Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

29.03.2007 17:20

Польська школа

Сьогодні, 29 березня, у Львові, в кінотеатрі "Кінопалац-Копернік", розпочинаються Дні польського кіна, що їх проводять  Польський інститут у Києві, Всеукраїнська мережа кінотеатрів "Кінопалац" за підтримки Інституту ім. Адама Міцкевича у Варшаві. Фестиваль, що вже побував у Києві (23 – 27 березня), згодом відвідає іще Харків (5 – 9 квітня) і Донецьк (11 – 15 квітня). У всіх містах покази здійснюються у кінотеатрах мережі "Кінопалац". Ми продовжуємо на порталі публікацію низки текстів з польського номера (33, весна, 2007) часопису KINO-КОЛО, що представляють польське кіно та фільми, що входять до програми Днів...

Олєґ Ковалов, KINO-KOЛО (33) весна 2007

Міркування про "кінематографічні" нації взагалі не коректні: сказати, що певний народ не має вродженого "відчуття кіна" – тоді як у його країні поки що не розвинута кіноіндустрія, – означає мимоволі його образити. Така констатація "некінематографічности" схожа на поспішний діагноз чи на вирок, що його... легко оскаржити – варто, скажімо, в Іспанії з’явитися Бунюелеві, а у Фінляндії – Каурісмякі. Точно так само – до виходу в 1957 році "Каналу" Анджея Вайди ніхто мовби не чекав особливих одкровень і від кінематографа Польщі.

"Польська школа", що постала у другій половині п’ятдесятих, – яскравий спалах на кінокарті світу, і вже це здатне спантеличити когось із лібералів: хоч би яким було кіно Польщі до війни – саме за соціалізму воно стало явищем світової кінокультури. Феномен "польської школи" народжений, як видається, не якимось первинно "кінематографічним" поглядом на світ, а тим, що вона стала спадкоємницею могутньої культурної традиції. Парадоксальним чином – кінематограф ПНР підхопив і продовжив теми, мотиви й естетику польського романтизму так, мовби їх ніколи й нічим не було перервано.

Романтичний герой самотній, супроти нього зводяться всі стихії світу, він б’ється до кінця й зустрічає неминучу поразку з гордо піднесеною головою. "Польська школа" оспівувала цей стоїчний героїзм вічно приреченого воїна, й таке зображення фатальної "драми поляка", який згорає в ім’я високих ідеалів усупереч логіці, розрахункові, здоровому глузду, – підтримувало гідність нації, травмованої зрадами та поразками. Тому радянські ідеологи насторожено ставилися й до тих стрічок ПНР, де нібито не було прямої політичної "крамоли", відчуваючи, що в образній і часто алегоричній формі "польська школа" віддзеркалювала повоєнні настрої в країні, яка не змирилася з тим, що її долю знову вирішувано в кабінетах тих самих товаришів, котрі 1939 року членували її на пару з гітлерівцями.

Мирон Черненко – який народився, до речі, в Харкові й, на жаль, нещодавно від нас пішов – пишався тим, що його монографія про Анджея Вайду (Москва: Искусство, 1965) була взагалі першою у світі. Він згадував, до яких хитрощів вдавалися його харківські друзі, аби подивитися "Канал" – обком заборонив його показ, тож кінотвір Вайди вони їздили переглядати в Полтаву. Припустимо все ж таки, що "просуванню в маси" саме цієї стрічки заважала не стільки злоба місцевих партійців, скільки міщанські смаки працівників кінопрокату – тих дамочок середніх років, що з придихом поринали у спомини про "шикарні" трофейні фільми з Марікою Рьокк. Кінокартина Вайди бачилася їм не якоюсь там "підривною", а похмурою і нудною – плану на ній не зробиш, та і хто вирушить із родиною у вихідні дивитися "важку" стрічку про війну, де гинуть усі герої?..

Зрозуміло, що знавцям доводилося "ловити" цей фільм на незручних денних сеансах у найзагумінковіших клубах і навіть в інших містах неозорої держави. Невтямки інше – як узагалі було випущено на радянські екрани "Канал"? Проте якщо згадати самі назви фільмів "польської школи", що побували в радянському прокаті, доречі казати не про лютування цензури, а про певний тріумф лібералізму. Польські стрічки, показані в СРСР у другій половині п’ятдесятих, були настільки далекі від "соціалістичного реалізму", що змушували припускати чи то справді якусь ідейну диверсію лібералів, просочених у закупівельну комісію, чи то – що вона придбавала геть усе без розбору.

