантує добробуту й злагоди. Та найбільший у цьому випадку привід для втіхи євроскептика – це сам фільм із його художньою сірістю й режисерською безпорадністю, лише підсиленою прикінцевим "метанаративом" – зустріччю в лондонському автобусі. Якби "Ода до радости" була реальністю, жити в цій реальності було б украй нудно.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com