Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

02.04.2007 12:32

Тоні Ґатліф: нонконформізм із присмаком анархії

Cергій Локотко, KINO-KOЛОгазета (26)

Тоні Ґатліф (справжнє ім’я – Мішель Дахмані) народився 10 вересня 1948 року в бідонвілі за 30 кілометрів від алжирської столиці. Він походить із багатодітної сім’ї андалузьких циган, що їх за три покоління до нього було виселено з Іспанії до Північної Африки. Бідне ґетто – ось де пройшло не вельми щасливе дитинство майбутнього режисера й музиканта. Щоб заманити неписьменних циганчат на уроки, винахідливому місцевому вчителю довелося вдаватися до хитрощів: він купив і змонтував у школі 16-міліметровий проектор, назвавши реґулярні покази французької довоєнної кінокласики “Клубом Жана Віґо” – так кіно назавжди стало для обдарованого школяра “найважливішим із мистецтв”.

Батьки знайшли для хлопчика варіант шлюбу з дівчиною із заможнішої родини, коли тому виповнилося лише 12 років. Не згодний із їхнім рішенням, Тоні втікає з рідної домівки до міста Алжира, де мешкає на вулицях і заробляє на життя як чистильник взуття, не гребуючи дрібними крадіжками. У 14 йому вдається перебратися до Франції, після чого він якийсь час мандрує між Марселем і Парижем, реґулярно потрапляючи до різноманітних виправних закладів. Згадуючи ці роки, Ґатліф пізніше зауважить: “Там уперше Держава звернула увагу на мене, бо я був бунтівником”.

Жага до кіна не зникає в ці роки – наприкінці п’ятдесятих Тоні не тільки уважно стежить за розвоєм „Нової хвилі”, а й використовує теплі зали паризьких Великих Бульварів, щоб добре виспатися взимку. У 1965-му мимовільна помилка стає доленосною: юнак переплутав кінозалу з театром, і замість фільму потрапив на виставу з давнім кумиром – “живим” Мішелем Сімоном. Після того дійства Тоні вдалося пройти за лаштунки й запитати актора, чи зможе він стати кінорежисером? Сімон не тільки відповів: “Звичайно, так!” – а й наказав своєму імпресаріо влаштувати хлопця на курси драматичного мистецтва. П’ять років потому Тоні вже грає на сцені Національного театру Парижа поруч із Юґом Кестером та молодим Жераром Депардьє – останній полюбляє глузувати з юного колеґи, який уже навчився читати, але все ще вчить ролі “на слух”. Перебуваючи в театральній трупі, Ґатліф пише свої перші сценарії та п’єси, хоча “писати” – це голосно сказано: він друкує свої тексти на пластмасовій дитячій машинці.

П’єса під назвою “Лють у кулаці” 1974-го стає фільмом режисера Еріка Юнґа, й Ґатліф виконує в ньому свою першу роль на великому екрані. Приблизно тоді ж він знімає свої перші короткометражки – на напіваматорську 16-міліметрову кінокамеру, але з досить відомими професійними акторами (Жак Вільре, Колін Серро, Жерар Дармон), а 1978-го робить першу повнометражну стрічку – “Земля в животі”. Цей фільм торкається напівтабуйованої теми алжирської війни, а надихався Тоні ідеями й життям німецького лівака Андреаса Баадера. Перше визнання приходить до Ґатліфа після кінокартини “Циганські барони” (1983), де він уперше відверто говорить світові: “Я циган. Незважаючи на переслідування, ненависть, презирство – ми існуємо!”

Стихійна схильність до екзистенційної і творчої анархії приводить до знайомства з Жераром Лебовічі – інтелектуалом-продюсером лівацьких поглядів, а потім і з “батьком” ситуаціонізму Ґі Дебором, який підтримує режисера-початківця й “дарує” йому кілька яскравих слоґанів. За сприяння цих непересічних особистостей Ґатліф продовжує фільмувати своїх “марґіналів мимоволі”, але вбивство Лебовічі перериває багатообіцяючу й плідну співпрацю. Втім, 1992 року ні на що не схожий “фільм-концерт” Тоні Ґатліфа “Лачо дром” (циганською – „щасливої дороги”) здобуває прихильність інтернаціональної критики на Каннському фестивалі.

Відтоді кожним наступним фільмом Ґатліф незмінно підтверджує свою репутацію одного з найцікавіших режисерів сучасности. Його фільмам притаманні принциповий нонконформізм із яскравим присмаком анархії, одвічна дорога як спосіб життя, спроби “відмити” одвічні людські почуття від столітнього шару кінематографічного ґламуру, незмінна увага до долі свого народу, а також музика, як остання “справжня” мова у сучасному технологізованому суспільстві. І не треба спрощувати багатовимірність Ґатліфа до поп-формули такого собі “циганського Кустуріци” – він куди щиріший, чутливіший і складніший…




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com