Реакцією на черговий оптимізм доби догматизму стали в Польщі фільми так званої "чорної серії" – вони з’явились у другій половині п’ятдесятих і малювали соціальну реальність найпонурішими барвами. Здавалося, що в СРСР, де "очорнювання" було одвічним ідеологічним жупелом, уже тим-ото стрічкам поставлять надійну заслону. Ба ні: знамениті кінотвори цієї серії – "Людина на рейках" та "Ева хоче спати" – йшли в радянському прокаті, "Еву..." навіть показували на ТБ. Звісткою з іншої планети видавався на радянських екранах фільм Єжи Кавалеровича "Справжній кінець великої війни" (1958) – одна з найболючіших картин "польської школи", та ще й знята за оповіданням католицького письменника Єжи Завєйського. Яскраву назву фільму замінили тут, щоправда, на "ніяку" – "Цього не можна забути".

Тло для цих закупівель було не найсприятливіше – радянські танки щойно подавили угорське повстання, і зловісна стаття Ростіслава Юрєнєва "Про вплив ревізіонізму на кіномистецтво Польщі" (Вопросы эстетики. – Вып. 2. – М., 1959) видавалась ідейною прелюдією до інтервенції у ще одну братську країну. Схоже було, для того і грянув директивний окрик казенного критика, щоб назавжди відгородити радянського глядача від розтлінного духу польських фільмів, але... дзуськи – 1965 року в прокат вийшла навіть стрічка "Попіл та діамант", якій у пам’ятній статті особливо перепало за "ревізіонізм".

Інтерес до польських кінострічок був у нас колосальний: пам’ятаю навіть розмови у фойє, чуті в дитинстві перед сеансами, – з побачених стрічок глядачі виділяли саме польські. Пізніше, в шістдесяті, ми обговорювали їх просто перед уроками, тим паче, що майже на все польське кіно було "дітям до 16-ти років вхід заборонено", і згадати у школі про польський фільм було все одно, що докинути, мовляв, напередодні забороненим плодом поласував. Із польської стрічки почалась і моя глядацька ініціація – коли, в душі боячись викриття й ганебного вигнання з кінотеатру, я недбало заявив строгій касирці, що мені давно вже стукнуло 16. Бажання подивитися саме цю картину, "Ґанґстери та філантропи" Єжи Гоффмана й Едварда Скужевського, було просто палючим. Пригадую, як вразив розріз сукні героїні, що лився просто від стегна; в радянських стрічках нічого такого ми не бачили навіть у сценах карикатурного "розкладу" буржуазії.

Узагалі, для наших глядачів польські фільми часто компенсували ті барви й стани, яких бракувало вітчизняним – трагізм не пом’якшувався тут на догоду цензурі, естетика була близька до модерністської, автори знущадися з державних фетишів та інституцій, герої не уповали на "керівну і спрямовуючу" роль партії, у стрічках існувала еротика, та й просто – чимало вродливих і елеґантних жінок. Моїм платонічним коханням була Беата Тишкевич, і, оформляючи актову залу до свята восьмого березня, я зробив колажі з її фотопортретами, вирізаними з журналу "Польша".

У кожній польській стрічці існувало щось таке, чого в кінематографі "соціалістичного реалізму" днем з вогнем було не дошукатися, – так, у фільмі Войцєха Гаса "Рукопис, знайдений у Сараґосі" (1965) простежувались елементи горору, а химерна дія поринала в розклубочену містичну атмосферу. Звернення до потойбіччя було незвичним для вітчизняного глядача, й елітарна стрічка Гаса роками не сходила з радянських екранів. Отож-бо "гітами" прокату і глядацькими леґендами ставали найрізноманітніші польські стрічки – й "Ева хоче спати", і "Хрестоносці", й пізніше – "Анатомія кохання" (почасти, до речі, через провокативність назви).

Сьогодні дивуєшся – з яким інтересом ми, школярі, дивилися польські фільми з найбільш "недитячою" проблематикою, будь то "Косе щастя" Анджея Мунка чи ті ж таки "Ґанґстери та філантропи"... А на фільм "Перший день свободи" Алєксандера Форда вирушили мало не всім класом – а кіно те було трагічним, нещадним, болісні колізії війни воно показувало в незвичайному моральному ракурсі. Взагалі, дивлячись польські стрічки, ми ніби проходили "короткий курс" незалежного мислення, та й просто – відкривали невідомі сторінки новітньої історії, одержуючи принагідно щеплення проти "найпередовішого методу епохи" – соціалістичного реалізму, про існування якого польські майстри ніби й не здогадувалися.

