Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

06.04.2007 14:33

Не тільки про продажну Попелюшку

Анна Лазар, KINO-KOЛО (33)

ЯК ЦЕ РОБИТЬСЯ/JAK TO SIĘ ROBI (2006, Польща, 90’); режисер Марцель Лозінський; оператори: Анджей Адамчак, Яцек Петрицький. Виробництво: Studio Filmowe Kalejdoskop, Telewizja Polska.

Режисер

Марцель Лозінський є режисером, якого поціновують і в Польщі, й у всьому світі. Його фільм було номіновано на „Оскара”, тепер він сам є членом AMPAS – Американської Кіноакадемії, котра присуджує цю нагороду. Промовистим є те, що більшість документальних фільмів, які він зняв до зміни системи в Польщі 1989 року, лягали, так би мовити, на полицю, себто не потрапляли в офіційний обіг; за воєнного стану він відмовився співпрацювати з державною Кіностудією документальних фільмів, а в сімдесятих–вісімдесятих фіксував важливі події з життя підпільної “Солідарности”. Доробок Марцеля Лозінського становить кількадесят документальних фільмів, із яких кожен зачіпає суспільно значущі питання. Згадаю тільки “89 мм від Європи” (міліметри, зафіксовані в назві, – це різниця між шириною залізничних колій у Бресті); “Катинський ліс”, цикл у чотирьох частинах “45-89” про історію ПНР із позицій лівиці; зняті 1986 року “Практичні заняття”, де, використовуючи матеріали з проведеного на потреби кінострічки вуличного опитування, документаліст показував, як відбувається маніпулювання відповідями з метою пропаґанди. Критики небезпідставно пов’язують цей фільм зі знятим 20 років потому “Як це робиться”.

ЯК ЦЕ РОБИТЬСЯПро що ця історія?

Зйомки “Як це робиться” тривали три роки. Фільм за природою є парадокументом: ситуацію, що він її представляє, було створено відповідно до його потреб, але ті, хто її робив, не знали, як розвиватиметься сценарій. Сюжет простий: Пьотр Тимохович (іміджмейкер кількох впливових фігур польського політикуму, серед яких сумнозвісний популіст Анджей Леппер) у результаті кастинґу виділив групку невідомих персон, яким запропонував допомогу в просуванні політичною драбиною. Кастинґ відбувся в Королівському палаці, ситуація справляла враження демократичної: кожен міг узяти участь в імпрезі, але критерії вибору й мета цієї участи, всупереч позірності, не були зрозумілі. А втім, що є зрозумілим? Ця незначна неясність, супроти більших, які розривають нас у суспільному житті, просвічується майже як діамант. Комісія відібрала кільканадцять осіб, для яких Пьотр Тимохович згодом проводив лекції з автопрезентації та впливу на великі й малі групи людей. Глядачі переконувалися, що комісія шукала особистостей із вродженим шармом або тих, хто його не має, кандидатів із несформованими поглядами або з їх зачатками. Теза, здавалося, звучала так: байдуже, хто, з усіма можна зробити, що завгодно, з будь-якої особи можна виліпити публічну постать. Ласкаво прошу: школа релятивізму на практиці. Далі Тимохович навчав обраних осіб кількох жестів, які легко знайти на сторінках підручників з авторепрезентації, і спантеличував їх вправами, що суперечать так званому звичному почуттю порядности. Учні могли дізнатися, що “газета – не сповідальня, а суспільна думка – не Господь Бог”, відчути тепло багаття, в якому горять книжки, чи перехопити чужу маніфестацію. Навчав їх у тиші винайнятих зал та під час демонстрацій, у публічних місцях та партійних кабінетах; навчав і навчав, аж урешті залишилася тільки одна особа, переконана, що хоче йти до влади та впливовости дорогою, яку розпочала під час кастинґу в Королівському палаці. Власне, її безславні мандрівки політичними залами різних партій: чи то Самооборони, чи молодіжної партії Союзу демократичної лівиці – привернули увагу рецензентів.

Мораліте, або Казка про повію-Попелюшку

Із візуальної перспективи фільм не є несподіваним: його зроблено як сирий репортаж. Послідовність запроектованих подій теж, мабуть, не шокує. Важко припустити, ніби глядачі, прийшовши на фільм “Як це робиться”, не знали, що до сфери, зарезервованої для обраних, у демократичних і чесних виборах дістаються люди, які, замість репрезентувати виборців, репрезентують тільки своє прагнення влади, не ґрунтованої ні на чеснотах, ні на таланті й посталої хіба з уміння змінювати шкіру та з абсолютної відсутности відчуття пристойности. У чому ж тоді магія стрічки Марцеля Лозінського? Фільм цікавий тим, що не хоче бути тільки фільмом. Камера, спостерігаючи за наслідками втручання в публічний простір, має намір показати певний механізм, пов’язаний із владою. Настільки, що головний герой є марнославною особою, яка, по суті кажучи, мало знає світ, докази чого подає впродовж фільму. Самозакоханий, упевнений у щойно набутих уміннях, він радісно намагається звити гніздечко то в крилі правиці, то під опікою лівиці, аж урешті осідає в обіймах популістської Самооборони. Дарек – а так звати нашого героя – є такою собі сьогочасною Попелюшкою, котра мріє про князювання, небагато про нього знаючи, – але ж він дуже, дуже хоче (як сам сказав на кастинґу) влади й готовий крокувати до мети по трупах, а відтак мусить сам приміряти на ніжку кілька черевичків, однак він не чекатиме бездіяльно, доки його знайдуть. Попелюшці навіть не спаде на думку, що вона при тому себе компрометує: зміна поведінки на політичній сцені не є чимось незвичайним. Проте цей наївний герой не заповнює собою всього фільму. Особливо цікавими є подані як тло роздуми про відповідальність, цинізм та демократію відомого журналіста Яцека Гуґо-Бадера та іміджмейкера Пьотра Тимоховича. Завдяки їм фільм отримує небанальні конструкційні рамки: злий і добрий ведуть вічну суперечку про цінності й стежать за вибором наївного хлопця, навіть трохи пробуючи поборотися за його душу, хоча ця боротьба нерівна, бо сценарій готує злий. Що вам це нагадує?

Іще кілька запитань. Може, надто наївних

Звісно, можна було б задуматися і про декотрі інші справи. Одне з численних запитань, яке можна собі поставити, звучить так: як і по чиїх трупах ішла б до свого князювання наша Попелюшка, якби відшліфувати її в політиці вирішив хтось менш цинічний? Хлопець прислужився для демонстрування певної концепції, може, власне, комісія із Палацу навмисне вибрала людину зі слабким характером. Знавець психології Тимохович міг-бо приблизно сказати, на що здатна ця особа, а також передбачити, які респонденти реаґують на оголошення про кастинґ до політичних зал. Можна далі ставити запитання, виявляти чергове переміщення й тактовні поправки. Очевидно, й дуже очевидно, що фільм вартий перегляду, не тільки через те, що ми бачимо на екрані. “Як це робиться” є ще й доказом туги за цінностями, котрі мусили б з’явитися нізвідки – з волі випадку та кастинґу – й виявитися могутнішими, ніж правила гри, над зміцненням яких працюють численні покоління політиків. А те, що нам видно, є, звісно, рефлексом нашого польського політикуму – аж настільки одновимірним, що тій провокації, котра мала б показати якісь менш очевидні правила, годилося бути куди витонченішою.

Із польської переклала Богдана Матіяш




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com