А режисери, здавалося, почували стосовно польських колеґ певний комплекс неповноцінности. Ясно було, що й у "відлигу" їм не дозволять зафільмувати таку "драму безвиході" про жертви війни, яку створив Єжи Кавалерович, або ж малювати "світле теперішнє" настільки безпросвітними барвами, якими його зображено в польських фільмах  "База мертвих" чи "Петля" – ба навіть уявити радянську стрічку з подібною назвою годі. А хіба можна уявити на екранах Країни Рад таке страшне зображення геноциду, як у фільмі "Загонич"? Або ж – щоб нашу славну міліцію показували в настільки блазнюватому вигляді, як у "чорній" комедії Тадеуша Хмелевського "Ева хоче спати"? Вражало й те, що в ній запросто лунало з екрана слово "проститутка" – в нас це "нетипове явище" офіційно оприлюднять через 30 років. Алєксєй Ґєрман, додавши міцне слівце, в період застою так і сказав Вайді, що ніякої "Людини з мармуру" тут йому зняти не дадуть.

З одного боку, численні наші майстри згадують могутнє враження, що його справив на них фільм "Попіл та діамант" (див. хоча б відповіді на запитання стосовно ролі кіна Східної Європи в їхніх творчих долях, що відкривають журнал "Киноведческие записки", №71). Із другого... якось важко знайти сліди прямого впливу саме цього фільму, та й узагалі – "польської школи" на творчість радянських режисерів. Мирон Черненко, щоправда, говорить тут про Муратову, про Ґєрмана... але, думається, вони стали б собою і без "польської школи". Річ-бо не в естетиці, й навіть не в ідеології, а... в різниці соціального досвіду. Бальзак писав, що бути поляком – то не національність, а доля. А чужої долі – не присвоїш і не виростиш на іншому ґрунті.

Радянські майстри "відлиги" шукали естетичні опори в обтятих, силоміць перерваних традиціях вітчизняного мистецтва – так, для авторів фільму "Летять журавлі" це була естетика Родченка і взагалі – конструктивізм двадцятих років. Майстри "польської школи" відразу озброювалися прийомами новітнього мистецтва Заходу і творчо засвоювали найвитонченіші зразки модерністської естетики – попросту невідомі, та й не надто цікаві радянським мистцям. Так, зазначали, що Войцєх Гас знімав свою "Петлю" під впливом Кафки – чи багато режисерів у СРСР тих років бодай чули про цього письменника?..

Та все ж таки пізніше з’явилася польська стрічка, що справила реальний вплив на радянських режисерів. Вражає той факт, що її мало хто бачив, однак про неї були до того начуті, що вона (а саме "Людина з мармуру" (1977) Анджея Вайди) ставала леґендою, набуваючи рис того знаменитого "привида" з комуністичного маніфесту, що бродить світом, пробуджуючи народи. З гордістю повідомлю, що в розпал діяльности профспілки "Солідарність" ми з моїм другом, кінознавцем Сєрґєєм Лаврєнтьєвим, організували підпільний (та ще й "нічний") показ цієї стрічки просто в актовій залі ВДІКу. Ніякого "відео" тоді, на щастя, не було, й кінокопію ми конспіративно доставили в інститут із посольства Польщі...

Припускаю, що мотиви цієї стрічки й навіть її драматургічна будова резонують у фільмі Іраклія Квірікадзе "Плавець" (1980) – є тут і допитлива журналістка, й репресований ідеаліст, і порт, схожий на ґданський... І мій друг Валєрій Оґородніков (якого, на жаль, вже немає з нами) був просто одержимий фільмом Вайди й робив стрічку "Паперові очі Прішвіна" (1989) за "вайдинською" моделлю. Це я знаю точно – сам розповідав Валєрі про "Людину з мармуру", й ми не раз згадували цей фільм під час зйомок "Паперових очей..." – сценарий яких був написаний, до слова, тим-таки Квірікадзе. Можливо, "пролетарська" тема "Людини з мармуру" була для Оґороднікова імпульсом до створення фільмів "Барак" та "Червоне небо...". А в роки перебудови, після одного з мітинґів, я зустрів молодого робітника-активіста, котрий розповів мені, як вплинув на вибір його шляху побачений Вайдин фільм... "Людина із заліза".

Санкт-Пєтєрбурґ,
лютий 2007




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com